Угода про асоціацію між Україною та ЄС є фундаментом, на основі якого має повстати нова правова система, що тримається на повазі до людської гідності, права власності та закону. І хоч для більшості громадян сама по собі угода ні про що не говорить, вже вдруге ми бачимо суспільну згоду щодо європейського вибору. Парламентські та президентські вибори тому підтвердження — хоча б на рівні гасел та «загального курсу».
З Помаранчевої революції, Майдану та колективного досвіду безвізу українці стали самопроголошеними європейцями, які мріють не стільки про приєднання до ЄС, скільки про «побудову Європи в Україні».
Цікаво, що вперше цей заклик я почула в Сімферополі, на зустрічі з тодішнім лідером Соціалістичної партії Олександром Морозом. Я була ще школяркою, але чудово уявляла, про що йдеться — чисті парки, гарні дороги, охайні люди, чесний бізнес та чиновники. Коли в 2004-му ЄС підтримав Ющенка, а не умовного рожево-біло-блакитного Мороза, я подумала, що помаранчеві краще розуміються на Європі, ніж ностальгічні пенсіонери. В той же період у художній школі, де я проводила майже весь вільний час, нас запросили взяти участь у конкурсі «Моя Європа». Я малювала грецькі міфи, іонічні колони та усміхнених дітей усіх національностей. Я нічого не виграла в тому конкурсі, але довго образ Європи був саме таким.
І ось я відпочиваю на грецькому острові, а дорогою до готелю вимушена слухати російського гіда, який розказує, що щупальця ЄС ще не дотягнулися до Корфу, тому традиції не зруйновані, й ми зможемо відвідати прекрасне свято Святого Спиридона. Гуляючи яскравими, але брудними пляжами, де половина туристів купається з шампунем в двох метрах від моря, я дуже шкодую, що щупальця ЄС сюди ще не дотягнулися.
ЄС — це про стандарти, факти та однозначність. Це про гармонію законодавчої системи, що ніколи не буде подобатися усім. В університетські роки я досліджувала парадокс європейського консенсусу, без якого неможливе прийняття будь-якого важливого рішення на рівні співдружжя. Розклавши по поличках складну процедуру прийняття політичних рішень і проаналізувавши ключові європейські медіа, я мала дійти до висновку, що консенсус сприймається як диктат Брюсселю — рішення, нав’язане кимось. І хоч по факту процедура консенсусу завжди має купу консультацій, погоджень та переговорів, ніхто з національних політиків не хотів брати за нього відповідальність. Складність європейської бюрократичної машини стала черговим чорним ящиком, у який громадяни не можуть (а головне — не хочуть) зазирати.
Європейцям важче перевигадати свою Європу, ніж українцям. Ідея співдружності виросла на післявоєнному ґрунті, щедро здобреним кров’ю мільйонів жертв. Жахіття війни, Голокосту, наслідків конфлікту європейських країн вимусили шукати рішення для сталого миру. Нині ми маємо покоління вже тих, для кого Друга Світова — це ще кілька параграфів підручника з історії, а ЄС — можливість подорожувати та працювати в будь-якому куточку континенту без паспорту, і, власне, на тому все.
Коли спілкуєшся зі своїми однолітками з країн ЄС, то зазвичай витрачаєш деякий час на пояснення про те, що їхня норма — це наш дороговказ, простий та наочний, зрозумілий та привабливий. Тут і права людини, і різноманіття, і сильний середній клас, і освіта, і відкритість світу. Але тут і небезпека: Європа вже не та, що з підручників. Із розквітом націоналістів, популістів, загальним євроскептицизмом виявляється, що та Європа, про яку мріють українці, під загрозою.
Краща частина тебе
Якось до Києва приїхала група австрійських пенсіонерів, членів Католицького клубу. За дружньою вечерею мене попросили прочитати їм неформальну лекцію про те, чим живе київська молодь. Вони були здивовані моїм оптимізмом, який не намагався прикрасити існуючі проблеми, але був досить потужним, щоб стверджувати, що Україна рухається у правильному напрямку. Чому я впевнена, що рух в Європу — це правильно? Я відповіла, що цей рух — як повернення до себе, щоправда, до кращої версії себе, адже ми і так є частиною Європи. Дехто з них посміхнувся, дехто не повірив, що я (і не одна я) вважаємо Україну Європою.
Так, власні рішення для українців важливіші за подарунки долі - самопроголошена незалежність, самопроголошені європейці. Коли хочеться не напружуватися, вирішити питання «неформально» через кума-свата-брата, діяти не за законом, а за «історичною справедливістю» — ти у кроці від «русского мира», який підносить хамство до державної ідеології. Коли ти готовий пожертвувати частиною власного добробуту задля комфорту громади, готовий платити податки та перевіряти, куди вони йдуть, коли віриш у науку і розумієш, що після тебе будуть ще покоління — ти прямуєш в Європу. Зрештою, це не про географію.
Кілька років тому напередодні виборів у Франції та Німеччині Європу сколихнули єврооптимістичні мітинги — так званий рух Пульс Європи. Тоді до мене звернулися німецькі друзі, та я стала співорганізаторкою подібних зустрічей на підтримку ЄС у Києві. Щоразу нас було не більше ста, але це було гарно та святково. Я особисто була занепокоєна, як же нам будувати Європу, коли вона сама втрачає в себе віру. Та не дарма ж ми стали першою країною, де люди гинули з прапорами ЄС у руках. Можливо, ми ще зіграємо свою роль в тому, щоб нагадати ЄС, ради чого він створений. Для цього Україні лише треба прислухатись до кращої частини себе.
Євроремонт
Євроремонтом у нульових називали ремонт, що передбачав встановлення євровікон (склопакетів), нової електричної проводки та каналізації. Косметично це могло виглядати як завгодно, але що точно було спільним для всіх євроремонтів, так це велика відмінність від радянського інтер'єру. З килимами на стінах, нудотними шпалерами в квіточку, туалетами з вічно брудною плиткою чи яскравою масляною фарбою.
Євроремонт зробив для розуміння Європи українцями більше, ніж будь-який трактат чи інформаційна кампанія європейських донорів. Він був важливий не стільки естетично, як з огляду на те, що становив собою прямий доказ того, що ми відмовилися від радянського минулого. Євроремонт знецінив бабусині скарби у вигляді кришталевих сервізів та фарфору, враз змусив очистити балкони та посадити на них квіти.
Та з євроремонтом є одна велика небезпека, що особливо непокоїть мене зараз, напередодні великих змін, що розпочне команда Зеленського. Євроремонт, навіть коли він робиться фундаментально — однаково тільки про видиме, наочне та привабливе, а не про соціальні та урбаністичні зв’язки. Один російський політолог розмірковував про те, що система централізованого опалення в радянських містах і є основою їх соціальних взаємодій та відсутності мотивації будувати rеs publica. Лише коли у кожного є свій вентиль впливу і реальна потреба домовлятися з іншими на рівних, з’являється основа для громадянського суспільства. Другим порядком тоді йде розмова про повагу до публічного простору, і про клубні блага.
Є й інший, менш квартирний аспект.
Якщо у часи Петра Порошенка найбільш успішною реформою стала децентралізація корупції, то за часів Володимира Зеленського, скоріше за все, знову відбуватиметься її централізація. Буде багато змін, видимих та відчутних. І вулиці стануть чистими як у Мінську, і клумби вчасно поливатимуть, і, можливо, навіть розпочата реформа дорожнього фонду нарешті дасть відчутні результати для всіх регіонів. Вже за кілька років нам вдасться завершити державний євроремонт і частина населення повірить, що це і є Європа в Україні. Це легко продавати на виборах, лишень не зовсім зрозуміло, що відбуватиметься з інститутами, і менш помітними, але більш важливими за тротуари речами. В тому числі, суверенітетом, правами людини, меншин, незалежністю медіа та судів.
Саме зараз важливо нагадати про велике та прекрасне: свободу, рівність та братерство-сестринство. Бо без великої ідеї та сенсу люди не можуть жити. Суспільства, які забувають, що жити без кордонів — це про порозуміння та діалог, довго не живуть. Найбільш гарячі їх серця відправляються воювати на Схід, а найбільш цинічні - обростають жиром та помирають.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ