Дейвід Брукс, колумніст New York Times, часто посилається на британського психолога й психіатра Джона Боулбі, який писав: «Усе життя є низкою відважних пригод, що починаються з надійного прихистку». У сім'ї цим прихистком є батьки, які створюють атмосферу любові, довіри та простір безпеки. Дитина, що виростає у безпечному середовищі, відкриває у собі сміливість виходити із прихистку у світ, конфронтуючи ризики та виклики, пам’ятаючи водночас про простір батьківської безпеки. Натомість відсутність безпеки й турботи формує досвід недовіри й страху, а з часом — атомізоване суспільство взаємної недовіри, уразливе до маніпуляцій та популізму.
Антропологічний сенс тези Боулбі легко транспонується у суспільну площину: громадське життя — це відважне й нерідко ризиковане прагнення вільних людей зміцнювати архітектуру вільного суспільства та розширювати простір спільного блага, коли за спиною є «територія суспільної безпеки». Ризикувати набагато легше, коли існує «надійний тил» — сталі джерела й практики суспільної довіри. Такий «ендавмент довіри», є не лише умовою суспільного розвитку, але й, як добре розуміємо зараз, — ключовим безпековим ресурсом.
Україна має за плечима важкий і трагічний досвід радянського тоталітаризму, вже заплатила і продовжує платити високу ціну за волю та зусилля залишатися у силовому полі гідності та свободи. Що слід нам зробити сьогодні, щоб нашу колективну волю зміцнити та відкрити нам стратегічні можливості й ефективні тактичні ходи задля збереження свободи і державності?
Повернути глибинне розуміння ідеї «республіки» як спільної справи
В український суспільний дискурс необхідно повернути глибинне розуміння ідеї «республіки» (res publica) як спільної справи. Перед лицем екзистенційної загрози сьогодні такою спільною справою є порятунок і відновлення України. Цей виснажливий, болючий і кривавий досвід відстоювання спільного блага має стати наріжною формулою й практикою нового суспільного договору українців.
Другим ключовим елементом суспільного договору є демократія, яка є формою здійснення спільної справи. Республіка відповідає на запитання «навіщо?», а демократія — на «як?». Якщо суспільство забуває про «навіщо», демократія перетворюється на набір алгоритмів та процедур, вирваних із ціннісного контексту і тому — без глибинного змісту. Така демократія, у якій роль споживча починає домінувати, стає вразливою для популізму і не здатна мобілізувати людей. Адже заради самих алгоритмів та процедур ніхто не жертвує життям. У такій ситуації суб'єктність громадянина атрофується а, отже, слабшає і політична суб'єктність — як (спів)дія вільних у вільному суспільстві. Під шум популізму зростає ризик перехоплення політичної суб'єктності авторитарними чи тоталітарними режимами.
Звіт від The Economist Group, EIU’s Democracy Index 2024 ілюструє негативну динаміку глобального «демократичного проєкту». З кінця вісімдесятих ХХ століття простір глобальної демократії стискається. У Democracy Report 2025, «25 Years of Autocratization — Democracy Trumped?» йдеться про те, що рівень демократії повернувся до показників 1985 року, а демократії стали найрідкіснішим типом політичного усторю — їх тепер лише 29.
Про те, що «як тільки світ став менш вільним впродовж минулих 19 років, він також став і менш безпечним», ілюструє дослідження від Freedom House, Freedom in the World 2025.
Однак навіть поєднання республіки та демократії само по собі ще не гарантуватиме сталості й дієвості нашого суспільного договору. Такий синтез вимагає ціннісної екосистеми, у якій кристалізується моральна візія res publica, а демократичні практики — етично шліфуються. Серцем такої екосистеми є гідність людини — з внутрішнім покликанням кожної людини перетворювати власну людськість на людяність. Це покликання передбачає формування зрілої суб'єктності особи, яка, у свою чергу, синергійно вплітається у полотно суспільної суб'єктності.
Але республіка з демократією та ціннісною екосистемою потребує певного рівня безпеки. Безпека — ресурс, який постійно потребує інвестицій, і дефіцит безпеки завжди існуватиме. Важливо, щоб він не ставав критичним і не перетворювався на непереборну загрозу існуванню. Досвід Фінляндії, країн Балтії чи Ізраїлю показує: безпека — це не лише армія, а й культура, що охоплює військову, інформаційну, економічну, освітню й моральну сфери.
Скажімо, у Фінляндії модель total defence глибоко вкорінена у свідомості та повсякденному житті. Кожен рік проводиться близько 120 000 людино‑днів тренувань для резервістів, діє понад 50 500 укриттів на 4,8 млн осіб, а мобілізаційний запас — 280 000, загалом до 900 000 резервістів. При цьому понад 80 % населення підтримують обов’язкову військову службу і 79 % фінів погодилися з твердженням «якщо Фінляндію атакують, фінни повинні захищати країну навіть за невизначеного результату». Словом, Фінляндія демонструє, що безпека вкорінена у щоденне життя, є плодом культури громадянської залученості, відповідальності та мобільності та масштабується внутрішньою мотивацією кожного та солідарністю усіх.
Досвід країн, що практикують total defence, демонструє цікаву закономірність між цією практикою та щастям. Фінляндія вже восьмий рік поспіль займає 1-ше місце серед найщасливіших країн світу у World Happiness Report 2025. У першу п’ятірку також увійшли Данія (2-ге місце), Ісландія (3-тє) та Швеція (4-те) — держави з високим рівнем суспільної довіри, сталими практиками громадянської мобілізації та моделями суспільної оборони.
Практика total defence є не просто оборонною технологією, вона є передусім «культурним продуктом». А саме, плодом суспільної культури довіри та відповідальності, у якій кожен громадянин відчуває свою причетність до безпеки, як ключового виміру спільного блага спільноти. Показово, що там, де secure base — безпечний тил, створений спільними зусиллями, — є частиною суспільної угоди, формується не лише вища стійкість до загроз, а й відчуття щастя та впевненості в майбутньому.
Втілення концепції total defenсe є неможливим у країнах із низьким суспільним капіталом, у яких культуру взаємодії формує принцип недовіри до іншого та суспільних інституцій. Тут практикується зовсім інший підхід: результат досягається завдяки культурі страху. Тотальний страх не залишає ментального, духовного та культурного простору для життя у свободі. Культивування страху та менеджмент страху є ключовими управлінськими технологіями тоталітаризму.
Не випадково заклик святого Івана Павла ІІ «Не бійтеся!», проголошений 1978 року, мав величезний суспільний ефект. Він звертався і до духовного виміру — не боятися прийняти дар гідності та свободи, — і до суспільного — не боятися влади й репресій. Цей заклик започаткував «паломництво гідності і свободи» мільйонів ще у мороці Холодної війни, яке продовжується і сьогодні, коли Україна прокладає маршрут у майбутнє своєю боротьбою і свідченням.
Наше суспільство вже продемонструвало, що може формувати кластери довіри, дивуючи себе та світ трансформуючим потенціалом довіри. За даними Центру Разумкова (2025), довіра до ключових інститутів — ЗСУ (93,5 %), ДСНС (85,5 %), добровольчих загонів (85,5 %), волонтерів (80 %) — свідчить про наявність стійкого «суспільного тилу». Така довіра — не пасивна емоція, а мобілізуюча дія, яка й формує secure base для боротьби та солідарності у дії.
Якщо хочемо зберегти нашу суб'єктність у ХХІ столітті, то ключовим завданням суспільної угоди українців мало би стати втілення моделі total defense — всеохопної оборони, яка мобілізує ресурси й зусилля держави, громадянського суспільства, бізнесу, науки та культури. Це не просто стратегія військового спротиву, а спосіб зберегти, зміцнити та збагатити синергію республіки та демократії, утверджуючи гідність і свободу та культивуючи відповідальність кожного громадянина та цілих поколінь за нашу спільну справу.
У нинішніх обставинах наша суспільна угода матиме безпосередній і визначальний вплив на геополітичну, етичну та безпекову конфігурацію світу у ХХІ столітті. Вікно для такого впливу ще не закрилося.