«Точку неповернення ми ще не пройшли». У намаганні знищити Україну впаде сама Московія — інтерв'ю з комбатом Свободи Петром Кузиком

— Важкувато. Ви правильно підмітили: та війна, яка називалася АТО, з 2014 року, носила інший характер, динаміку. Ворог використовував набагато менше засобів убивства, нічого спільного з повномасштабним вторгненням немає.

З 2022 року, з моменту повномасштабного вторгнення, війна носить страшний характер. Якщо, можливо, в АТО вони тренувалися, пробували, мали якісь інші цілі, то зараз іде війна на знищення України, українського народу. На жаль, так і є. Намагаються демонтувати Україну як державу.

[Війна] носить саме такий страшний характер. За динамікою, за протистоянням вона дуже складна, тому що український народ миролюбний, не готувався до війни. Ми не вірили, [що вона почнеться]. Я говорю про загальну масу [населення], не про націоналістичні партії, не про окремих [людей], а загально. [Ми не вірили], що в цивілізованому світі можлива така примітивна кровожерлива війна. Ми сподівалися на якісь перемовини, претензії тощо. Але ми реально стикнулися з серйозним ворогом, який нічого кращого не придумав у третьому тисячолітті, коли інституції збираються освоювати інші планети, медицина розвивається, а наш ворог дуже примітивною, страшною зброєю намагається нищити українців.

[Війна] важка, у нас нічого не змінилося, на жаль. Зараз 2025 рік, так само дефіцит боєкомплекту, дефіцит усього, навіть людей. Багато отримали поранення, травми, на жаль, загинули хлопці. Добровольців більше не стає. Тому ситуація непроста, дуже складна, якщо м’яко підбирати слова.

— Є слова Петлюри про те, що нам не страшні московські воші, а страшні українські гниди. Що ви бачите зараз, яких «українських гнид»?

— Складне запитання, тому що немає часу на конкретний повний аналіз усього, що відбувається на фронті протистояння, який ми називаємо інформаційним.

Можна впевнено сказати, що Україна програє цю війну саме в інформаційному протистоянні. Ворогу вдалося збити той великий порив, який був на початку вторгнення, коли штурмували військкомати і було багато охочих захищати Україну. Тут можна довго [перелічувати причини] — з об'єктивних причин, через помилки, менеджмент держави, через корупційні скандали тощо. Але ці настрої зараз каналізувалися і ворог їх намагається гіпертрофувати у протестні.

Це мрія Москви, щоб українці чубилися одне з одним, довести ситуацію не просто до абсурду, а до громадянського протистояння, знівелювати повагу до військових, захисників. Частково це вдається, особливо якщо [дивитися] через призму військових ТЦК. Треба відверто сказати, не без їхньої допомоги і помилок, «бусифікації» тощо. Але ворог бере ці конкретні, можливо, реальні кейси і гіпертрофує, розганяє.

Треба розуміти, його мета одна: він хоче позбавити українське військо підтримки народу України. Тоді він святкуватиме перемогу.

— Є думка, що ми пройшли точку неповернення: мобілізації не довіряють і незрозуміло, що робити, аби поновити довіру, аби той порив добровольців знову відновився. Що ви думаєте про це?

— Немає простої відповіді на це запитання, воно складне та багатогранне. Чому? Бо причиною того пориву, що був на початку, було несправедливе вторгнення, зухвале, яке переходило всі межі цивілізованих людських відносин. Він тоді був об'єктивно емоційний, українці себе проявили тоді в якнайкращому світлі. Це була одна з наших характерних рис.

А потім відбулися речі, які призвели до цього. Це і робота ворога, і помилки управління, це і втома від війни, жахи війни. Бо багато хто йшов до військкоматів, не усвідомлюючи, наскільки важкою ця війна буде.

До цього додайте ще всіляку «арестовщину» (обіцянки і прогнози, які не справджувалися, які давав тоді радник Офісу президента Олексій Арестович — Ред.), коли розповідали, що це все за місяць закінчиться. Люди налаштувалися на короткий термін протистояння. Війна затягується, в таких випадках зневіра заповзає.

Багато факторів. І помилки управління та топ-менеджменту, і помилки наші, на рівні працівників ТЦК, можливо. Я вірю, що там є достойні офіцери, але наряду з ними були зафіксовані корупційні скандали. Можливо, хтось і навмисно працює на ворога, створюючи таке ставлення, культивуючи його. А вже ворог це все гіпертрофує в те, що всі представники системи однакові, не розділяє на конкретні випадки. Вони роблять свою роботу, це їм треба.

Ми зі свого боку сподівалися (кожен же хоче, щоби це все страшне закінчилось) на швидке завершення [війни], що врегулюють за нас цю проблему. А вона виявилася страшнішою. Правда страшніша — що ми маємо її самі вирішувати.

Зараз відбувається те ж саме. Дуже багато людей думають, що [президент США Дональд] Трамп прийде і одним дзвінком, однією зустріччю вирішить цю проблему. Це теж завищені очікування, треба тверезо мислити.

Дай Бог, щоби так і було, я теж втомився і хочу, щоби це все закінчилось. Але є велика ймовірність, що елементарно так просто це все не закінчиться. Тому треба налаштовуватися на серйозну довгу роботу з захисту своєї території, родини, народу тощо.

Я думаю, точку неповернення ми ще не пройшли, знаходимось у дуже серйозній фазі.

На це треба звернути увагу. В українців має бути якась власна інфогігієна. Маємо розбирати, де ворог нам трамбує в голову, а де, дійсно, якісь наші деграданти роблять помилки.

Але інституції держави, які відповідають за інформаційну протидію, мали би набагато якісніше працювати. Можна передати вітання Єдиним новинам, Філософія їхнього створення в тому і полягала, щоби протидіяти ворожій інформаційній війні. Але мені здається, їм би якісніше треба було працювати в цьому аспекті - щодо протидії ворожим вкидам.

Відверто теж треба сказати: не можна все списувати на ворожі ІПСО. трошки, можливо, донести до чиновників — пласту, що вражений корупцією, що під час війни це неприпустимі речі, і невідворотність покарання мала би їх стримувати від цього.

Ворог працює, вишукує ці моменти. Але інколи мені здається, що хтось може йому і допомагати в цьому, свідомо або, як казали комуністи про таких людей, корисні ідіоти, які несвідомо це роблять.

Я кажу настільки очевидні, банальні речі. Мені здається, це кожен має бачити, знати, що йде тотальна війна на винищення українського народу.

І ті, хто зараз протидіють українським військовим, висловлюють якесь «фе», вони потім будуть знищені орками, які не будуть розділяти і класифікувати: ти був незадоволений українським військом чи ні. Вони просто прийдуть, уб’ють, пограбують, заберуть усе, що є забрати, вб’ють тих, кого побачать. Це є на окупованих територіях — там, де ворог зайшов. Ми це бачили в Бучі, в Ірпені, в Гостомелі на початку вторгнення.

Зараз на окупованих територіях, коли перша хвиля нищення і мародерства пройшла, пішла друга хвиля — мобілізації, тільки до російської армії на «м'ясні» штурми. За їхніми даними, які я не можу верифікувати, план по мобілізації перевиконаний на 120%. Куди ці нещасні підуть? Їх гнатимуть у «м'ясні» штурми на наші позиції і їм доведеться, на жаль, загинути. Бо ми теж не можемо сортувати: якщо людина штурмує з автоматом позиції бійця, в нього немає часу запитувати, хто ти, він має вижити. А щоби вижити, [треба] знищити цих ворогів.

— Серед внутрішніх проблем є нестача зброї та особового складу, а ще називають управління військами. Є підрозділи батальйону Свобода, які тримають певні ділянки, але є сусідні ділянки, на яких знаходяться інші наші військові. Як ви комунікуєте, чи відчуваєте проблему управління? Чи те, що ми зараз нібито маємо перейти на корпусну систему, має на меті чи може це виправити?

— Проблема має місце, проявляється стан підготовки країни до війни.

Нестача кваліфікованих кадрів. Країна не воювала весь цей час, тому звідки взятися професійним військовим? Є в управлінні люди, які талановиті, є ті, які, можливо, не на своїх місцях. Але немає простих відповідей на такі питання.

Те, що деякі підрозділи відходять, залежить і від управління, але і від кількості БК, втомленості піхоти, підготовлених позицій, промінованих, від рельєфу. Зрештою — від концентрації ворога на цьому напрямку. Може бути ідеальне управління — від генеральних штабів до середніх, — але ворог може сконцентрувати сили на напрямку, який для нього важливий, що переважатимуть захисників у десятки разів. Щоби його зупинити, туди потрібно концентрувати серйозні сили, яких на цей час може не бути або треба час, аби туди підтягнути.

Я не захищаю помилки, які об'єктивно були, можливо, ми свого часу через них проходили. Але з часом (третій рік уже йде війна) я розумію, що можна дуже просто сказати: «У штабах згори [ухвалюють] неправильні рішення».

По-перше, я категорично не погоджуюся з тезою, що там втрачено управління, бо якби воно було реально втрачене, ворог би вже штурмував Київську область. Управління є, хотілось би якісь кращі комунікації, швидші - це вже нюанси.

Другий момент. У нас мало зброї, нас підводять і наші партнери, які обіцяли, і характер війни. Росія готувалася десятки років до цього вторгнення, а ми не готувалися. Ось ми в такому стані стоїмо, що свого виробництва в нас критично мало; а те, що дають західні партнери, в десятки разів у менший бік відрізняється від того, що вони обіцяють. Це теж впливає на характер і динаміку бою.

Інколи просто за рахунок стійкості і геройства піхоти вдається витримувати навали. Інколи доводиться викручуватися, замінювати одні системи іншими — відсутність великої кількості артснарядів ми замінюємо FPV-дронами. Коли це ще було новаторство, це ще була якась емоція. А зараз це вже норма.

Ворог має більшу кількість FPV, нам треба серйозно думати про систему захисту. Більше того, ми вже цей етап пройшли, зараз треба думати про те, що в системах точних уражень (як починали з FPV) буде новий технологічний виток, який зараз починається з оптоволокна, яке і ворог, і ми використовуємо. Але він буде далі, треба вже наперед думати, прораховувати системи захисту та ураження, комбінувати їх уже з урахуванням того, що технологічно цей процес матиме дуже серйозний стрибок у розвитку. Бо зараз це дуже зручна система, вона розвивається надзвичайно великими темпами.

Ми свого часу запізнилися. Коли почав розвиватись FPV-напрямок, точне ураження дронами, був певний період, коли ми ворога переважали і [знищували] досить ефективно. Ми в цій ейфорії пропустили об'єктивні речі, які лежали на поверхні, — що рано чи пізно ворог опанує цю технологію і нам треба буде думати про захист. І коли ворог її опанував, у нас багато підрозділів почали збори на РЕБи, захист тощо. Мали би це все планово продумати. От такі помилки, це в управлінні всіх.

Зараз (знову ж, лежить на поверхні) системи точного ураження матимуть серйозний [розвиток], ми вже бачимо і починаємо ними потроху користуватись, але прийде час і ворог користуватиметься. Вони будуть витриваліші, більше боєприпасу, дальності, імунітет до наявних систем РЕБ у них буде набагато більший. І вони будуть складніші для протидії. І нам би не наступати на ті граблі, а готуватися.

Я говорю окремими аспектами, а це все має працюватися на рівні вищого керівництва. Думати про боєприпаси, системи ураження, точного ураження, про протидію.

Я відповідаю за ділянку батальйонного рубежу. В рамках своїх повноважень, мені здається, я роблю все, що можна. Можливо, можна і більше робити. Але мені хотілось би, щоби так було у всій системі управління, коли би ми віддавалися на повну.

Це взаємопов'язано з інфогігієною напряму, бо наша підтримка залежить від репутації країни загалом. Не одного керівника, навіть топ-керівника, а від репутації країни.

Якщо ми розраховуємо в майбутньому жити українцями, маємо розуміти, що ми повинні об'єднуватися навколо однієї мети — захисту України. Вона може бути помірною — участь у бойових діях або допомога війську, але наразі це наша найголовніша ідея. Можливо, якщо ми довго не змогли знайти ідею нації, шукали, то ось вона на цей період, коли є загроза нації, — це захист українців. Можливо, з цього буде і подальший розвиток.

— Чого нам треба очікувати від розвитку російської армії і того, як вона далі еволюціонуватиме?

— Сам факт того, що Україна третій рік обороняється від ординської навали, другої, як вони говорять, армії світу… У цій війні вони проявили все, на що здатні. Вони говорили: «Ви побачите». Усе, що вони могли, вже показали.

Так, велика, потужна, озброєна армія, підкріплена людожерською системою управління. Вони нищать своїх солдатів. З тих мемуарів, які я читав про Другу світову війну, по-моєму, так, озброєння новітніше, а система управління залишилася така ж. Для них людське життя нічого не варте, і українське зокрема.

На жаль, і ми маємо втрати в цій війні, бо вона йде на знищення. Та повторюся, сам факт того, що, порівняно з Росією, невеличка миролюбна країна, що ніколи не хотіла воювати, третій рік не дає себе знищити. Причому наші втрати дуже болючі. Але втрати, які несе зараз Росія… Повірте, якщо вони не зупиняться (а мені здається, там притомних людей немає і вони затялися на загарбанні України), це призведе до розпаду Росії, бо втрати, які вони несуть, колосальні. І в намаганні знищити Україну впаде сама Московія.

Це не мої мрії. Це те, що будь-який аналітик підтвердить.

Свого часу цифра в 15 тисяч загиблих після Афганістану серйозно потрясла більш цивілізоване управління СРСР, цифра втрат у Чечні серйозно резонувала. Але ці втрати не можна порівнювати. Вони збожеволіли на темі України і готові на свої втрати, просто з ними не рахуються.

Але рано чи пізно ці втрати дійдуть до тієї цифри, яка буде детонатором до їхнього самознищення. Це очевидно. На жаль, несучи ці втрати, вони і нам приносять багато горя, неприємностей, ця війна — це величезна трагедія. Але ми заручники: ми її не починали, вимушені захищатися, бо хочемо жити.