Дивовижне чтиво — мемуари. Особливо тих, хто сідав за них, знаючи напевно, що історичними особистостями вони не стануть. Вони не мусили за кожним словом озиратися на громадську думку. А на політичні установки й поготів.
Трапилися недавно мені спогади російської дворянки Христини Сьоміної. З початком Великої війни — вона ж Перша світова — молода жінка поїхала слідом за своїм чоловіком, польовим лікарем Іваном Сьоміним на Кавказький фронт. Служила сестрою милосердя.
Війна в тих краях у порівнянні з пеклом, яке розверзлося в Європі, зараз здається якимись задвірками. Тим не менш, це була війна …
У спогадах Христини Сьоміної рідко зустрічаються дати — навіть про пори року можна здогадатися лише з її описів погоди. Крім великих міст, майже не згадуються географічні орієнтири. А от побут війни, її логістика, лаштунки душ фронтовиків і те, що за ними, — все навстіж.
Ось Христина Дмитрівна передає свою розмову з Ткаченком, візницею чоловіка. Зустріла його обвішаного нанизаними на мотузку черевиками. Дія відбувалася, ймовірно, після контрнаступу росіян під Урмією навесні 1915-го.
— Звідки у тебе ці черевики?
— А он, з гори …
— З гори? Та що вони, валяються там?
— Ні! Я зняв їх з убитих турків …
— Що ти! Як ти можеш це робити! Це ж мародерство!
— А що, пані, мертвих — закопають! А хіба вбитому турку не однаково, босоніж чи
в черевиках гнити ?! А тут я їх висушу і продам.
— Та хіба це дозволено робити?! Я ж сказала тобі, що це мародерство !!!
Але за якийсь час спокуса, якою Сьоміна докоряла візникові, не оминула її теж.
«Якось повернулися з розвідки козаки і розповіли, що вони доходили до багатого містечка з палацом місцевого [курдського] хана, — пише Сьоміна. — З їх наближенням жителі тікали вглиб країни, залишивши місто абсолютно порожнім…
— От, трясця їм, як багато жили ці хани! — розповідали козаки. — Чого тільки у них немає! Хороми височенні! Дзеркала по п’ять аршинів! Килимів — тьма! Аж страшно … Посуду скільки! І весь мідний!.. Якби так усе забрати — от би багатим був!..
Вони не могли забрати з собою килими — настільки вони були величезні. Тому порізали їх на шматки і поділили між собою. А щоб порадувати [медичних] сестер, принесли і нам по шматку і від килима, і від дзеркала. […] Та й не один цей роз'їзд ходив у багаті ханські маєтки. Ходили й інші, доки був з того зиск.
Якось два козаки прийшли до нас у летючку і принесли шматок килима — аршинів шість або й сім (аршин — 0,7 м).
— Ось, сестра, не купите? Дешево віддамо!
Мене в таборі знали і вважали багатою. Я цей килим купила, згорнула і зв’язала його, наклеїла записку з моїм ім'ям і відправила його до інтендантської комори в Урмію. Так всі робили, коли хотіли щось відправити".
А от про ціну людського життя. Лікар Сьомін проводить екскурсію Христині Дмитрівні місциною, де проходили запеклі бої.
«Ми піднялися на гору, і я відразу побачила, що скрізь із землі стирчали руки, ноги і голови. Трупи були зовсім чорні, але не згнили», — пише Сьоміна.
«Турки займали тут усі висоти, — пояснює їй чоловік. — Їхнє розташування було зручнішим за наше, а подивися, скільки їх тут набили! Ось тут, усюди, були їхні окопи. В них потім і закопували їхні трупи. Але земля була мерзла, зі снігом. Тепер сніг розтанув, і трупи майже всі на поверхні. Підемо далі. Он ще окопи. Коли я перший раз був тут, знайшов складаний ножик».
Сьоміна відповідає: «Ні, я не піду далі! Я боюся наступити на руку або на ногу цих тіл».
Тоді лікар повів дружину до табору показати цуценят. Сьоміна переказує зі слів чоловіка, як вони з’явилися. У найдрібніших деталях: як в покинутому курдському селі залишилася величезна собака, яка перепливала через річку до російського табору, щоб потайки поживитися залишками викинутої вечері.
Розповідь лікаря Сьоміна.
«Кілька днів тому прибігли до мене з команди і сказали, що собака пливе до нашого берега, а в зубах у неї - схоже, що щеня! Я пішов і побачив собаку, коли вона саме піднімалася на великий плоский камінь і тримала в зубах цуценя. Камінь був мокрий і слизький; вона вилізла на нього, але цуценя не випустила з зубів, посиділа трохи, знову стрибнула у воду і поплила до нашого берега. […]
Хтось закричав: «Собака знову пливе!» Ми стали спостерігати і побачили, що вона знову тримає в зубах цуценя! Другого! Високо задерши голову, щоб не замочити цуценя, вона боролася з течією і, вибиваючись із сил, пливла до нашого берега. А коли вилізла з води, то принесла і поклала малого на те саме місце, де залишила перше цуценя. І зразу ж поплила назад за наступним. Таким чином собака-мати три рази перепливала цю бурхливу річку, рятуючи своїх дітей від голодної смерті. […] Коли надійшов вечір і команда повечеряла, собаці накидали повно вареного м’яса! «Нехай повечеряє! Вона сьогодні попрацювала», — казали солдати і ледь не навшпиньки ходили, щоб не турбувати її.
[…] Цуценят принесли до мене в кімнату. Думали, що мати їх кинула, і що вони без неї можуть загубитися. […] Вранці прийшли з команди і сказали, що собака знову вила всю ніч. «Це, — кажуть, — мати цуценяча приходила ночувати, але не знайшла дітей і плакала всю ніч. Нам спати не давала. Ми її гнали, кидали в неї камінням. Але вона тільки відбіжить недалеко і знову виє; плаче, значить, за дітьми… «
У розповіді лікаря роблю багато купюр. Вона — емоційна, детальна і майже на дві сторінки. Здається, подивитися на собачу сім'ю зупинився весь світ. А з ним і Велика війна.
А от опис окопів і загиблих у них солдат — без купюр. Двома реченнями. Ні, трьома …
Приєднуйтесь донашого телеграм-каналу Мнения НВ