У «Вашингтон Пост» відомий американський журналіст Фарід Закарія вказав на один дивний феномен: білі американці-чоловіки без вищої освіти вимирають. Їхня смертність зростає, а тривалість життя знижується. Причому основна причина смертності – алкоголь, суїцид, наркотики – пов'язана зі стресом і депресією. У всіх інших категоріях американського суспільства нічого такого немає: ані серед неосвічених жінок, ані чорношкірих чоловіків, ані серед нових іммігрантів. Подібне явище, пише він, було відмічене раніше тільки одного разу – серед росіян, відразу після розвалу Радянського Союзу.
Чому? Глобалізація? Але ж цього немає в інших країнах. Причому США, де величезний внутрішній ринок, менше інших країн відчувають її наслідки. Низька соціальна підтримка або готовність лікарів виписати "Прозак" на першу вимогу? Ну, а жінки і чорношкірі живуть в тих самих умовах. Закарія приходить до висновку, що причина – відсутність звички страждати у даної категорії населення і завищені очікування від життя.
Мені ж здається, що справа трохи в іншому – у втраті високого місця в ієрархії. Чоловік без вищої освіти, робітник на заводі, 30-40 років тому був основою американського суспільства. Сьогодні, залишившись без роботи (а саме серед цієї категорії безробіття найвище) або заробляючи копійки порівняно з новоприбулими іммігрантами-програмістами з Індії або України, він вже не "цар гори".
Так і вдома все не так, як раніше. Найвищий рівень розлучень в США саме серед людей з низьким рівнем освіти, чому сприяє безробіття. Жінки в цьому прошарку, як правило, працюють у сфері обслуговування, яка менше постраждала від економічної рецесії, ніж виробництво. І тепер уявіть, в родині чоловіка, батько якого, такий самий робітник на конвеєрі, і був раніше королем і богом, дружина тепер заробляє більше за нього або взагалі – єдиний годувальник. Постійні скандали, на кшталт «якщо вдома сидиш, то хоч посуд помий» призводять до розлучень і стресу. Одним словом, з самої верхівки, принаймні, у своїх очах, малоосвічені білі чоловіки скотилися вниз суспільства.
На мій погляд, хоч популярність Дональда Трампа цією категорією і не обмежується, саме емоції через втрату статусу і місця в суспільній ієрархії – одна з причин підтримки мільярдера білими чоловіками з низьким рівнем освіти.
Схожі почуття переживали росіяни після розвалу Радянського Союзу. Адже в СРСР вони були «титульною нацією». Хоча в Радянському Союзі було 15 республік і понад 100 народностей, саме «російські» брали Берлін, освоювали космос і перемагали в спорті. Все, чим можна було пишатися, автоматично ставало досягненнями росіян як стоять на першому місці в ієрархії націй.
Низьке місце в ієрархії асоціюється з високим рівнем захворювань та низькою тривалістю життя. Піонером досліджень про вплив статусу на здоров'я є британський епідеміолог Майкл Мармот. Те, що бідні живуть гірше забагатих і здоров'я у них слабкіше – річ очевидна. Однак у своїй книзі «Синдром статусу: Як наше соціальне положення впливає на здоров'я і тривалість життя» він доводить, що статус – це постійний чинник, який позитивно корелюється зі здоров'ям у всіх прошарках населення.
Його дослідження британських державних службовців показало: чим вищий ранг – а їх всього 11 – тим довше живе чиновник і тим він здоровіший. Навіть актори, що отримали Оскар, живуть в середньому на 4 роки довше, ніж актори без такого визнання. Пояснити це тим, що актори з Оскаром краще харчуються або ведуть здоровіший спосіб життя, ніж їхні колеги по Голлівуду без золотої статуетки, досить складно.
Цей ефект він пояснює двома причинами. По-перше, чим вище стоїть людина на соціоекномічних сходах, тим більше вона контролює власне життя. Якщо машина зламається, її можна полагодити, а якщо хтось подасть до суду – знайдуться гроші на адвоката. Нерозв'язні кризи ведуть до стану хронічного стресу, а він у свою чергу – до хронічних захворювань та низької тривалості життя.
Другий фактор – активність у соціумі. Чим вищий статус, тим, як правило, більша участь у суспільному житті. Тому якщо ваш знайомий топ-менеджер скаржиться, що йому постійно доводиться ходити на прийоми і ділові зустрічі, ви йому скажіть, що для здоров'я йому від цього тільки користь.
Соціоекономічний статус починає позначатися на здоров'ї в ранньому віці. Дослідження, результати якого були опубліковані в журналі "PLOS 1" у 2012 році, встановило, що в дітей з бідних сімей гіпоталамус частіше менший за розміром, ніж у дітей з багатих сімей. Маленький гіпоталамус асоціюється з шизофренією, антисоціальними розладами особистості і депресією. В іншому експерименті дорослих піддали дії вірусів, що викликають звичайну застуду. Ті з них, у кого в дитинстві тато з мамою володіли власним будинком, показали сильніший імунітет і хворіли рідше, ніж ті, хто ріс в орендованій квартирі.
Люди, як і наші найближчі родичі мавпи, істоти глибоко ієрархічні. Біолог Леонід Сапольський виявив, що бабуїни, які перебувають на нижчому рівні ієрархічної драбини, частіше хворіють і раніше вмирають, а в їхній слині міститься підвищений рівень кортизолу, гормону стресу, і низький – серотоніну, гормону щастя.
Так що високий статус – така цінна річ сама по собі, що будь-який його власник буде чіплятися за неї з усіх сил. Немає нічого дивного в тому, що депутатів, які встигли за останні 25 років побувати у всіх партіях, з парламенту дустом не викуриш, а працівників, у яких є хоч крапля влади і статусу, не випровадиш на пенсію.
І хоча високий статус – цінний приз, його заробляння і підтримка – виснажливе заняття. Володимир Труханівський у «Сторінках англійської дипломатії» описує страждання міністра закордонних справ Великої Британії Ентоні Ідена, коли йому ніяк не вдавалося стати прем'єр-міністром, через що він вважав себе невдахою. А в кримінальному і напівкримінальному середовищі підтримання статусу ватажка – це взагалі основна задача, на яку йде більшість ресурсів.
У сучасному західному суспільстві, де ієрархія розмита, а абсолютній більшості з дитинства насаджують думку про те, що ми самі ковалі свого щастя і можемо досягти всього, чого побажаємо, гонитва за статусом пов'язана з відчуттям постійної тривоги. У своїй промові на конференції TED британський філософ Алейн де Боттон зазначає: ще ніколи в історії стільки людей не жили в таких комфортних умовах, як зараз, але при цьому ще ніколи не було і такої високої тривоги щодо свого професійного успіху, а кількість суїцидів у розвинених країнах перевищує кількість суїцидів в країнах, що розвиваються.
Він пояснює це тим, що в основі мерітократії закладено тезу: кожен відповідальний за свій успіх і, як наслідок, невдачі, і кожен може стати Біллом Гейтсом, якщо він або вона докладуь до цьього чималих зусиль. Статус у сучасному західному суспільстві залежить від професійного успіху, а не титулу або розміру родового маєтку і кількості слуг і, в багатьох випадках, навіть найдорожчі марки одягу або машини не відіграють ніякого значення. В результаті, яких би успіхів не досяг житель Заходу, він продовжує сумніватися, чи успішний він, чи має достатньо високий статус у суспільстві.
Філософ пропонує кілька порад, як розслабитися в цьому відношенні. По-перше, варто визнати, що ідея, ніби кожен може досягти феноменального успіху - божевілля. Сьогодні у середньостатистичного жителя США або Великої Британії такі самі шанси повторити успіх Білла Гейтса, як у середньовічного пастуха стати маркізом. По-друге, зрозуміти, що не все залежить від самої людини, а доля іноді буває жорстокою. І, по-третє, не давати іншим нав'язувати собі уявлення про успіх, а самому визначитися з власними цілями. Бути третьосортним банкіром – вже сумно. А якщо ти і не хотів бути банкіром, з дитинства мріючи про менш престижну професію, наприклад, дресирувальника морських котиків, то це вже трагедія.
Адже якщо є справа життя, що приносить задоволення, то питання статусу відходить на другий план, а слава та гроші прийдуть. До того ж всі ці маркери місця в ієрархії здадуться не такими вже й важливими в порівнянні з ще однією побудованою школою або нарешті доведеною теоремою.
Колонка раніше була надрукована в «Жіночому журналі для тих, хто хоче жити щасливо»
Більше точок зору тут