2014-го ми прийшли відвойовувати Донбас, і почали це з Красноармійська (Покровська — прим. NV). У цих містах Донеччини, весною після Майдану, я вперше стиснув автомат і народився вдруге. І живу зараз тим, який виник тоді, з териконів, з степів, з радянських сталевих і чавунних промзон. З вугільної пилюки, що скрипить на зубах.
Красік — для мене це там буде вічно живий мій командир Микола Коханівський, вічно сновигатимуть із його бази на Піски дивовижні позашляховики, котрі працюють на суміші бензину, мастила і Божого духу.
Покровськ — ще я ось буквально вчора витягував із судів і сізо проукраїнських місцевих, котрі у зарубі з ватою.
Скільки людей лишилося на цьому світі, котрі пам’ятають те все?
Ми сторожко переміщалися його плутаними естакадами, ховалися по цехах і підвалах, потім — йшли далі. А Красноармійськ — Красік ми приручили. І народився Покровськ — дитя нашої крові, нашої сміливості і готовності йти попри все.
І народився Покровськ — дитя нашої крові й сміливості
І таким солодким він був! Найлюксовіше місто Покровськ — бо його кав’ярні та піцерії найніжніші, бо це коли ти вертаєшся з боїв, і сідаєш у мирне місто, у його найм’якіші крісла, говориш до найпосміхненіших офіціанток. І ті все розуміють.
Ой, як соромно було мені дивитися в очі тим офіціанткам рік тому, бо я вже тоді знав усе, що буде, що відбувається зараз.
Тепер Красік-Покровськ вже десь там, де й інші мої найрідніші — Бахмут, Авдіївка, Вугледар, Курахове, Селидове. Уся моя найголовніша у житті Батьківщина.
Звісно, ми туди повернемося. Ми маємо, зціпивши зуби, примусити свою боягузливу державну машину встати і воювати. Ми маємо, залишивши огиду, переконати свою сонну країну встати і воювати. Які іще варіанти для нас? Ми ж народилися там, на божественному Донбасі, наша кров змішана з його землею, і ми ж — то він, без краю і зупину.
Текст опубліковано з дозволу автора