Команда українських ветеранів, які отримали важкі поранення на війні, але все ж стали спортсменами, вдруге вирушила на міжнародні змагання Invictus Games — Ігри нескорених
Максим Бутченко
К олишня розвідниця. Маріупольський пауерліфтер-доброволець. Екс-бізнесмен, який вижив під танком. Десантник, який втратив ногу, але не здався. Боєць, який поставив на ноги, нехай і штучні, не тільки себе, але і власний бізнес.
Їх п'ятеро. Вони — ветерани АТО. А ще спортсмени, які представлять цьогоріч Україну на Іграх нескорених.
У 2013 році британський принц Гаррі, сам колишній солдат, відвідав Warrior Games у США і побачив, як спорт допомагає реабілітації поранених, травмованих або хворих військовослужбовців та ветеранів.
Уже в 2014-му принц заснував Invictus Games Foundation (Фонд Ігор нескорених). Тоді ж фонд організував у Лондоні перші Ігри, в яких взяли участь 400 колишніх солдатів із 13 країн.
Другі Ігри відбулися через два роки, в травні 2016-го, в американському Орландо — туди прибули вже п'ять сотень спортсменів-ветеранів із 15 країн.
Втретє змагання відбулися у канадському Торонто у вересні торік. На них вперше приїхала й українська команда, що одразу взяла 14 медалей: вісім золотих, три срібні і три бронзові. У загальному заліку Україна стала другою, пропустивши вперед лише збірну ветеранів країни — господині турніру.
Нинішні Ігри нескорених відбудуться 20-27 жовтня в австралійському Сіднеї і зберуть представників 18 країн.
Українська команда складається із 15 учасників — 14 чоловіків і однієї жінки. Головний інформаційний партнер Ігор, телеканал СТБ, покаже репортажі зі змагань.
А НВ надав можливість п'ятьом учасникам Ігор із найбільш вражаючим минулим розповісти про свій шлях від війни до спорту.
За час проведення АТО майже 5 тис. українських військових отримали поранення різного рівня тяжкості. І когось із них історії п'ятьох ветеранів, які стали спортсменами, можуть підтримати.
Олександр Зозуляк, 41 рік
Д ля мене Ігри нескорених почалися у Дебальцевому, де в кінці січня 2015 року ворог тричі атакував наші позиції.
Дві атаки ми відбили, а під час третьої в наш бік рушили п'ять танків і БМП. Техніка нас буквально давила. У мене на очах під гусеницями загинули троє хлопців-розвідників, які прийшли нам на допомогу. Все сталося буквально за секунди — танк налітав на них на повному ходу.
Інша машина рухалася якраз на мене. Я не міг бігти — розстріляли б. І вибратися з окопу не міг: мене добили б ті, хто йшов услід за танком. Єдиний варіант — стрибнути під ворожу машину.
Але вороги побачили, що я сховався внизу, розвернули танк і пройшли правою гусеницею по окопу, вирішивши мене задавити, — гусениці проїхали по моїй лівій руці та нозі. Моя каска злетіла, чоботи теж. Танк зупинився, а потім заднім ходом знову проїхав по мені. І застряг, стоячи прямо на моєму тілі, — нахилився на один бік, двигун заглох.
Один із наших гранатометників вистрілив по танку, влучив. Люки машини відкрилися, і наші хлопці кинули всередину гранату. І все, екіпажу кінець.
Наші пішли, тому що подумали, що я мертвий. А я пролежав під гусеницями цілу годину. Підійшли сепаратисти з росіянами, але наші їх відбили. Тоді мене і знайшли.
Я досі не можу нікому виразно пояснити, як я вижив. Діагноз у мене був невтішний: переломи ребер, таза, лівої ноги, рвані рани по всьому тілу, ліву руку буквально перемололо гусеницею (її довелося ампутувати).
Довго був у депресії, та ще й великі дози знеболювального давалися взнаки. Сказати, що було важко, значить нічого не сказати: було пекельно важко
Після поранення півроку лежав у госпіталях — Артемівськ, Харків, Феофанія, військовий госпіталь у Києві. Пройшов первинне протезування в Україні. Потім вже поставили міолоелектричний протез руки в Німеччині.
Довго був у депресії, та ще й великі дози знеболювального давалися взнаки. Сказати, що було важко, значить нічого не сказати: було пекельно важко.
Бути нормальним, працювати у фірмі — я раніше очолював невелику компанію в Чернівцях — і перетворитися на інваліда, людину з обмеженими можливостями.
Одного разу мене послали на курс реабілітації до Словаччини, але там особливої реабілітації й не було, навіть не було спеціальних лікарів. Зате в пішій доступності знаходилося прекрасне озеро. Я плавав у ньому і в один момент зрозумів: мій вихід — це спорт.
Вирішив, що потрібно рухатися далі, працювати, плавати, спілкуватися із друзями, жити повноцінним життям.
Це був довгий процес, це не сталося за один день.
Я вирішив спробувати себе в Іграх нескорених, почав займатися. У перший раз вийшов на національні змагання і посів перше місце. Результати у мене з кожним разом кращі. Наприклад, торік я проїхав на велосипеді 7 км за 12,35 хвилини, а цьогоірч ту ж дистанцію — за 10,35.
Переналаштував протез і тепер стріляю з лука, хоча мені спочатку пропонували тягнути тятиву зубами.
Хочу показати всім, що навіть я, такий поламаний, побитий, можу досягати гарного спортивного результату. Всі проблеми тільки в голові — тумблер власного безсилля можна перемкнути.
Ой, так, забув сказати: зараз я працюю в поліції, головним спеціалістом департаменту з протидії наркозлочинності.
Майя Москвич, 28 років
Я народилася у селі Нічогівка на Волині. Мама — інвалід, з батьком зв'язок втрачено. Виховували мене дід із бабою.
Працювала бухгалтером в обласному центрі національно-патріотичного виховання. У грудні 2013 року, коли почався Майдан, була серед організаторів акції, під час якої з приміщення облради в Луцьку винесли портрети президента Віктора Януковича. Один із них перевернули і повісили на ялинку. Міліція затримала мене за хуліганські дії, посадила під домашній арешт, начепила електронний браслет.
За статтею, яку мені приписували, могли присудити три роки. У міліції сказали, що я імітувала повішення Януковича. Нісенітниця якась.
Мене врятувала амністія після революції.
Коли почалася війна, не могла сидіти вдома.
У серпні 2014-го пішла добровольцем в АТО у складі батальйону Нацгвардії імені генерала Сергія Кульчицького.
Траплялися хвилини відчаю і смутку, коли здавалося, що все погано і нічого не зміниться
Згодом служила в розвідбаті Гарпун. Операцій було багато, часто ходили в сіру зону [між своїми і ворожими позиціями].
Одного разу поверталися на базу. Біля селища Ленінське, де місцевий житель здав нас ворогам, наше відділення накрили мінометами. Ми біжимо, міна вибухає неподалік, падаємо на землю. Знову встаємо і біжимо. Було епічно і прикольно.
Далі довелося звільнитися з армії за станом здоров'я. У мене боліло все — спина, внутрішні органи. Багато разів лежала в лікарні. Траплялися хвилини відчаю і смутку, коли здавалося, що все погано, і нічого не зміниться.
Але в березні цьогоріч один з учасників минулорічних Ігор, Дмитро Сидорук, запропонував мені взяти участь у змаганнях.
Я вибрала стрільбу з лука, нічого важчого не здолала б.
Спочатку стріляла вкрай погано. І тільки за кілька місяців занять раптом щось змінилося у мені.
Коли у людини багато ран, фізичних і душевних, їй важко дається щось нове. Але мене прорвало, я почала стріляти влучно і відчула цей момент як перемогу над собою. Це був великий емоційний прорив.
Тепер я хочу показати всьому світу, що в Україні йде війна з Росією. І щоб більше людей дізналися, якою ціною дається свобода.
Олександр Чалапчій, 32 роки
З першого дня на фронті у мене було передчуття: отримаю поранення. Найбільше боявся мінометних атак.
Наш блокпост знаходився поруч із селищем Ленінське під Горлівкою, його обстрілювали щодня. Щойно чув свист — одразу до лісопосадки! Кілька разів міни вибухали зовсім поруч. Вперше врятував бронежилет, вдруге — дерево, за яким встиг сховатися. Але я розумів, що одного разу міна все одно мене наздожене.
28 вересня 2014-го року, світанок. Напередодні дали нам завдання організувати зелений коридор для жителів Горлівки, щоб вони могли потрапити в мирну зону, отримати там пенсії, купити їжу і ліки. Моя зміна вже закінчилася, я мав йти відсипатися. Але побіг із товаришем назустріч колоні цивільних, що йдуть із сірої зони. Тут почався обстріл. І міни, від яких я бігав все літо, прилетіли до мене.
Спочатку почув слабкий свист, потім хлопок. У голові спалах, у вухах шум, перед очима дим. Я впав. Перша думка: контузило. Спробував піднятися, і тут же впав на землю. Спробував встати на коліна. Не вдається! І не можу зрозуміти чому. Відчуваю, ноги взагалі оніміли. Глянув вниз, а вони... сплелися кіскою. Втратив свідомість.
Велосипед у мене особливий, крутити педалі потрібно руками. На тренуваннях проїжджаю по 50-70 км, тренуюся двічі на день
Коли прокинувся, правої ноги вище коліна і лівої ступні вже не було. Хірург пояснив: "Ноги не біда. Щастя, що ти взагалі вижив". На момент операції в моєму організмі залишалося не більше 2,5 л крові.
У Центральному військовому клінічному госпіталі лікарі виявили, що на лівій нозі розвинулося важке зараження. Врятувати її було вже неможливо. Ампутувавши друге коліно, київські хірурги змогли зберегти більшу частину стегна.
Після операції я вирішив кинути виклик долі, повернутися до повноцінного життя. Волонтери організували збір коштів на протези, оскільки мені були потрібні найсучасніші, розумні, напхані електронікою. На гроші, які держава мені виплатила як компенсацію за важке поранення, я відкрив підприємство з виробництва екопального, потім цех з електрозварювання.
Вирішив не зупинятися: потрібно показати хлопцям, у яких ще більші поранення, щоб не зациклювалися на своїй депресії. Тому виступатиму на Іграх на велосипеді й у веслуванні.
Велосипед у мене особливий, крутити педалі потрібно руками. На тренуваннях проїжджаю по 50-70 км, тренуюся двічі на день.
У моєму віці вже потрібно зав'язувати зі спортивною кар'єрою, а я тільки почав.
Коли повідомив дружині, що я тепер ще й спортсмен, вона зраділа. Напевно, ніхто не зміг так глибоко зрозуміти мене, як вона. Жінка — половина нашого успіху, до того ж більша.
Втомлююся на тренуваннях. Падаю, ніг не відчуваю. Жартую, звісно.
А якщо серйозно, то я впертий. Просто так не здамся. Може, тому і кинув виклик долі, намагаючись довести, що ми — солдати цієї війни — ще живі. І можемо поборотися за місце під сонцем.
Олександр Бєлобоков, 32 роки
Я єдиний представник Маріуполя, сходу України, на цих Іграх.
Із дитинства займаюся спортом — різними єдиноборствами, греко-римською боротьбою.
У 19 років захопився пауерліфтингом — виконав норматив майстра спорту міжнародного класу з жиму лежачи. У 2012-му став призером Європи з цієї дисципліни.
Все було мирно і спокійно, поки до мого міста не прийшла війна.
Що таке "рускій мір", Маріуполь по-справжньому дізнався у 2015-му. З російських систем залпового вогню сепаратисти вдарили по мирних кварталах [мікрорайону Східний]: 31 людина загинула, 117 отримали поранення. Серед жертв були і діти, і пенсіонери.
Той обстріл глобально змінив думку містян про війну. А я вирішив встати на захист батьківщини.
Ми виконували операції в складі добробату, про які, на жаль, я не можу багато розповідати. Почуття страху не було - ми всіма силами допомагали нашим військовим відстояти місто.
Одного разу я отримав серйозне поранення в руку — фактично її відірвало, пошкодило передпліччя. Мене повезли до лікарні, але дорога зайняла надто багато часу, і я вмирав від втрати крові. Лікар, коли оглянув, сказав, що мене врятували дві речі: те, що я великий, високий, вагою 140 кг, і те, що серце, натреноване спортом, витримало навантаження.
А вже на операційному столі зі мною сталося диво: лікар пришив мені руку, хоча жодного разу до цього подібного не робив.
Унаслідок я переніс сім операцій. І залишився із руками і ногами. Хіба це не диво?
Але я не міг займатися спортом. А він для мене був метою і способом життя.
Ліва рука у мене погано рухається, тому руків'я весел мені примотували скотчем до рук, щоб вони не випадали
Якось я познайомився із людьми, які захоплювалися паралімпійськими видами. Жати штангу я не міг, тому мені запропонували штовхати ядро і зайнятися веслуванням.
Я спочатку пручався: де я, а де штовхання ядра? Не було ні досвіду, ні розуміння. У штовханні важливі три чинники — сила, швидкість і техніка. Сила в мене була, залишилося підтягнути техніку. От підтягнув і отримав звання майстра спорту України з легкої атлетики, медалі чемпіонатів країни.
З веслуванням вийшла подібна ситуація. Ліва рука у мене погано рухається, тому руків'я весел мені примотували скотчем до рук, щоб вони не випадали. І я з першої ж спроби встановив рекорд у своїй класифікації — раніше це було 344 метри, а я прогріб 391 метр.
Я хочу показати своїм прикладом прості, але важливі речі: довести всьому світові, що є така велика країна Україна, де живуть найкращі люди, хочу підняти прапор своєї держави, щоб мною пишалися співвітчизники, друзі та сім'я — дружина і троє дітей.
Андрій Усач, 37 років
До зони бойових дій я поїхав добровольцем у складі 80-ї окремої аеромобільної бригади.
Літо 2014-го року, спека. Нікуди подітися не тільки від палючого сонця, але і від шквального вогню з градів, мінометів і гармат.
Найважчими, просто божевільними днями стали ті, коли ми були в Луганському аеропорту, захищали його. Досі як згадаю, так мороз шкірою.
17 липня ми перебували на позиціях. Тут по рації: «Хлопці, прискорюйтеся, зараз почнеться». Кілька секунд потому земля заходила ходором: усюди вибухи, дим, гар. Я не встиг сховатися, аж ось неподалік розірвалася міна.
Пам'ятаю вибухову хвилю. Пам'ятаю, як впав. Намагався піднятися, але не зміг. Дивлюся на ногу, а її практично немає. На руці забиті місця, рани. І обличчя неймовірно сильно пече. Відчув, що в роті зуби змішалися із шматочками металу. Втратив свідомість.
Прийшов до тями вже в бункері. Поруч поранені побратими. І відчув неймовірний біль, такий сильний, що було важко змушувати себе жити.
Людина завжди шукає мету, і моя мета проста — я вижив, щоб стати корисним для інших
Евакуювати нас, п'ять десятків поранених, до госпіталю тоді не змогли: аеропорт безперервно обстрілювали. За кілька днів через ускладнення мені саме там ампутували ногу. Відійшовши від анестезії, я запитав лікаря: «Як ви це зробили? Бо ніякого інструменту не було! »Він відповів:« Зубами, козаче. Головне, будеш жити!»
Тепер ми з цим доктором друзі. Принагідно я завжди його запитую, куди він подів мою ногу.
А в останню ніч перед евакуацією у приміщення, де я перебував, влетів реактивний снаряд. Пробив дах і впав буквально за декілька метрів від мене. На щастя, не розірвався.
Крім ампутації лівої ноги мені зробили кілька складних операцій на руці і реконструювали частину щелепи. Оперували в Іспанії, Канаді та США. Загалом я переніс понад два десятки хірургічних втручань.
Тепер я стріляю з лука, займаюся веслуванням — багато годин на день, зціпивши зуби. Втома накопичується із кожним днем, але здаватися не маю наміру. Людина завжди шукає мету, і моя мета проста — я вижив, щоб стати корисним для інших. Хочу показати, що і з такими пораненнями не слід опускати руки, а навпаки, відкривати для себе нові горизонти.
До мене приходять мої побратими, обіймають мене, плачуть. Ця війна багатьох скалічила, і нам потрібно повернутися з неї, адже вибухи досі звучать у голові.
Я люблю повторювати: «Життя не закінчується, воно просто трохи змінює свій стиль». Напевно, тому я пішов у спорт і навіть вступив до Львівської політехніки на факультет загальної психології. Я добре знаю, що потрібно моїм побратимам, тому що сам щодня йду таким же складним шляхом.
Що стоїть за сезонним стрибком валютного курсу і чому з року в рік він повторюється в ті ж місяці. Одна з причин може вас здивувати
Гліб Вишлінський,
виконавчий директор
Центру економічної стратегії
"Чи є життя при доларі за 30?" — запитує обкладинка безкоштовної газети, що належить відомому діячеві часів Януковича. "Наскільки близькі ми до обвалу до 40 грн/$?" — цікавилася вона ж ще в листопаді. Якщо в Західній Європі заробляють політичний капітал на страху перед мігрантами, то в Україні — на страху зростання курсу долара.
Але політиками і ЗМІ коло тих, хто заробляє на залякуванні українців, не обмежується. Після переходу на плаваючий курс гривні "загони оленів", як називають на жаргоні спекулятивні розгойдування курсу, стали регулярними.
У 2015 році максимальний курс готівкового долара 25 лютого становив 36 грн/$, але вже рівно через три місяці долар можна було купити всього за 22 грн. У минулому році піку вдалося досягти раніше —19 січня, коли готівковий курс розігнався до 27,5 грн/$. На цьому рівні він протримався весь лютий, але вже в кінці червня знову опустився до 24,7 грн. Нинішній сезонний ривок з 27 грн/$ на початку грудня до 29 грн/$ у середині січня не відрізняється від ривка на ті ж 2 грн рік тому.
Повторюваність ситуації стала для багатьох очевидною, що зменшило силу коливань. Поступово українці звикають до того, що усталена думка "долар буде тільки зростати" для періоду в кілька місяців вже не спрацьовує. І куплену на піку валюту потім доводиться продавати зі значними втратами.
Так і в більш тривалій перспективі фінансова вигода від валютних вкладень неочевидна. Наприклад, розмістивши отриману наприкінці грудня 2015‑го річну премію на гривневому депозиті, навіть у банку з іноземним капіталом через рік можна отримати майже 20% доходу після вирахування податків. Якщо б на них 30 грудня 2015 року на чорному ринку були куплені долари за курсом 25,8 грн, через рік їх можна було продати за 27,7 грн — лише на 7% дорожче. При цьому Нацбанк протягом року не підтримував гривню, а скуповував валюту в резерви: за 2016 рік він придбав на ринку $2,46 млрд, продавши лише $906 млн.
Залишається питання: в чому ж причина цих стрибків і падінь, які повторюються з року в рік в одні й ті ж місяці? І з'ясовується, що багато в чому провокують їх відповідальні за фінансову стабільність в країні Мінфін і Нацбанк. Винесемо за дужки давно перезрілу націоналізацію Приватбанку. Залишаються вже другий грудень поспіль "освоєння" бюджетних коштів у грудні і зарегульованість валютного ринку, що робить святкування Різдва дуже важливою причиною для виходу НБУ на валютний ринок з інтервенціями.
Перша причина цього року була особливо сильна. До грудневого бенкету бюджетних організацій, які різко вирішили витратити залишки грошей, приєдналася ДФС із 16 млрд грн відшкодування ПДВ експортерам і Пенсійний фонд, який другий рік підряд виплачував половину січневих пенсій у грудні. Звичайно, радує, що знову доходи бюджетів перевищили план, і їх потрібно було терміново витратити. Але не хотілося би, щоб у наступному грудні міністр фінансів допустив повторення цього сценарію втретє.
Що ж стосується другої причини, то читач може бути здивований. Яким чином зарегульованість призводить до великих, а не менших коливань курсу? Відповідь можна знайти прямо на сайті Національного банку. Коливання курсу і вимушені інтервенції НБУ на підтримку то гривні, то долара систематично пояснюються святами в США або Україні. За таким дивним фактором ховається введений в травні 2014 року обов'язковий продаж валютної виручки експортерів. Її розмір коливався протягом майже трьох років від 50% до 100% виручки і зараз становить 65%, які автоматично продаються банком протягом одного робочого дня незалежно від бажання клієнта і наявності попиту на валюту в цей день на ринку.
За період дії цього "тимчасового" заходу вже навіть середній бізнес звик залишати валюту в офшорах, повертаючи її в Україну лише за необхідності. Адже покупка валюти тоді ж була обставлена численними обмеженнями — її можна зробити тільки під імпортний контракт. При цьому застрахуватися від сезонних коливань курсів експортерам й імпортерам не можна: використовувані у світі інструменти для цієї мети в Україні заборонені. Саме тому, а не з жадібності імпортери змушені закладати в свої ціни курс із запасом. Це підриває встановлену самим же Нацбанком мету зниження темпів інфляції.
Всупереч усталеній думці, курсові коливання не викликані бажанням Мінфіну і Нацбанку друкувати незабезпечену гривню. Не дав би зробити це і МВФ. За ними стоять страх фінансових відомств країни змінити усталений статус-кво, спекулянти, що наживаються на паніці й безвідповідальні політики.