«Ми перетворили РФ на звичайну країну». Віктор Ющенко про філігранну гру Кравчука, Томос та інші знакові події Незалежності

— Якщо спробувати виокремити п’ять найважливіших перемог України за часи Незалежності, з чого б ви почали?

— Безумовно, з Акту проголошення Незалежності 24 серпня 1991 року. Це найбільш фундаментальне політичне рішення парламенту України за роки його існування. Але я хочу підкреслити — це була вища політична майстерність. В умовах спроби московського реваншу ГКЧП-КДБ Верховна Рада України дуже вправно скористалася моментом та вислизнула з-під контролю розділеного російського центру.

Москва тисла і вимагала проголосити надзвичайний стан, залякувала демонстрацією сили. Генерал [Валентин] Варенніков, головнокомандувач Сухопутних військ [та заступник міністра оборони СРСР], приїжджав до Києва. Уявіть — це ще радянське суспільство, домінування однієї партії, силовий апарат та армія керуються з Москви. І в цих умовах відбувається неймовірна синергія перших демократичних сил у парламенті — В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, Ігоря Юхновського, Дмитра Павличка — та обережного політичного стилю Леоніда Кравчука.

Вибори 1990 року привели в Верховну Раду УРСР 111 народних депутатів, які не представляли комуністичну партію. Утворилася «Народна рада» із 126 депутатів, вони мали визначальний вплив на 7 із 23 комітетів. Це великий зсув, який змінив стиль роботи Верховної Ради та повернув їй той статус, який вона мала номінально в радянській конституції. Люди почали реально цікавитися політикою.

— Кравчука часто критикують за радянське минуле. Чому ви акцентуєте саме на його ролі?

— Це парадокс, але саме його досвід став вирішальним. Він був найбільшим експертом з радянської ідеології і чудово знав слабкі сторони системи, правила її ієрархії. І використав це заради України! Кравчук використав свій бюрократичний досвід, авторитет серед радянської номенклатури і дипломатичний талант для того, щоб забезпечити підтримку позиції демократичних фракцій.

Думаю, його внесок у цій події досі недооцінений. Він міг просто вичікувати, як робили інші республіки. Але зрозумів — це шанс, який може не повторитися. Досягнення історичної мети — відновлення незалежної Української держави — абсолютно мирним, демократичним шляхом, у політичному процесі діалогу з Москвою і внутрішнього діалогу в парламенті - це була філігранно розіграна політична партія.

— Ви говорите про «відновлення незалежної Української держави». Це важливе формулювання?

— Дуже важливе! Але от що цікаво — це формулювання «відновлення незалежності» було в чернетці Акту [проголошення Незалежності], але в остаточний текст не потрапило. Це одна з тих деталей, якій тривалий час не надавали значення. Зараз, коли Росія спекулює історичним підґрунтям Української держави, «відновлення незалежності» було б додатковим юридичним аргументом проти російських псевдотеорій про Україну як штучне утворення.

Подібний підхід у державотворенні застосувала Литва — країна відзначає День незалежності Литви 11 березня з 1990 року та День відновлення Литовської держави 16 лютого, з нагоди виходу з Російської імперії в 1918 році. Ми могли б мати таку саму історичну тяглість.

— Яка друга важлива перемога?

— Запровадження гривні 25 серпня 1996 року. Цікава преамбула указу «Про грошову реформу в Україні», — там сказано: «З метою сприяння проведенню радикальних ринкових реформ в Україні, забезпечення економіки стабільною національною валютою». Ще у червні 1996 року гривня отримала конституційний статус. Але її перша згадка — це Декларація про суверенітет, де сказано, що у разі необхідності Україна запровадить «свою грошову одиницю».

Валюта — одна з ознак держави, складова ідентичності нації. Уявіть, що сьогодні рубль, від якого ми відмовилися в 1996 році, оплачує війну проти України! Створення власної валюти було справді важливим кроком для ринкової і національної економіки. І прощанням з радянським спадком рублів-карбованців.

— Але це ж була не просто технічна реформа?

— Абсолютно! Запровадження гривні поєднало нову незалежну державу з традиціями Київської Русі, які вже були відроджені під час коротких періодів нашої незалежності. Національний банк втілив ідею дисидентів про те, щоб ми мали зв’язок з історією визвольних змагань та княжою добою.

Використані в оформленні купюр гривні роботи видатних художників — Олександра Богомазова, Георгія Нарбута, Василя Кричевського, Михайла Бойчука, Мирона Яціва, Василя Лопати — робили цю реформу кроком до відновлення української ідентичності.

— Яка третя перемога?

— Майдани. Революція на граніті 1990 року стала першим масовим протестом незалежницького характеру ще до проголошення незалежності. 2 жовтня студенти почали голодування на тодішній площі Жовтневої революції в Києві — нинішньому Майдані. Вони вимагали позачергових парламентських виборів на багатопартійній основі, проходження строкової служби українцями лише на території України, націоналізацію майна КПУ [компартії України] та ЛКСМУ [спілки українських комсомольців], а також відставку уряду Віталія Масола. 17 жовтня Верховна Рада ухвалила постанову про розгляд вимог, була створена Погоджувальна комісія для діалогу — безпрецедентне рішення на той час. Формально вимоги задовольнили, Масол подав у відставку. Це була перемога громадянської солідарності.

Помаранчева революція у 2004-му відбулася під гаслом «Свобода. Рівність. Справедливість». Громадяни змусили владу визнати масові фальсифікації на виборах, і результати переголосування дали перемогу кандидату від опозиції. У 2005-му Україна піднялася на 16 позицій у Світовому індексі економічної свободи. Це був короткий, але важливий прорив.

А Революція гідності вже не просила у влади — вона їй наказувала. Це була революція, яка об'єднала молодь, армію, бізнес, волонтерів. Народ, що сказав: ні диктатурі. В результаті ми отримали і вектор на Європу, і той рівень мобілізації, який дозволив дати перший опір російській агресії.

— Минуло майже 20 років після Помаранчевої революції. Як ви зараз оцінюєте її результати?

— Знаєте, зараз часто можна почути, що вона не виправдала сподівань. Але цифри говорять інше. Помаранчева революція засвідчила кінець епохи пострадянської України. Світ дізнався про українців, які вийшли на захист фундаментальних цінностей демократії. Те, що протести почалися в День Святого Михайла, який тоді відзначали 21 листопада, надавало всім упевненості, що морально ми стоїмо на правильній стороні.

Це був великий тест стійкості демократичних інституцій. В 2004 році українці продемонстрували неочікувану зрілість. Вони серйозно сприймали вибори і не продалися. Саме через те, що Україна є демократією, Росія втручалася в 2004-му, в 2013-му та здійснила військове вторгнення в 2014-му та в 2022-му.

— Які, все ж, були конкретні результати Помаранчевої революції?

— Світ дізнався про те, що ми не Росія. Україна викликала захоплення. Ми отримали чотирикратне зростання іноземних інвестицій в 2005 році; стали першою пострадянською країною, яку Freedom House визнав повністю вільною. Ми стали країною з ринковою економікою, що дало можливості увійти до Світової організації торгівлі 16 травня 2008 року.

Помаранчева революція стала найбільшою громадською акцією Європи після Оксамитової революції у Чехословаччині в 1989 році. Кожен п’ятий українець брав участь у акціях протесту в регіонах або у Києві. У столиці 48% від її 2,5-мільйонного населення взяли участь в помаранчевій революції!

Майдан став драматичним піком демократичної тенденції, яку пробували зламати з Кремля. Величезна помилка тодішньої влади — пробувати відокремити учасників мітингів від волі українського народу, особливо молодого покоління. Ця ілюзія власної вічності і безкарності була повним анахронізмом влади в 2013 році.

Майдан безперечно є українською перемогою духу, за який сплачена висока ціна. Але це подія-тригер, яка запустила низку інших безпрецедентних подій руйнівної сили — анексія Криму, так звані референдуми, проголошення маріонеткових республік, війна. Кремль довго складав цей пазл з ліквідації України і активував його 20 лютого 2014 року.

— Третя перемога?

— Запровадження ЗНО — це одна з ключових перемог, хоча й з великою затримкою. Надзвичайно тривалий процес реформування умов вступу до вищих закладів освіти завершився запровадженням зовнішного незалежного оцінювання випускників як вступного випробування лише у 2005 році. Перша спроба перевести абітурієнтів на тестування була в 1993 році та була невдалою через відсутність потрібної інфраструктури, чіткої методології та суспільної підтримки.

Ранній провал перетворив вищу освіту на корупційну годівничку, де переможці всеукраїнських олімпіад з історії не могли вступити на престижний історичний факультет у Києві. Тіньові розподіли бюджетних місць, суб'єктивне ставлення екзаменаторів, конкурс прізвищ — це нависало хмарою над майбутнім кожної дитини, що добре вчилася і сподівалася здобути вищу освіту.

— Як вдалося провести цю реформу?

— У липні 2005 року був підписаний указ Президента № 1013/2005 «Про невідкладні заходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні». Указ передбачав перехід впродовж 2005−2006 років до проведення вступних випробувань до ВНЗ шляхом зовнішнього незалежного оцінювання.

У виконавчій владі реформу просував Іван Олександрович Вакарчук, міністр освіти і науки. Він мав практичний досвід запровадження тестів при вступі до Львівського університету ім. І. Франка ще до часу, коли результати ЗНО стали обов’язковими для будь-якого ВНЗ.

Ці зміни не просто дали можливості дітям з різних соціальних груп і запобігли маргіналізації українського села. Кумулятивний ефект — це більше людей з вищою освітою, реальна мотивація отримати освіту за фахом, який кожен студент обрав за покликом. Ми в результаті отримали нові покоління, не пригнічені несправедливістю, відкриті до світу, впевнені в собі.

— Четверта перемога?

— Інститут національної пам’яті. Постанова Кабміну від 31 травня 2006 року № 764 передбачала утворення Українського інституту національної пам’яті як центрального органу виконавчої влади. Його першим керівником був Ігор Рафаїлович Юхновський. В ті роки суспільного запиту на існування такої інституції не було, і її створення було мало зрозуміле для широкого загалу і для багатьох органів влади.

При створенні Інститут отримав надзвичайно високий статус і безпрецедентний мандат — повернути в українську історію правдиві версії цілих періодів, попередньо спотворених радянською цензурою.

— Але за Януковича Інститут майже знищили?

— Відставку Юхновського в 2010 році приймав уряд Азарова. Це дуже ілюстративний приклад, як непросто йшло становлення такої інституції. Згодом на підставі указу Януковича від грудня 2010 року УІНП був перезаснований — уже як науково-дослідна бюджетна установа при Кабінеті міністрів.

Цікаво, як змінилася мова, офіційний наратив. В 2006 році в урядовій постанові було визначено основні завдання: «посилення уваги суспільства до власної історії», «забезпечення всебічного вивчення етапів боротьби за відновлення державності України у XX столітті», «здійснення комплексу заходів з увічнення пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій».

А в постанові уряду Азарова завдання сформульовані уже без особливої місії - загальні фрази про «наукове та аналітичне забезпечення», «науково-практичні дослідження». Відчуваєте різницю?

Те, що ця інституція зміцніла попри свідомі спроби зневілювати її вплив і має реальний авторитет, свідчить про відповідність її створення стратегії відродження української нації. Діяльність Інституту, особливо у розвінчуванні міфів, стала модною і цікавою для всього суспільства.

Це підтверджують і дані опитування КМІС за грудень 2023 року, які фіксують значні зміни у суспільній свідомості. Зокрема, абсолютна більшість українців (85%) вважає державну політику у сфері історичної пам’яті потрібною, а близько 80% визначають свій інтерес до історії як високий. Понад дві третини громадян (69%) почали більше цікавитися минулим України за останні 10 років. Найпопулярнішим джерелом знань про історію став YouTube (53%), випереджаючи соціальні мережі (37%) та телебачення (35%). В українців сформувався чіткий консенсус щодо історичних постатей: вони позитивно ставляться до діячів, причетних до становлення української державності, як-от Михайло Грушевський (90%) чи Богдан Хмельницький (89%), і різко негативно — до радянських лідерів, таких як Йосип Сталін (90%). Крім того, 91% громадян визнають Голодомор 1932−1933 років геноцидом, а 64% погоджуються, що Україна була колонією Російської імперії.

— І остання перемога?

— Проголошення автокефалії Української православної церкви 6 січня 2019 року — це прорив для церковного життя українців, де панування Росії тривало від самого проголошення незалежності і не було ідентифіковано як деструктивний політичний і безпековий вплив.

Ми могли отримати Томос ще в 2008 році, коли патріарх Варфоломій І відвідував Київ. Але у домовленості втрутився російський патріарх Алексій ІІ. Томос — це основа духовної єдності українців. Це атрибут нації. В часи війни роль церкви виростає неймовірно, і ми бачимо, що все більше людей переходять в Православну церкву України цілими громадами.

— Але процес іде повільно.

— На жаль, так. Через 7 років після створення Православної церкви України московські попи ще досі перебувають у Києво-Печерській Лаврі, де в них ціла економіка працює. Аналогічно Почаївська лавра, Густинський монастир, Мотронинський Свято-Троїцький монастир — наші найбільші святині. Понад 8 тисяч церков досі використовує УПЦ Московського патріархату.

Виникла благословенна когорта капеланів, які разом із своїм народом в найбільш тяжких випробуваннях. Водночас, рештки російської церкви стали небезпечними осередками для національної безпеки. Це велике поле для розслідувань СБУ, в тому числі і стосовно долі нашої церковної культурної спадщини.

— Переходимо до поразок. Яка перша?

— Будапештський меморандум 5 грудня 1994 року — одна з найбільших втрат для української національної безпеки. Вона була спричинена досить високою недовірою з боку західних партнерів до нових незалежних держав, які вийшли з СРСР. Ця думка про «ризиковість» була сформована Москвою ще в той період, коли вона плекала сподівання утримати СРСР в кінці 1980-х.

Тактика залякувати Захід дезінтеграцією СРСР частково спрацювала. Прийняття російської версії про непевні нові республіки відбулося на тлі завищених очікувань, інтересу до «загадкової» Росії як до великого партнера, який рухається до демократії.

Зараз складно пояснити логіку, якою керувався Захід, боячись залишити ядерний арсенал в Україні і сприяючи військовому посиленню Росії. Адже втрата статусу імперії абсолютно логічно мала б призвести до реваншизму і так званої реставруючої ностальгії.

— Ви говорите про небезпеку від того, що Будапештський меморандум не спрацював. Можете пояснити детальніше?

— Небезпечно те, що тема ядерної війни перестала бути табу. В листопаді 2024 року Левада Центр зафіксував серед пересічних росіян зростання підтримки ядерних ударів. 39% підтримували ядерний удар по Україні. 11% висловили безумовну підтримку. В липні 2024 року цю ідею схвалювали 34% росіян. Це дуже великі цифри, які говорять про повне розтабуювання цієї теми російською пропагандою.

Після того, як Будапештський меморандум не пройшов стрес-тест на практиці, повторювати приклад України такі країни як Іран чи Північна Корея не будуть. Єдиною реальною гарантією безпеки для України є повноправне членство в НАТО. З нагоди 30-річчя Меморандуму МЗС України зробив публічну заяву, де звернувся до США та Великої Британії, Франції та Китаю, до всіх держав-учасниць Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, із закликом підтримати надання Україні дієвих гарантій безпеки.

— Друга поразка — яка вона?

— Земельний мораторій, який з’явився з прийняттям Земельного кодексу України у 2001 році та був тимчасовою мірою. Але дію мораторію продовжували 8 разів — до 2019 року! У 2007 і 2009 роках Конституційний Суд двічі визнавав продовження мораторію неконституційним. У 2018-му КСУ відмовився відкривати провадження, а Європейський суд з прав людини у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» назвав відсутність ринку землі порушенням Конвенції.

Незважаючи на те, що мораторій очевидно суперечив статтям 14 та 41 Конституції України, він діяв аж до скасування в 2021 році.

В 2019 році експерти Світового банку оцінювали щорічні втрати українських власників земельних паїв від заниженої вартості оренди у 86 млрд грн. Біля 7 мільйонів людей були обмежені в правах. В результаті ми маємо 20 років забраних можливостей для розвитку сільського господарства, фермерства, в цілому національної економіки, для якої аграрна галузь є стратегічною.

З цієї блокуючої теми користалися найбільші популісти в політиці, комуністична риторика щодо мораторію приводила до влади комуністичну партію до 2014 року, коли вперше комуністи отримали 3,8% голосів та не пройшли до парламенту.

— Якщо рухатись за хронологією, то яку поразку варто назвати наступною?

— Бухарестський саміт НАТО 2008 року. Одна з великих мрій, яку зруйнувала Росія — це приєднання України до Плану дій щодо членства (ПДЧ) в НАТО в 2008 році. Катастрофічна недалекоглядність країн-членів НАТО, які надто прислухалися до російської дипломатії. Символічно, що на саміті був президент Путін, аби гарантувати руйнацію надій України та Грузії.

США були прихильниками рішення про ПДЧ у Бухаресті, але Франція та Німеччина під очевидним російським впливом наполягли на передчасності такого кроку. Саміт в Румунії став фактично першим випадком, коли позиція США була проігнорована європейськими учасниками Альянсу.

— Які були наслідки?

— Миттєвим ефектом відмови надати ПДЧ для Грузії стало російське вторгнення 8 серпня 2008 року. Це пункт з плану «провалити саміт в Бухаресті». Вторгнення би ніколи не сталося, якби Грузія і Україна отримали конкретну перспективу членства. Лояльна до Москви позиція таких політиків, як [канцлерка Німеччини Ангела] Меркель та [президент Франції Ніколя] Саркозі, фактично відкрила шлях до російської повномасштабної агресії проти України.

— Четверта поразка, напевно, відбулась вже за часів Януковича?

— Угода між Україною і Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту РФ, підписана 21 квітня 2010 року у Харкові президентом Януковичем та президентом Медведєвим — це найбільша втрата українського суверенітету на користь Росії, історична здача національного інтересу на десятки років, що нагадує Переяславську угоду 1654 року.

Термін перебування Чорноморського флоту у Севастополі було подовжено з 2017 до 2042 року з автоматичним продовженням на 5 років. Ці угоди стали логічним продовженням газових домовленостей 2009 року, які зробили Україну ще більш залежною. 31 березня 2014 року державна дума РФ денонсувала їх в односторонньому порядку — вже після початку анексії Криму.

Текст документу після підписання майже тиждень не був доступний для широкого загалу! Ієзуїтська домовленість з Кремлем передбачала фактично безстроковий термін перебування російської військової бази в обмін на здешевлення для України російського газу.

— Який був спротив суспільства?

— Миттєвий! Представники української інтелігенції — Валерій Шевчук, Володимир Яворівський, Юрій Андрухович, Дмитро Павличко, Микола Рябчук, академіки Іван Дзюба, Микола Жулинський, Мирослав Попович, громадські діячі Костянтин Морозов, Левко Лук’яненко, Богдан Горинь — створили Народний комітет захисту України.

На річницю ратифікації 27 квітня 2011 року «Наша Україна» [партія Ющенка] проводила з'їзд просто перед будівлею Верховної Ради. Ми закликали політичні сили й усю націю виступити з акціями на підтримку денонсації тих угод. Але 237 депутатів проголосували «за» — одноголосно Партія регіонів і комуністи.

В 2022 році досудовим розслідуванням ДБР встановлено, що зміст та умови Харківських угод були нав’язані президентом РФ Медвєдєвим тодішньому прем'єр-міністру України Азарову. Він та залучені міністри українського уряду створили умови для продовження перебування Чорноморського флоту РФ на території України на 25 років. Це сприяло нарощуванню військової техніки та особового складу збройних сил держави агресора, які були використані під час анексії АР Крим та Севастополя у 2014 році. Харківські угоди фактично заклали передумови для російського вторгнення.

— Відповідно п’ята поразка?

— Питання Криму було одним із найбільш ризикових безпекових питань для України. Складна історія 1990-х, путінська провокація на Тузлі у вересні 2003-го, тиха культурна окупація впродовж всього часу незалежності, створення російських партійних проектів на місцевих виборах, інформаційне домінування, російська мова в Криму.

Перші системні ознаки інформаційних впливів почали з’являтися після парламентських виборів 2006 року, коли в Криму перемогу одержала Партія регіонів та «Русский блок». Росія роками інвестувала в Крим і нарешті взяла свої геополітичні дивіденди, провівши референдум під наглядом «зелених чоловічків».

Велика трагедія кримсько-татарського народу, підважування територіальної цілісності України, безліч міжнародно-правових наслідків, історична травма українського народу — це все зробила Росія в Криму. Одна з найбільш гірких воєнно-політичних помилок — це беззбройна здача Криму 2014 року.

— Якщо підсумувати — що переважає в нашій історії?

— Роль України в розпаді СРСР — визначальна. Акт про незалежність України не тільки повернув нам державу — він звільнив світ від домінування комуністичної імперії. Ми перетворили Росію на звичайну країну. Росіяни так і не змогли винайти собі іншу ідентичність, крім радянсько-імперської.

Перемоги вражаючі, поразки — з катастрофічними наслідками. Але історичну роль найбільшого тригера, найбільш небезпечного опонента російського режиму ми повинні завершити нашою перемогою. Ефект цієї події матиме світове значення.

Перше інтерв'ю спецпроєкту — з істориком Ярославом Грицаком — ось ТУТ

Друге інтерв'ю спецпроєкту — з керівником Інституту фронтиру Євгеном Глібовицьким — ось ТУТ

Третє інтерв'ю спецпроєкту — з СЕО Uklon Сергієм Гришковим — ось ТУТ

Четверте інтерв'ю спецпроєкту — з очільником НБУ Андрієм Пишним — ось ТУТ

Пʼяте інтерв'ю спецпроєкту — з соціологом Євгенем Головахою — ось ТУТ

Шосте інтервʼю спецпроєкту — заступником виконавчого директора МВФ Владиславом Рашкованом — ось ТУТ