«Зараз наші позиції в Торецьку». Боєць Легіону Свободи — про головні події, що пережив останнім часом, наявність зброї і стояння в обороні

У лютому виповнюється 10 років Легіону Свободи — комбатантському об'єднанню шо захищає Україну у розв’язаній Росією війні. З нагоди круглої дати NV поговорив із 38-річним Русланом Андрійком, який воює у батальйоні Карпатська Січ, що входить у Свободу, з початку повномасштабної війни. Впродовж він двох років був заступником командира розвідувальної роти, наразі - начальник групи цивільно-військового співробітництва, а отже комунікує з місцевими радами, підтримує родини загиблих військових побратимів і зниклих безвісті.

Андрійко відповів на запитання NV.

На яких ділянках фронту ви встигли побувати та в яких операціях взяти участь за час повномасштабної війни?

Спочатку це був Ірпінський напрямок, де наш батальйон тримав оборону в селі Романівка близько Ірпіня. Як тільки росіян відігнали від Києва, наш батальйон, на той час ще ДФТГ [добровольче формування територіальної громади], відразу ж відправився на Ізюмський напрямок. Там наші позиції були в селі Вірнопілля [Харківська область], і надзвичайно складні. Фронт там просідав. Ми тоді були добровольчим підрозділом — вмотивовані люди, які не отримували жодних виплат, просто пішли захищати Україну. Попри втрати, тоді вдалося втримати село і навіть звільняти сусідні села. Далі було звільнення міста Ізюм, наш батальйон брав у цьому безпосередню участь. Це були одні з найяскравіших вражень.

Потім була наступальна операція від Ізюма до Лимана — підрозділ просувався разом з 25-ю десантно-штурмовою бригадою, звільняючи всі села на цьому відрізку шляху — Карпівка, Коровій Яр, Нове, Рубці. Тоді фактично щодня були нові позиції, трофеї та ейфорія від постійного просування.

Наш батальйон тоді блискавично звільнив село Терни, попри заміновані дамби. Ми потім тримали позиції біля села Терни протягом дуже довгого проміжку часу. Рік тому нас перекинули на позиції поблизу Макіївки — фактично останні населені пункти Луганської області. Там ми працювали десь півроку, я також тоді як заступник командира розвідувальної роти брав участь в чергуваннях на позиціях, на спостережних пунктах.

Трохи часу провели на Покровському напрямку, Куп’янському і наразі десь понад півроку ми на Торецькому напрямку — спочатку це було село Нью-Йорк, село Неліпівка і зараз наші позиції у Торецьку. Росіяни оголошують вже про його повне захоплення, але на даний момент наші хлопці тримають останні вулиці цього міста і продовжують у важких умовах знищувати ворога.

За яких обставин і коли ви прийшли в батальйон?

На початку вторгнення, коли росіяни стрімко наступали на Київ, для мене було очевидно, що потрібно захищати моє рідне місто. Я входив до організованого націоналістичного руху Свобода і дуже добре знав Олега Куцина — героїчного командира нашого підрозділу. Я прийшов безпосередньо у підрозділ. Тоді такий був підйом, дійсно відчувалася єдність. На жаль, вона відчувалася тільки тоді, коли росіяни були під Києвом. Всі люди розуміли, що українцям треба єднатися і чинити опір росіянам. Я тоді долучився до батальйону, на той час ще ДФТГ, де були абсолютно різні люди, не було жодного професійного військового. Звичайні хлопці, які розуміли, що треба захищати наші сім'ї, нашу державу і наше місто Київ. Нас усіх об'єднав Олег Іванович Куцин, на той час керівник легіону Свободи, який, будучи молодшим лейтенантом, став командиром батальйону Карпатська Січ. Він завжди був з хлопцями безпосередньо на бойових позиціях, вів за собою. І я розумів, що я готовий за цією людиною піти на виконання будь-якого завдання.

Всі бійці, зокрема і я, проходили підготовку на полігоні, злагодження підрозділу, стрільба з різних видів зброї, базові знання і навички саперної справи, фізична підготовка. Все це відбувалося і в Києві на базі, і пізніше на Харківщині.

Який день на війні був для вас найгіршим?

Я можу розповісти про кілька таких днів. Наприклад, коли я залишився старшим на командному пункті керівництва батальйону. Тоді Олег Іванович, командир батальйону, поїхав у справах до Києва на зустріч до головнокомандувача Валерія Залужного. Саме формували з нашого ДФТГ окремий стрілецький батальйон. Тож я залишився старшим на командному пункті в той час. Це було село Вірнопілля, і обстановка до того була досить спокійна. А потім, як тільки він поїхав, почалися штурмові дії на нашому напрямку. Проти нас стояла елітна танкова Кантемирівська дивізія. На той час ворог не знав, що йому протистоять незначні сили добровольців. Але вони пішли на штурм: спочатку пішла серйозна робота артилерії - розносили командний пункт з усіх видів гармат, внаслідок чого він загорівся. А там була вся техніка, «старлінки», зв’язок з бригадою, коригування артилерії… Я розумів, що в цій ситуації багато чого залежало від мене: треба було терміново відновити в тих умовах зв’язок, загасити пожежу і продовжувати працювати з підрозділами.

Зрештою, нам вдалося відбити ворожий штурм і відновити зв’язок. Цей бій тривав близько п’яти годин. Обійшлося фактично без втрат нашого особового складу. Зате знищили кілька одиниць тяжкої техніки та чимало людської сили противника. З одного боку, цей день скінчився добре для нас, але це був такий страшний день, адже за нерівних сил, на характері і героїзмі бійців, які в той момент сиділи в окопах, вдалося зупинити ворожий штурм, в якому брала участь рота солдат і десять одиниць техніки.

Найстрашніший день, напевно, був тоді, коли ми втратили командира батальйону. День, коли він загинув, був дуже тяжкий для мене і для всіх «січовиків». Я був у «броніку» за 5 м, коли прилетів снаряд. На нашому комбаті дуже багато чого трималося, на його харизмі, енергійності. Він був завжди суворий, але справедливий. І при ньому ніколи не було конфліктів. Коли його не стало, у нас було чимало суперечок у колективі, і це такі теж спогади, але якоїсь миті ми всі усвідомили, чому завжди нас вчив комбат. Він завжди казав: вчіться ухвалювати рішення без мене, тому що якоїсь миті мене може не стати, а наша боротьба має тривати.

Тож Карпатська Січ — це справа, яку він започаткував, перетворивши добробат в окрему військову частину, а ми продовжуємо. Хоча багатьох людей, які були на початку створення підрозділу, вже нема — хтось героїчно загинув, хтось відійшов через здоров’я. Але сам підрозділ розвивається, кількісно і якісно, отримує найновішу броньовану техніку, і, я вважаю, що це і є найкраще вшанування його пам’яті.

Який день на війні був для вас найкращим?

Таким днем, звісно, буде перемога. Але на сьогодні найкращі для мене дні - це звільнення Ізюма і села Терни. Фактично штурм села відбувався попри заміновані дамби. З того боку — кулеметники. І лише завдяки героїзму і божій підтримці вдалося з мінімальними втратами звільнити тоді стратегічно важливе село Терни Донецької області - плацдарм на лівому березі річки Жеребець на Лиманському напрямку. Це, я вважаю, була одна із найблискавичніших операцій нашого підрозділу і найрадіснішим для мене особисто днем на цій війні.

Взагалі ці дні наступу української армії на цьому напрямку — це дійсно круто було: моральне піднесення і у цивільних, і у нас. Трофеї, нові враження — це значно приємніше було, ніж стояти в обороні. Це такі були дні, з яких є що згадати.

Хто з військових справив на вас найбільше враження?

По-перше, це мій друг, поет, бізнесмен, український націоналіст Юрій «Руф» Дадак. Він був моїм другом ще до великої війни. Це була людина, яка себе створила і надихала інших довкола. Як тільки почалася повномасштабна війна, він у перші дні мобілізувався до 24-тої окремої механізованої бригади імені короля Данила. Він ще за багато років до війни казав, що росіяни нападуть, наполягав, що треба говорити українською, що не «какая разніца», що треба позбуватися цієї кацапської історії. Але мало хто його чув. Це був дуже талановитий поет, організатор [патріотичних фестивалів для молоді], у нього багато було чеснот.

Свої слова він підкріпив діями, коли пішов на війну і, на жаль, загинув, під Попасною. Його героїчна смерть дала мені зрозуміти, що шляху назад немає - я залишатимусь у війську, поки останній кацап не залишить нашу землю.

По-друге, це, звісно, наш комбат Олег Куцин, який нас усіх зробив частиною великої української армії, в якій ми зараз воюємо проти нашого одвічного ворога. Український націоналіст, «свободівець» і, на мою думку, великий воєначальник.

По-третє, хочу назвати польового командира, удостоєного звання Герой України. Це Василь Яремко, позивний «Ярий», командир 2 штурмової сотні. Він завжди їздив на передову евакуювати своїх бійців. Він штурмував позиції росіян в умовах сучасного бою, дронів… Він міг зайти на позицію, розстріляти кацапів, взяти полонених, трофеї і повернутися непоміченим і без втрат особового складу. Він робив просто неймовірні речі, знищив багато ворогів. Його героїзм вартий голлівудських фільмів.

Він теж загинув, на жаль. Це було під час штурмових дій ворога поблизу Макіївки. Він виїхав допомагати і загинув у ближньому стрілецькому бою з ворогом. Про багатьох, хто воює, хто загинув, можна сказати, що вони герої, але деякі люди без перебільшення дійсно є ними, і те звання, яке йому дали, — Герой України — це абсолютно заслужено, і він єдиний у нашому підрозділі, хто має таке звання. На таких людях дійсно мають виховуватися майбутні покоління українців.