Спостерігаю словесні баталії між прихильниками і противниками проведення військового параду на День Незалежності. Сам не міг довго зрозуміти, на чиєму я боці. Аргументи обох сторін досить переконливі.
Противники параду мають рацію. У параді багато совкового. І високі тулії кашкетів наших товстих генералів у стилі "парагвайський диктатор", і трибуни нашої влади у стилі "політбюро СРСР". Та й парадний крок в лакованих чоботях пахне архаїчним нафталіном у століття високих технологій і безпілотників. Коли всі знають, що наша влада не стільки зайнята будівництвом боєздатної сучасної армії, скільки імітацією такого будівництва, парад у столиці – це показуха. Відволікання уваги від реальних проблем. Мовляв, спи спокійно, український обивателю. Он Хрещатиком яка міць іде. Це наша заслуга. Водночас бійці на передовій кажуть, що таке обмундирування і озброєння вони бачать тільки на параді по телевізору. А на передовій такого немає. Загалом, це окозамилювання. І дуже дороге, нашим з вами коштом. Ну і, звісно, зіпсований асфальт.
Але і прихильники параду мають рацію. Якщо асфальт у Києві не будуть псувати наші танки, його будуть псувати танки з триколором. Хоча, як на мене, річ у простих гумових накладки на траки гусениць. Але, хоч там що, ми країна, яка воює, і парад – це важливий надихаючий символ національного єднання та підтримки нашої армії. Парад потрібен не тільки нашій владі. Він потрібен і нам. Україна, щоб вижити як держава, повинна бути державою мілітаризованою. І як тут без парадів? І не тільки в День Незалежності, але і в день української армії і, сподіваюся, у свята наших майбутніх перемог. Особисто я з нашої минулої радянської історії пам'ятаю два важливих паради, які стали частиною історії. Це парад Перемоги з кульмінаційним моментом кидання німецьких штандартів до мавзолею. І набагато важливіший парад 7 листопада в Москві 1941 року. Війська пройшли і проїхали по Червоній площі без всякого лиску і стройового кроку і вирушили на передову. Але москвичі зрозуміли - столицю не здадуть. Прибули резерви. З німцями воюватимуть до останнього.
І все-таки, якби я був головнокомандувачем, як би я вчинив? Тут потрібна контрінерційна ідея. Нестандартна. Така, яка б влаштувала всіх.
Я б провів парад. Але не в Києві. І не на ХрещатикуЯ б провів парад. Але не в Києві. І не на Хрещатику. У столиці можна провести безліч заходів, пов'язаних з 25-річчям нашої Незалежності: від параду вишиванок, до ходи простих громадян з національними прапорами. З концертами і спортивними заходами.
А ось парад я б провів на сході. Тут на вибір можуть бути кілька міст - і Маріуполь, і Слов'янськ, і Краматорськ. Знаючі люди кажуть, що на передовій проблеми не тільки з постачанням і амуніцією, багато підрозділів уже давно не змінювали. Погано у нас з ротацією.
Уявіть собі грандіозний парад в Маріуполі або Слов'янську. Можливо, без паркетного лиску ніг, занесених в парадному кроці. І, звісно, з трансляцією на всеукраїнських каналах, звісно з широким висвітленням у всіх ЗМІ. Це важливо для жителів прифронтових Маріуполя або Слов'янська. Це важливо і для інших жителів Донбасу. І для тих, хто живе у фронтовій зоні. І тих, хто ще чекає звільнення на окупованих територіях. Це послання і для російського агресора. Ми тут - і наші сили готові до відбиття агресії. І до визвольного наступу. Ми міцніємо і готуємося. Але найважливішим буде те, що частини і техніка з параду підуть на передову - змінювати наші частини. І це теж має висвітлюватися у ЗМІ. Кадри, як частини, що пройшли парадом, прибувають на передову, не менш привабливі, ніж прохід "коробок" центральними вулицями міста.
Парад як ротація військ на передовій, відразу примирить і противників, і прихильників параду. Україні потрібна мілітаризація. Розумна, сучасна. А не видимість реформ в армії. І питання не в тому, потрібен парад чи не потрібен. Потрібен. Питання в тому, як його проводити і що, крім параду, влада робить для оборони країни і для армії.
Та й асфальт у Києві залишився б цілим.