Підліткознавство воєнного часу

постфігуративний — передача знань від дорослих до дітей; кофігуративний — отримання дітьми та дорослими знань переважно від однолітків; префігуративний — передача знань від дітей до дорослих.

Що відбувається зараз із процесом передачі знань від дорослих до дітей? Той, у кого я вчуся, — авторитетна для мене фігура, що створює для мене простір навчання та довіри. Чи має це покоління підлітків авторитетів?

Ціна кризового переходу

Нашій доньці 11 років. Вона передпідлітка. Але прояви саме підліткової кризи спостерігаємо в неї вже кілька років. З колегами часто ділимося, що прояви кризи (негативізм, знецінення, норовливість) помолодшали. Діти, з одного боку, проявляють більше зрілості в темах розмов, у відповідальності (яку іноді вимушені брати на себе). Але одночасно демонструють і більшу емоційну незрілість, інфантилізм. Результати досліджень, які саме зараз проводять в Україні, свідчать про те, що діти замість процесів сепарації від авторитетних дорослих, перефокусування на друзів, на пошуки свого місця в групі — процесів, які притаманні цьому віку, — показують ознаки регресу, навіть більшої залежності від батьків (переважно мам).

Такими темпами пубертат може тривати до 20 років.

Я консультую дитячий телеканал ПлюсПлюс, і в нас є спостереження: серед глядачів значно збільшилася частка дітей 11−14 років, хоча цільова аудиторія телеканалу — 6−8 років (є припущення, що старші діти регресують, передивляються те, що дивилися, коли їм було 6−8, ще до великої війни).

Результати досліджень групи Рейтинг стверджують, що наші діти (і ми) переважно адаптовані до стресу. Але ж у всього є ціна.

Підліткова криза — не біологічна неминучість, а соціокультурний феномен

Мене зацікавив аналіз професорки Патриції Кетрін Кул із Вашингтонського університету про вплив карантину та онлайн-навчання на старіння мозку американських підлітків. Результати опубліковані в журналі Proceedings of the National Academy of Sciences (PNAS). Уявіть, за 1,5−2 роки онлайн-навчання спостерігалося старіння мозку у хлопців на 1,4 року, а в дівчат — на 4,2. «Ефект витончення кори в дівчат спостерігався в усьому мозку, в усіх частках та обох півкулях. У хлопців — лише в зоровій корі. Учені вважають, що вплив локдауну на дівчат став сильнішим через особливості їх соціальної взаємодії. Зокрема, для дівчат-підлітків можливість збиратися, розмовляти одна з одною і ділитися почуттями має життєво важливе значення для розвитку самоідентичності та для емоційної підтримки. Хлопці, як правило, збираються для фізичної активності». Це вплив стресу та дефіциту взаємодії. Перш за все неможливості спілкуватися з однолітками.

Якщо перекласти на зрозумілу мову:

— у дівчат витончення кори в різних ділянках мозку може означати більшу чутливість до стресу, тривожності та емоційної нестабільності;

— якщо зміни зачіпають зони, що відповідають за розуміння емоцій та соціальних сигналів, це може впливати на комунікативні навички, емпатію;

— оскільки найбільші зміни відбулися в зоровій корі (у хлопців), це може впливати на швидкість обробки візуальної інформації, координацію рухів, реакції.

Загалом такі зміни можуть спричиняти емоційні гойдалки, проблеми з увагою, підвищену тривожність.

Одиноке покоління

А тепер уявімо: це дослідження проводилося в мирній країні без стресового навантаження війною, без постійного досвіду небезпеки.

Є добра новина: мозок пластичний, і ми можемо впливати на процеси в ньому. І багато чого допомогти змінити. Але в дослідженні, яке буде за деякий час опубліковане (уже про українських підлітків та дорослих), йтиметься про те, що часто батьки не калібрують, не розрізняють емоції дітей. Помиляються у висновках, коли дитина сумує, злиться та радіє. А це означає, що батькам складно не лише розрізнити емоції, а й зреагувати на потреби, які є за цими емоціями. І надати дітям підтримку.

Це робить наших підлітків ще більш одинокими. Якщо ми не розрізняємо емоцій, ми не можемо навчити цього дітей. Отже, їм може бути ще складніше регулювати емоції, стабілізувати свій стан.

А це ж одна з найважливіших потреб та навичок нашого складного часу.

І саме зараз це потреба для відновлення.

Що можна додати:

1. Наші діти дорослішають в «культурі агресії». Війна загострює полярність між своїми та чужими, насильство стає частиною інформаційного простору. Це може, з одного боку, робити підлітків більш загартованими. Та при цьому може провокувати емоційне оніміння, коли агресія стає «нормою» і вони менше реагують на насильство навколо.

2. Самотність — це загальна ознака підліткового віку, але зараз, окрім суб'єктивного переживання самотності, вони об'єктивно часто залишаються без звичних, близьких, довірених контактів. Нерідко спілкування відбувається лише онлайн. Критично важливо допомогти підліткам відновити живі контакти. Нервова система для стабілізації стану потребує інших людей. Дорослішання відбувається саме у спільноті, розвиток мозку відбувається у спільноті.

Це дуже одиноке покоління. Маю зізнатися: коли проявилася мода на квадроберів, я зраділа, бо будь-які наочні дії, створення спільноти більш безпечні, ніж самотність і те, що приховано у спілкуванні в мережі. Як тільки видається можливість, потрібно виводити дітей на навчання офлайн, шукати гуртки, клуби настільних ігор, секції — дітям потрібен спорт і творчі заняття, де б можна було прожити, трансформувати досвід. Дітей покоління соцмереж потрібно вчити взаємодіяти — з касирами, лікарями, вчити домовлятися про зустрічі. Живий контакт у багатьох із них вже викликає тривогу.

3. Надмірна залежність від матері. Якщо тато у війську чи живе на відстані, чи родина переживає втрату, дитина може несвідомо брати на себе його роль — відчувати відповідальність, «бути опорою». Коли поруч із дитиною дорослі, що самі розгублені, емоційно нестійкі, можна спостерігати явище, яке називається «парентифікація». Дитина намагається стати «дорослою». І це завжди відбувається за рахунок чогось важливого в розвитку дитини.

Стосунки з мамою можуть стати більш напруженими і суперечливими: підлітковий вік — це ще й можливість остаточно «перерізати пуповину». А зараз вони ще більше залежні. Мама відповідає за безпеку. І мама за відсутності друзів єдина, хто дає підтримку. Якщо немає групи однолітків, які почуваються своїми, виникає ризик емоційного злиття — коли дитина «збирає» мамині страхи та біль і не має ресурсу для власних переживань. Це провокує ще більше внутрішнє напруження через двоїстість: я хочу бути самостійним/ною — я не можу без тебе. І це напруження шукатиме вихід.

4. Найпоширеніша стратегія подолання стресу — уникання (сидіння в телефоні, гра в комп’ютерні ігри) — це дезадаптивна стратегія. Адаптивна стратегія, за результатами досліджень, — розмовляти з іншими, просити про підтримку, здобувати підтримку, займатися спортом.

Минулого навчального року разом з UNICEF ми запитували в дітей, що для них є найбільшим тригером і що допомагає впоратися зі стресом. Уявіть: страх оцінок сприймається тригером на рівні вибухів і повітряних тривог. А допомагає впоратися зі стресом близькість (обійми, розмови, довіра).

Нам потрібно переосмислити роль оцінок, узагалі важливого в житті. І роль нашої близькості.

Коли я питаю підлітків, що для них найважливіше відчувати від дорослих, чую у відповідь: це повага, довіра. Діти часто кажуть про дорослих: «Вона/ він мене не чує». І це суб'єктивне відчуття. Бо я знаю, що батьки цих дітей намагаються бути близькими. І самі батьки в цей час кажуть: «Я ж поруч із ним/ з нею. Я слухаю».

Але слухати й чути — це різні процеси.

Можливо, це означає, що ми поруч, але через турботу чи втому замість дати підлітку можливість ословити те, що він / вона відчуває, починаємо давати поради, знецінюємо їхній досвід, порівнюємо із собою.

Ті, хто маніпулює нашими дітьми, — це зазвичай ті, про кого вони кажуть: «Він / вона мене чув, він / вона мене розумів. Я був / була важливою». Це ж наше місце, яке вони займають.

Я вирішила питати доньку щовечора перед сном: «Що для тебе було найважливішим сьогодні?» Мені було важливо зрозуміти, як саме вона відчуває це найважливіше. Протягом тижня її відповіді були схожі: «Коли ми грали в настілку, коли ми разом щось робили». І я почала насичувати простір тим, де було б заняття «разом». Ми домовилися, що кожного дня обираємо 5−10 хвилин, коли в нас відверті розмови. Це час, коли я відкладаю роботу й телефон.

Можливо, ваші діти дадуть іншу відповідь, і це буде їхнім власним способом переживання «близькості». Нам тільки важливо це почути та відчути, бути тими, хто може їм пояснити, що вони відчувають, хто може бути послідовним у вимогах та правилах, стежити, щоб у них була посильна відповідальність. І був досвід свободи. І ми маємо бути безпечними-передбачуваними.

І поки вони ще нам дозволяють, ми маємо допомогти їм знайти спільноту, в якій їм може бути безпечно. Це справді складно. Враховуючи наше виснаження.

Але це буде і протидією стресу, і внеском у розвиток мозку, і превенцією того, що їхньою потребою в близькості скористаються. І ініціацією дорослішання, бо вони відчуватимуть своє місце.

Мозок пластичний, ми поруч, ми їх любимо, і ми всі впораємося. Це хороша новина.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV

Більше блогів тут