Голос Кельта. Ветеран Азову Олег Катрич повернувся з-за кордону, щоб очолити групу десанту в одному з вертолітних рейдів у Маріуполь

Історію підготувала платформа пам’яті Меморіал спільно з проєктом «Серце Азовсталі». Усі історії з циклу «Місія —- Маріуполь» можна прочитати в окремому спецпроєкті.

Авторка: Ганна Курцановська

О п’ятій ранку 24 лютого 2022 року Катричів розбудив телефонний дзвінок. Це був побратим із Азову. Сказав, що справдився найгірший із можливих сценаріїв.

«Олег, коли йшов з полку, сказав побратимам, щоб, як тільки щось почнеться, відразу йому телефонували. Він ніколи не відкидав думки, що ворог буде і далі намагатися окупувати нові території», — згадує дружина Ольга.

«Я їду!» — сказав Олег. З інтонації було зрозуміло — відмовляти його немає сенсу.

Азов. Перший досвід

Олег із дитинства мріяв бути військовим. Його дідусь воював під час Другої світової — і був для онука прикладом.

Хотів вступити до військового навчального закладу, проте на заваді стали проблеми зі здоров’ям. З дитинства — спинна грижа та сколіоз. Та Олег навідріз відмовлявся оформлювати групу інвалідності, бо тоді був би назавжди непридатний до військової служби.

«В Азов брали всіх, хто пройшов жорсткий відбір. Олег потрапив у підрозділ влітку 2014 року. Брав участь у боях за Мар'їнку, Широкине, Павлопіль, Маріуполь. Командував мінометним взводом. Багато часу провів на передовій в секторі Маріуполь, співпрацював із суміжними бригадами морської піхоти та десантно-штурмовими. Звісно, спина час від часу нагадувала про себе, лікувався. Йому треба було пройти комісію, він відтягував цей момент, бо найбільш за все боявся, що у військовому квитку зазначать — „списаний через стан здоров’я“. Наприкінці 2019-го йому таки довелося звільнитися зі служби, хоч він і не хотів», — згадує Ольга.

Після недовгої реабілітації Олег намагався знайти роботу до душі. Через кілька місяців запропонував дружині спробувати пожити за кордоном.

У червні 2020-го Катричі з Маріуполя переїхали до Братислави. Там син Дмитро і донька Тамара пішли до школи. Ольга дбала про дім, Олег працював на будівництві.

«Він був такою людиною, за що не візьметься — все виходить. В Олега була мрія — відкрити свою фірму, яка займатиметься зеленою енергетикою, зокрема встановленням сонячних панелей. Для цього треба було вчитися. І Олег поїхав на навчання в Роттердам та отримав сертифікат. Це було за пів року до вторгнення», — розповідає Ольга.

Уже було підписано контракт, на початку березня 2022 року Олег мав їхати в Німеччину — встановлювати на дахах будинків сонячні панелі. Хотів набратися досвіду.

24 лютого

Телефон Кельта у Братиславі годину не вщухав. Дзвонили бійці з його мінометного взводу. (Більшість із них потім потраплять у російський полон, чимало поляже у боях за Маріуполь).

«Перед звільненням Олег зустрічався з хлопцями. Вони згадували службу, бойові виходи. А наостанок мій чоловік сказав побратимам, що навіть якщо він буде десь за океаном, то обов’язково повернеться їм на допомогу. І своє слово стримав», — каже дружина.

Олег схопив рюкзак, куди склав документи, цивільний одяг, кросівки і військову шапку з шевроном взводу, який вишила Ольга.

«Олег з цією шапкою був усюди, наче вона його талісман. Коли їхали з Маріуполя, вдома залишив спорядження, військовий одяг, а шапку забрав. У ній ходив у Словаччині. У ній і повернувся в Україну, також узяв прапор, з яким воював під Маріуполем ще на початку війни», — згадує вона.

Ольга вмовляла чоловіка придбати військову форму. «Я ж їду додому, у Маріуполь, а там у мене є все що потрібно», — відповів Кельт.

Тоді дружина запитала, може, він все-таки залишиться і нікуди не поїде. «Ти знала за кого виходила заміж! Я їду, і це не обговорюється!» — була відповідь.

Ольга каже: їхній шлюб можна було назвати ідеальним. Чоловік полюбив як своїх її дітей від першого шлюбу. Подружжя ніколи не сварилося. Але тоді, в день від'їзду, чоловік вперше підвищив на дружину голос.

Олег пішов у кімнату доньки, обійняв її, пообіцяв через три місяці повернутися. Сину сказав оберігати маму і сестру.

Кельт знову в Україні

Вони з Ольгою сіли в автівку. Жінку всю трусило. Мала передчуття, що везе коханого на смерть.

«Подібний стан у мене був за десять днів до цього. Ми зазвичай свята не відзначаємо, а 14 лютого Олег приносить троянди, хоча знає, що мені подобаються лілії. І вручає довіреність на всі юридичні дії від його імені. Пояснив, що їхатиме до Німеччини і вирішив перестрахуватися. Хоча я впевнена, що Олег все знав, відчував, що буде велика війна, і таким чином попіклувався про нас», — каже Ольга.

Подружжя доїхало до кордону Словаччини з Україною, на піший перехід Малий Березний — Убля. У бік Словаччини — черга, в Україну — нікого. Тільки Кельт.

На кордоні працювала знімальна група одного зі словацьких телеканалів. Вони взяли інтерв'ю в Олега. Ольга була збентежена: в Азові мали прикмету — не давати інтерв'ю і не фотографуватися перед виходом в бій, бо не повернешся живим…

Вони попрощалися. Кельт перейшов кордон. «В Ужгороді Олег зустрівся з родичами. Тож мама, сестра і її син останніми бачили його живим. Це була ніч на 26 лютого», — каже Ольга.

Кельт планував одразу дістатися до Маріуполя, але прямих потягів не було. На поїзд Ужгород — Запоріжжя не встиг, наступний — через добу. Тоді Олегу зателефонували і сказали: якщо поїде наступним потягом, то із Запоріжжя вже не зможе прорватися в Маріуполь — настільки стрімко просувався ворог.

Побратими, котрі, як і він, перебували поза Маріуполем, запропонували їхати в Київ. Там із ветеранів створили підрозділ Сил спеціальних операцій Азов. Він згодом стане Третьою окремою штурмовою бригадою у складі Сухопутних військ Збройних Сил України.

«26 лютого Олег вже був у Києві зі своїми хлопцями. Разом долучилися до територіальної оборони. Ми домовлялися, що він не буде офіційно влаштовуватись в армію. Олег казав, що швиденько повоює і повернеться до родини. Жодних контрактів ні з ким не підписував. Воював як доброволець. І навчав хлопців усьому, що знав у мінометній справі», — зазначає Ольга.

Політ у пекло

Після боїв за звільнення Київщини Олег не поспішав повертатися до рідних. Шукав шляхи прорватися у рідний Маріуполь, до побратимів.

«Вже зараз, згадуючи й аналізуючи, я розумію, що про спецоперацію Олег знав заздалегідь. І погодився брати у ній участь, навіть не порадившись зі мною. Приблизно з 18 березня він почав у розмовах натякати, що скоро вони будуть йти пацанам на допомогу. Іноді, коли ми зідзвонювалися, я чула, як Олег давав команди. Запитала: а що ти робиш? Відповів, що тренує хлопців. Я і подумати не могла, що Олег навчає добровольців, які згодом полетять на гелікоптерах у Маріуполь. Весь цей час я була спокійна. Хоча на якусь мить все-таки напружилася — коли Олег сказав: добре, що нас немає в Україні. Навіть запропонував нам полетіти до Канади. Наполягав, але я сказала: „Навоюєшся, повернешся до нас — і вже тоді разом вирішимо, куди далі“», — пригадує Ольга.

Увечері 24 березня їхня розмова тривала цілу годину.

«Розповідаю Олегу, як пройшов мій день, він теж. І раптом каже: „Я завтра на роботу поїду (це він ще з азовських часів так називав бойовий виїзд). Деякий час не буде зв’язку, попереджаю, щоб ти не хвилювалася“. І додав, що вже оформив документи, але не говорив, куди саме вирушає. Наприкінці сказав, що кохає мене і що я найкраща дружина у світі. Вночі я погано спала. Вранці дивлюся у месенджер — Олег рано-вранці був у мережі. Потім ще, десь об 11:00. І аж ближче до десятої вечора знову з’явився. Написав, що подзвонити не може. Додав, що хлопцям у Маріуполь допомога прийшла. Я відповідаю: ну класно ж. Питаю, а що саме доставили? Каже: боєкомплекти і людей. Та скидає фото, де він з Редісом і Сухарем (командир полку Азов Денис Прокопенко і командир 1-го батальйону Олег Мудрак — ред.). Я була в повному шоці! Питала: навіщо ти туди полетів, у самісіньке пекло? Хоча я відповідь знала — він не міг кинути своїх», — ділиться Ольга.

Уранці 26 березня Ольга не встигла поспілкуватись із чоловіком. Години тяглися цілу вічність. Олег у мережі не з’являвся.

«Мене почало трусити, серце калатало, ноги підкошувались. Проте була віра, що з ним усе добре. Що залишився в бункері, що не одразу пішов у бій… Але о четвертій дня подзвонив Максим Жорін (нині заступник командира Третьої окремої штурмової бригади — ред.), він був командиром чоловіка в Києві. І каже: „Годину тому Кельт загинув у Маріуполі зі зброєю в руках як справжній воїн“. Я не повірила. Сказала, що це все неправда й Олег зараз мені зателефонує, кинула на підлогу телефон», — розповідає Ольга.

Кельт доставив у Маріуполь NLAW — протитанкові керовані ракети. З однією з них у руках, у нерівному бою проти російського танка, він загинув на рідній вулиці в улюбленому Маріуполі. Ворожий снаряд поцілив воїну у голову.

Пізніше в одному з інтерв'ю Максим Жорін пригадає момент, коли Олегу Катричу запропонували взяти участь у цій спецоперації. Кельт відповів: «Справа стрьомна, але я полечу».

Розвіяти прах над Азовським морем

«Перший великий обмін тілами відбувся 6 червня 2022 року. Серед загиблих був і мій Олег. Мені одразу сказали, що всього бачити не треба. Показали лише руки, я ідентифікувала чоловіка за татуюваннями. В Олега на лівій руці були руни, а на правій — тризуб чорно-червоного кольору, це тату зробив, коли їхав вступати в Азов в 2014 році. Ще довго у мене перед очима були його руки: дуже худі, застиглі, але такі рідні. І відчувався запах, яким просякнутий морг», — ділиться Ольга.

Церемонія кремації тіла Олега Катрича пройшла в Києві 27 червня 2022 року.

Коли мати Ольги виїжджала з Маріуполя, він попросив її забрати ніж, який подарував командир Редіс, із написом: «Кельту від Азову».

«Мама ще запитала, може, і форму прихопити? Але Олег сказав, що не треба, бо він збирається повернутися у Маріуполь. Ніж я поклала у труну. Олег не був православним, він любив скандинавську міфологію, тому і позивний у нього такий. Кельт означає — „військова сокира“. Ми розмовляли про смерть. Чоловік казав, щоб обов’язково його кремували. Якось я сказала, щоби беріг себе і жартома додала: „А то я тебе воскрешу, покличу батюшку і в церкві він тебе похрестить“. Олег заповів розвіяти його прах над Азовським морем. Я чекаю звільнення Маріуполя, щоб виконати останню волю свого коханого. А поки його прах — у колумбарії на Лук’янівському військовому кладовищі», — розповідає Ольга.

«Хлопці писали: такого командира у них більше ніколи не буде»

У червні 2023 року Ольга з дітьми повернулася в Україну. Нове життя родина будує у Вінниці.

«Всі згадують перш за все голос Олега — такий гучний, по-справжньому командирський. Бійці спочатку думали, що він весь час кричить, а насправді Олег так розмовляв. І зізнаються, що перший час його всі боялися, а коли поспілкувалися з ним, зрозуміли, що він дуже добра людина. А ще його хлопці писали мені, що такого командира у них більше ніколи не буде. Він скрупульозно, організовано підходив до своєї справи, у нього завжди у всьому був чіткий порядок, цьому вчив інших», — каже дружина.

На пам’ять про коханого в Ольги залишилися спільні світлини і шапка, яку Кельт не взяв із собою у Маріуполь, вирушаючи з Києва.

«Його самопожертва врятувала життя багатьом»

Олександр Іванцов на псевдо Схід — один із добровольців у десантній групі, якою командував Кельт. Він пригадує, як готувалася ця спецоперація.

«Коли Кельтові надійшла пропозиція полетіти в Маріуполь, він без вагань став командиром першої та найбільшої групи десанту — у складі 31 особи, які були успішно доправлені до його рідного міста гелікоптерами. Він також брав участь у плануванні маршрутів для гелікоптерів на околицях Маріуполя, — каже Олександр. — Завдяки рішучим діям Олега та його групи оточений гарнізон отримав не лише критично важливі засоби та додаткову живу силу для стримування просування ворога в місті, але й віру в те, що їх не кинули напризволяще, і надію на деблокаду. Це значно підвищило морально-психологічний стан оборонців Маріуполя, які стали ще завзятіше чинити опір ворогу, тим самим відтермінувавши повну окупацію міста та вигравши час для України. Самопожертва Олега врятувала життя багатьох наших бійців та дозволила зберегти стратегічно важливу позицію».

Схід створив петицію, щоби Олегу Катричу посмертно присвоїли почесне звання Герой України. Голосування триває.