Ми — в тривожному очікуванні. Що буде після спецоперації Павутина

Перше — про інформаційний супровід. Тому що відразу, майже в прямому ефірі з’явилася заява про взяття на себе відповідальності. Тож наскільки продумувався оцей інформаційний супровід? Якщо таке рішення було ухвалено, то, очевидно, що знали, що є й інші опції. Наприклад, як, роблять ті ж самі ізраїльські спецслужби: вони зазвичай не визнають зробленого, але при цьому всім абсолютно очевидно, хто це зробив. Бо публічна відсутність визнання іноді посилює цей інформаційно-психологічний ефект. Чому був вибраний саме такий формат? Можливо, що дійсно ми чогось не знаємо, і перевага була віддана якраз цьому негайному визнанню.

Напередодні були підриви залізничних мостів території Росії. Україна не брала відповідальність. Тому я кажу, що було трошки дивно, чому саме цю операцію вирішили негайно визнати. Я не хотів би зараз спекулювати на таких темах, як прагнення окремих осіб, можливо, додати собі, скажімо, популярності. Будемо сподіватися, що це була абсолютно виважена інформаційна політика без жодних персональних мотивів.

Саме удар по іміджу можна поставити на перше місце

Ну, в будь-якому разі, повторюсь, операція блискуча, і ефект, як завжди в таких випадках, потужний. Це, окрім того, величезна матеріальна, причому непоправна шкода для російської стратегічної авіації. Але також (я навіть не знаю, що більше), це все-таки удар по залишкам російського іміджу як супердержави, такої військової надпотуги. Можливо, саме удар по іміджу навіть можна поставити на перше місце як досягнення цієї операції.

Звичайно, виникло і наступне питання — наскільки ретельно оцінювалися ризики. Зазвичай, оцінка ризиків — це є невід'ємна частина при плануванні такої операції. Мається на увазі суто безпекові воєнні ризики. Абсолютно зрозуміло, що Росія готує відповідь, Путін це подаватиме як відплату за саме цю акцію. Станом на даний момент ми в тривожному очікуванні, якою буде не те, щоб російська відповідь, а те, що підводитиметься під це, як відповідь.

Також не можна було не ставити питання стосовно реакції Білого Дому і Трампа особисто. Та наразі здається, що якогось яскравого виявлення незадоволення не буде. Вже минув той період часу, в який його доречно можна було виявити.

Реакція російського керівництва прогнозована. Те, що вони планують зробити і зроблять, не має прямого зв’язку з операцією Павутина. Вони в будь-якому разі це будуть робити. Цей російський наратив, що начебто вони змушені вдаватися до якихось жорстких кроків у відповідь, — просто намагання виправдати звірства, насамперед, щодо цивільного населення, перед представниками міжнародної спільноти, які на це ведуться досі. Але, водночас, відрапортувати своїй внутрішній публіці, яка бажає крові українців.

Те, що важко спрогнозувати було, це все-таки реакцію Трампа. Чи він зробить черговий жест розуміння і співчуття Путіну? Чи він обмежиться тими опосередкованими заявами, що вже пролунали від офіційних спікерів? Але Трамп мовчить. Чому мовчить — це навіть питання не до мене. І навряд чи він сам може пояснити, чому він мовчить. Зараз багато хто каже, що Зеленський, по суті, дав відповідь на питання Трампа «чи є в Україні карти?» Тому зараз, або Трампу треба якимось чином визнавати те, що Україна, все-таки висловлюючись його лексикою, має ці карти, і ці карти надзвичайно потужні, чи йому ігнорувати те, що сталося, і продовжувати гнути лінію про те, що Україна в будь-якому разі приречена на поразку, і чим раніше погодиться на капітуляцію, тим краще.

Я не виключав би повністю залучення іноземних партнерів до операції Павутина. Але є вже чітке розуміння того, що американці не були про це поінформовані. Бо якби американці хоча б щось про це знали, вони б всіляко блокували, аж до того, що зробили б витік цієї інформації, щоб цього не допустити. Ми неодноразово спостерігали їхнє втручання. Найбільш відомий випадок — марш на Москву Пригожина у червні 2023 року. Під час цих двох днів Україна не робила обстрілів, ніяких інших дій. Тобто, за повідомленнями, Україні наполегливо рекомендували не ескалювати ситуацію і не втручатися, тобто не підштовхувати Росію до колапсу.

Але навіть якщо брати давнішу історію — анексію Криму, то я можу вам відповідально підтвердити, що те, в чому зараз звинувачує Обаму Трамп — правда. Те, щоб Україна не чинила опору, активно нав’язувалася саме американцями в той час, аби «не провокувати росіян і уникнути кровопролиття». Тобто це традиційна американська позиція деескалації. Що, власне кажучи, підтверджено заявою Кіта Келлога про операцію Павутина — мовляв, вона «збільшила ризик ескалації».

Щодо інших країн, які могли б брати опосередковану участь у операції Павутина, то, з тих деталей, які ми знаємо: був обмежений круг людей, залучених до її планування і реалізації. Ну і в принципі, якщо ми говоримо, можливий якийсь зовнішній внесок, тут не було ні потреби в додатковій розвідувальній інформації, тут не було потреби в додаткових технічних засобах. Власне кажучи, це було цілком під силу українським спецслужбам без зовнішньої допомоги.

Стосовно тривожних очікувань — як відомстять росіяни. Казатиму постійно: будь-які дії Росії, які подаватимуться як удар у відповідь, як покарання України за щось, це суто російський наратив. Тому що все, що Росія робить, вона буде робити безвідносно до того, чи жертва робить спротив, чи ні. Якщо ж говорити про те, чого, мабуть, більше всього бояться наші зарубіжні партнери, то якщо ми подивимося на російську ядерну доктрину, то ця атака на авіабази формально підпадає під один з випадків, де Росія декларує своє право на застосування ядерної зброї. Бо це удар по російському ядерному потенціалу. Це суттєвий удар, щоб там росіяни не казали про те, що в них цих літаків і так дуже багато. Але, як ми бачимо, крім Дмитра Мєдвєдєва чи їхніх Z-блогерів, цього разу суттєвої активізації ядерного шантажу не було.

Очевидно, що російське керівництво на даний момент доволі чітко розуміє потенціальні вигоди і шкоду саме в контексті можливої реакції міжнародної спільноти і ключових партнерів, яких як Китай і, наразі, напівпартнера — США.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV