Дім, що завжди з тобою: історії трьох українок, які пережили досвід вимушеного переселення, розказані ними самими

Авторка: Катерина Бессарабова, фонд Голоси дітей

У туги за рідним домом немає терміну придатності. Вона не вимірюється календарями чи відстанями, а живе всередині й іде з людиною всюди. З часом біль може стихнути, але ніколи не зникає повністю — достатньо запаху, звуку чи просто випадкової згадки, щоби він повернувся з новою силою…

Жанна. Дім — там, де росте горіх

Ми з Жанною зустрічаємося в одному з київських парків: ще тепло, їй хочеться прогулятися, і це зовсім поруч із тим місцем, яке вона й досі не звикла називати домом. Жанна час від часу приходить сюди усамітнитися, подумати, а інколи й нишком поплакати — за справжнім домом. Рідні Олешки. Будинок, який звели ще її батьки, старенька та дуже затишна літня кухня, садочок усього з п’ятьма деревами, але такими плодючими. У січні мине два роки відтоді, як вона там не була.

«Я все життя прожила в Олешках. У домі, який звели мої батьки. То були шістдесяті, їм дали стандартні шість соток землі, і батько взявся будувати дім. Зводив сам: цеглинка за цеглинкою. Коли я пішла в школу, вже й сама допомагала — кожен камінчик там закладений мною, татом і мамою. Цей дім — моя частинка, мій шматок душі, вкладений назавжди. Він для мене як людина: я завжди говорила з ним, завжди просила втриматися, встояти. Бо то не просто стіни — то моє коріння.

Мені було вже сорок, коли я зустріла Мішу. Символічно — нас теж пов’язав мій будинок: він прийшов лагодити кухню й так і залишився зі мною.

Ми повінчалися, потім народилася Ліза, а за нею — Даша. Дев’ятнадцять років ми з Мішею прожили в тому будинку — з ним це місце стало ще живішим, ще ріднішим. Він і досі фотографує мені щодня мої квіточки, вазончики, бо знає, як я за всім цим сумую.

Коли прийшла велика війна, я не відчула спочатку біди — була впевнена, що з нашою родиною нічого не станеться, усе буде добре. Я хоч і не надто забобонна, але вірю, що думки матеріальні, тому я завжди думаю про хороше, і, переконана, це мою родину й берегло.

Олешки окупували дуже швидко. Прильоти, обстріли, росіяни на вулицях. Усе це стало нашою реальністю. Але страху не було, бо коли ти на лінії вогню — робиш що мусиш, часу на паніку немає. Я тепер згадую й навіть не знаю, які сили нас тоді стерегли: віра, моя впевненість, Бог чи, може, любов до свого дому?

Коли росіяни підірвали Каховську ГЕС, ми з дітьми переїхали на найвищу точку в Олешках, у квартиру знайомої. Я того дня до хати своєї підійшла, обійняла й сказала: «Ріднесенька, мусиш вистояти, ти ж розумничка, а якщо щось із тобою станеться — ми все відремонтуємо». І хата залишилася сухою, неушкодженою — вода зупинилася там, де я камінчик поклала, коли прощалася символічно.

Але наскільки б сильно я не любила своє життя там, усвідомлювала, що залишатися далі з дітьми в Олешках дуже небезпечно. Не було пожежників, швидких, рятувальників, тільки ми, місцеві, та й то — не так нас і багато. Це вже було два роки в окупації, коли поруч із нами вбило сусідку. І тоді чоловік сказав, що мені й донькам треба виїжджати. Заради безпеки дівчат. Він одразу вирішив, що ми поїдемо без нього — сам мусив залишатися допомагати стареньким і доглядати тварин. На той момент у нас уже були дев’ять собак, вісім котів, шістдесят курей — усі прийомні, покинули їх люди, коли тікали від війни.

Виїхали 27 січня 2024 року, а 1 лютого були в Києві. Ми оселилися в гуртожитку. Цей новий уклад життя я сприймала дуже важко. Уявіть, ти майже шістдесят років прожила у власному будинку: своя спальня, ванна, кімнати для кожної дитини, вітальня. А тут ти опиняєшся у гуртожитку, і, по суті, завжди на чиїхось очах. Я не могла й досі не можу до цього звикнути. Ми змінили вже два гуртожитки, зараз буде черговий переїзд, але я заспокоюю себе думкою, що все це для мене тимчасово. Потерпи, Жанно, кажу собі, ти вже стільки пережила, переживеш і Київ.

Тужу за Мішею, дуже. І за домом — я кажу не «любила», а «люблю» цей дім, не можу розповідати про нього в минулому часі. Я постійно порівнюю своє життя тут і там. Ось дивлюся у вікно гуртожитку: дуб росте, а я одразу думаю — у мене в Олешках з вітальні такий гарний горіх було видно! Або йду на ринок, беру томати й згадую, які ж вони смачні були зі свого городу. Не порівняти з купленими з рук.

Складно жити постійно ніби в очікуванні. Це з'їдає зсередини. Думала спочатку, що не потрібна мені психологічна допомога, бо маю й без того великий життєвий досвід, але самотність… Нема свого кола, важко. Психологи навчили мене жити з цими думками, щоби вони не приносили болю. Спогади тепер не ранять мене, вони світлі. До психологів ходить і моя молодша, Даша. І я бачу, як вона змінюється — стає спокійнішою.

Але що б там не сталося, я в будь-якому разі повернуся додому. Я цим і живу. Навіть якщо, не доведи Боже, повернутися буде нікуди — землянку вирию й буду вдома. Бо ні комфорт, ні гроші, ні робота не втримають — усе те не варте того місця, де народилася. Я часто в Олешках, коли поверталася з роботи, заходила у свій провулочок і заплющувала очі — так і йшла та зупинялася вже просто перед домом. Де б не була — я навіть із заплющеними очима додому потраплю. Я це так відчуваю".

Зараз Жанна з доньками живуть у гуртожитку в Києві. Старша працює, щоб підтримати родину, Жанна вчителює і дає уроки як репетиторка. Разом із молодшою вони відвідують психологів фонду Голоси дітей, де їм допомагають справлятися з відчуттям втрати дому. І можна було б сказати, що отак поволі, крок за кроком Жанна вже й адаптувалася, але насправді туга за Олешками нікуди не дівається. Бо варто тільки заплющити очі, як вона знову наосліп йде тим провулочком, що веде її додому.

Ольга. Мрії про дім без війни

З Олею (ім'я змінено на прохання жінки) ми все ніяк не можемо домовитися про розмову: турботи мами, яка працює, змушують змінювати час. Відвести молодшу до садочка, проконтролювати уроки в старшої. Трошки часу на себе. Уже три роки Оля вибудовує свій графік у новому місті. Сама вона з Енергодара. Туга за містом, облаштованим разом із чоловіком «гніздечком» і мріями, які через повномасштабне вторгнення Росії розлетілися на друзки, штовхнула її в глибоку депресію.

«Ми прожили в Енергодарі з чоловіком 12 років. Незадовго до війни купили омріяну квартиру: працювали, вкладали гроші, облаштовували її, виховували двох доньок. У рік, коли почалася повномасштабна війна, ми нарешті завершили ремонт, улітку планували поїхати всі разом на відпочинок, приділяти одне одному більше часу. Нам так хотілося просто пожити для себе. Але не склалося…

Перші місяці великої війни ми залишалися в місті. Я так мріяла про свою квартиру, з такою любов’ю її облаштовувала: кожна деталь у ній була нашою — від плитки до фіранок. Я настільки все це любила, так за це трималася, що страх покинути був сильнішим за відчуття небезпеки. Ми вірили, що Енергодар скоро звільнять і ми знову житимемо, як раніше. Але ситуація в місті загострювалася: росіяни жорстоко розганяли проукраїнські протести, були обшуки, арешти. Я боялася за дівчаток, їм тоді було 2 й 8 років, ми припинили виходити на вулицю. Протрималися чотири з половиною місяці, доки я не наважилася виїхати — заради дітей.

Дорога була важкою — чотири дні! Зрештою дісталися Запоріжжя, потім — Дніпра. Перші дні я відчувала щастя, що дихаю вільним повітрям, у мене була просто ейфорія. Я готова була обіймати військових ЗСУ, раділа людям на вулицях. Але потім прийшло усвідомлення того, скільки всього втрачено. Чоловік пішов таксувати — це було важко після стількох років власного бізнесу. Я спочатку теж працювала, але згодом пішла з роботи, аби бути з дітьми.

Але нічого не приносило радості. Туга за домом просто з'їдала мене. Півтора року я була дуже емоційно нестабільна, погані думки з більшою і більшою силою накривали мене, була впевнена навіть, що виходу немає… Почалися негаразди в родині — непорозуміння з чоловіком, нервували діти. Мені зараз так сумно це згадувати, але я могла кричати на дівчат, зриватися на них, хоча — ну за що? Їм теж було по-своєму дуже важко. Старша страждала, що всі її подруги й однокласники пороз'їжджалися, і вона одна в новому місті. Молодша постійно згадувала дім — своє ліжко, іграшки, що залишилися. Плакала, збирала речі, щоб повернутися в Енергодар, у свою кімнату. На тлі стресів і нервових зривів вона почала погано вимовляти слова. Я почала шукати психолога — і для себе, і для них.

Рік я була в терапії фонду Голоси дітей. До психологів пішли й доньки. Фахівці просто повернули мені здоровий глузд. Завдяки цій роботі я почала нарешті жити, інакше дивитися на все — і на себе зокрема. Я дихати почала, вірити у свої сили. Я була зневірена та спустошена, а тепер дивлюся на світ і бачу, що він таки яскравий".

Ольга зараз навчається знову усміхатися і вчить цьому доньок. Вона багато працює над собою, аби бути м’якою й не зриватися, як під час депресії. Жінка повернулася до роботи: вона навчилася кермувати й почала таксувати. Так у її житті з’явилося більше спілкування, клопотів і приємної втоми. З чоловіком і доньками вони мріють про свій будинок — можливо, з такими самими плиткою, фіранками та іграшками, як і вдома, в Енергодарі. Але головне, щоб там було так само затишно. І щоб ніколи не було війни.

Ірина. Дім — бути поруч

Суми для Ірини — це традиції, які вона створювала роками. Ранкова кава з подругою. Йога двічі на тиждень. На вихідних — запливи на байдарках із дітьми. 21 числа щомісяця — дата їхнього знайомства — побачення з чоловіком. І ще — десятки маленьких ритуалів, з яких зазвичай і складається життя. Довоєнне життя. Бо з початком повномасштабного вторгнення Суми для Ірини — це місце постійного страху через тривоги й обстріли.

Рік тому Ірина з родиною наважилася переїхати до Києва. Минув рік, відколи туга за домом краде радість повноцінного життя.

«Ми з чоловіком завжди жили в Сумах, познайомилися у 2012-му й почали будувати нашу сім'ю. У рік початку повномасштабної нашим дітям — Дмитру та Олі — було 13 і 4. Ми вірили, що війна скоро закінчиться, ми жили цим і чекали цього, але у 2024-му ситуація у Сумах загострилася. Місто почали обстрілювати дедалі щільніше. Часу сховатися ставало все менше. Страх щодня наростав, він просто сковував мене. Я засинала тільки під медитативну музику, бо серце калатало від кожного звуку.

Однієї ночі шахед влетів у наш двір, розбилися вікна — і діти, і я сильно злякалися. Я не могла заспокоїтися, взагалі відчувала, що просто сходжу з розуму, і тоді почала вмовляти чоловіка виїхати заради дітей. Наважилися ми восени 2024-го.

До виїзду ми готувалися: розпродали старі речі, щоб вистачило на оренду квартири в Києві. Чоловік спочатку з'їздив сам, а потім повернувся по нас. Ми винайняли житло в районі, який дуже нагадує наш у Сумах. Спершу я видихнула: тут безпечніше. Але за кілька днів мене почала накривати страшна туга за домом. Я не мала тут знайомих, не дуже добре знала місто, просто не знала, куди себе подіти. Тиснуло ще й те, що не вистачало коштів, і перші місяці доводилося не жити, а буквально виживати.

Самотність, безгрошів'я, війна. Я відчула, що в такому ритмі просто втрачаю смак до життя. Враження, ніби я чужа в цьому великому місті. Настрій коливався — то хотіла все кинути, то шукала сили. Моя справа — плетіння хендмейд-браслетів для військових — геть не приносила радості, хоча я нею все життя просто горіла, а зрештою закинула її на довгі місяці.

Депресія поглинула мене: дні тяглися в тумані, я не хотіла вставати, говорити, планувати. Брак спілкування душив — у Сумах були друзі, подруги, з якими можна було виговоритися, посміятися разом, а тут нікого, тільки ми самі. Це було нестерпно тяжко. Я переймалася й за сина: бачила, як він страждає за Сумами, за друзями. У новій школі він не міг знайти спільну мову, замикався, мало чим цікавився. Донька така зазвичай співоча, розкута, але і їй було важко в новому місті.

Я шукала вихід — і так потрапила до психолога Голосів дітей. Син сходив на кілька індивідуальних консультацій і перейшов до групових. Донька теж була на групових. Я ж сама була в терапії рік. Вона допомогла мені потроху повернутися до себе. Ми багато говорили з Юлією — моєю психологинею — про життя, про те, що було до, про те, яким воно є тепер. Вона ніби розплутала мені всі думки й тривоги. Тепер відчуваю: я просто хочу жити — наповнено, повноцінно, відчувати це життя, яким би воно не було.

Ми сильно змінилися за цей рік — ніби інші люди стали. Не знаю, ми немов виросли. Враження, що подорослішали — і ми, і діти, бо тут поруч з нами нікого, ми самі за себе".

Ірина нині привчає себе до думки, що зміни невідворотні, а те життя, що було у Сумах, уже не повернути. Вона дала собі час, щоб прийняти цю нову реальність, але не марнує дні: повернулася до улюбленої справи, вивчає з сім'єю нове місто. Кататися на байдарках родині поки що задорого, але з Сум вони привезли свої велосипеди й на вихідних влаштовують собі заїзди — перший ритуал у новому місті. І обов’язково щомісяця, 21 числа, Ірина з чоловіком йдуть на побачення. Бо нині дім для них — це бути поруч одне з одним…

Це лише три історії з-поміж десятків тисяч. Ми ніколи не знаємо, хто поруч з нами має тугу за домом. Де з вікна вітальні видно великий горіх, посаджений батьком. Де омріяним був кожний куточок. Де життя трималося на маленьких ритуалах. Війна зруйнувала ці світи. Але завдяки вчасній психологічній допомозі ці жінки змогли віднайти сили творити нові — з любов’ю, світлими спогадами й силою жити далі.

Якщо ви чи ваша дитина також переживаєте важкі почуття через наслідки війни — сум, тривогу, безсилля — не залишайтеся з цим наодинці. Звертайтеся на безоплатну лінію психологічної допомоги від БФ Голоси дітей: 0 800 210 106.