Плівки Річарда Ніксона. Як американці дізнались, ким насправді є їхній президент, і чому він змушений піти у відставку

Шматок скотчу як доказ

У червні 1972 року, за чотири місяці до виборів, у штаб кандидата в президенти від Демократичної партії Джорджа Макговерна, що знаходився у вашингтонському комплексі Вотергейт, проникли шпигуни. Вони встановили прослуховування на два телефони, сфотографували деякі документи, але втекти не встигли.

Охоронця Френка Віллса, який проходив коридором, здивувала смужка скотчу, наклеєна на замку відчинених дверей. Він вирішив, що її залишив прибиральник, а тому відклеїв, зачинив двері й пішов на перерву. Але повернувшись за годину, Віллс знову знайшов двері відчиненими й побачив таку саму смужку скотчу — і тоді вже викликав поліціянтів. Ті прочесали усі поверхи й схопили п’ятьох чоловіків у гумових рукавицях, серед яких було четверо кубинців.

Справу передали до Федерального бюро розслідувань, і тут швидко з’ясували, що організаторами проникнення до Вотергейту є Джордж Лідді та Говард Гант. Ці люди працювали у Комітеті з переобрання президента й відповідали за фінансове забезпечення передвиборчих перегонів Ніксона. До президента виникли питання — проте представники Білого дому заперечили, що адміністрація президента має бодай якесь відношення до цього інциденту.

Порушників засудили до кількох років ув’язнення, а скандал не завадив Ніксону вдруге сісти у президентське крісло. На той час ніхто не пов’язував його особу із Вотергейтським скандалом.

Переглянути справу

Можливо, на цьому все й завершилось, якби не Карл Бернштейн і Боб Вудворт, двоє допитливих репортерів з газети The Washington Post. Вони не вірили у непричетність Ніксона, почали проводити власне розслідування і врешті написали, що затримані - це не шпигуни-дилетанти, а колишні працівники Центрального розвідувального управління.

Їхнє розслідування виявило, що Лідді та Хант входили до групи так званих сантехніків Білого дому, які займалися шпигунством та збором компромату. Цю групу спочатку організував радник Ніксона Джон Ерліхман після зливу в пресу засекречених документів Пентагону у червні 1971 року, за рік до Вотергейтського скандалу.

Також Берштейн і Вудворт завели інсайдера в Білому домі: вони стверджували, що таємний агент ФБР на прізвисько Глибока Горлянка, надав їм докази про те, що Ніксон дуже любить прослуховувати своїх опонентів та колег. І йдеться не лише про скандал у штаб-квартирі демократів: Ніксон записує свої і чужі розмови, де тільки може. Через багато років, у 2005-му, стало відоме ім'я цього агента — з пресою співпрацював заступник директора ФБР Марк Фелт.

Справу про недолугих шпигунів і ймовірну причетність Ніксона до прослуховування вирішили переглянути. Президент чинив опір розслідуванню, звільняючи одного за одним то прокурорів, то слідчих. Він говорив про змову й стверджував, що проти нього плетуть інтриги. Врешті Сенат затвердив незалежного спецпрокурора Арчібальда Кокса — він не підпорядковувався ні генеральному прокурору, ні міністру юстиції.

Ніксон був змушений дати покази у Верховному суді. Коли його слухали, один зі свідків заявив: йому точно відомо, що усі розмови, які відбуваються в резиденції віцепрезидента Спіро Агню, записуються на плівки. Цей офіс розташувався за два кроки від будівлі Верховного суду, і суддя розпорядився вилучити їх й прослухати.

Важко у таке повірити, але в цей момент Ніксон розплакався. Він в буквальному сенсі ридав на камери репортерів, благаючи не втручатись у його особистий простір. Казав, що записи його розмов містять дружні бесіди з близькими людьми, і там є дуже інтимна інформація про його особисте життя. Але суддя був невблаганним.

Якби ж то про секс

Коли розшифровка розмов президента була оприлюднена в ЗМІ, люди жахнулися. Вони очікували почути щось пікантне про інтрижки президента на стороні, подружні зради, але нічого такого на плівках не було. Натомість американці дізналися, якого лицеміра обрали собі президентом і якою цинічною людиною є Ніксон.

«Американці не вірять нічому, поки не побачать це по телевізору», — зневажливо заявляв він в одній із записаних розмов, зазначаючи, що народом не так вже й важко маніпулювати.

Також американців вразило, що Ніксон, завжди такий люб’язний із представниками преси, насправді ненавидить журналістів. Також він стверджував, що політична еліта США продажна, а система американської держави — просто нікчемна. І ще цинічно розмірковував про гроші, владу і методи власного збагачення.

Ось що казав президент: «Преса — ворог. Преса — ворог. Преса — ворог. Істеблішмент — ворог. Професори — вороги. Професори — вороги. Напишіть це на дошці сто разів і ніколи не забувайте».

Але особливий гнів викликали його відверто расистські висловлювання. Виявилось, що президент зневажає геть усіх, чия шкіра не є білою.

«Я дуже люблю їх, але знаю, що вони не протримаються 500 років, — казав Ніксон про афроамериканців. — Не протримаються. Ви це теж знаєте. Мексиканці — це зовсім інша справа. У них є спадщина. Зараз вони крадуть, вони нечесні, але у них є певне уявлення про сімейне життя. Вони не живуть як зграя собак, як це роблять нігери».

У розмовах з підлеглими та приятелями Ніксон без сорому обговорював жінок і негативно висловлювався на адресу індіанок, називаючи їх найнепривабливішими у світі.

«Найбільш асексуальні, ніщо, — звучали слова на одній із плівок. — Я маю на увазі, люди кажуть, а як же чорні африканці? Ну, там можна щось побачити, життєву силу, я маю на увазі, що вони мають трохи тваринний шарм, але Боже, ці індіанці, фу, жалюгідні. Фу… Мене вони відштовхують. Як, чорт забирай, вони можуть збуджувати інших людей, Генрі?»

Ніксон мляво виправдовувався, що він не шахрай: «I'm not a crook!». Але преса розмазувала його на сторінках газет, а всенародна любов перетворилася на люту ненависть до президента-лицеміра. 6 лютого 1974 Палата представників США ухвалила рішення розпочати процедуру імпічменту. Ніксон вперто відмовлявся пред’являти слідству інші наявні в нього плівки, посилаючись на привілей виконавчої влади. Однак Верховний суд у липні одноголосно визнав, що в президента немає таких привілеїв, і наказав йому негайно видати всі плівки прокуратурі.

Хитрий Дік розумів, що йому доведеться пережити ще більше ганьби, ніж до цього, й вирішив подати у відставку. «Шановний пане секретар, Цим залишаю посаду президента Сполучених Штатів. Щиро ваш Річард Ніксон», — написав він у заяві від 8 серпня 1974 року.

Його місце тимчасово зайняв віцепрезидент Джеральд Форд, який дуже скоро підписав Ніксону амністію, і не тому, що співчував йому — Форд вважав, що Америці не потрібна зайва пляма на інституті президентства, а тому весь цей бруд із прослуховуванням треба забути якнайшвидше.

Проте, історія розпорядилась інакше: слово Вотергейт увійшло до політичних словників багатьох мов світу як термін, що означає скандал і крах кар'єри глави держави. Також останній склад цього слова — гейт — став суфіксом для назви нових політичних скандалів.