Колонку опублікована в межах спільного спецпроекту НВ і The New York Times «Великі ідеї». Републікацію тексту заборонено
Мені завжди було складно говорити. Можливо, тому я і стала письменницею: так я можу накидати чернетку, сумніватися і багаторазово її переписувати, перш ніж висловлю думку, в якій буду впевнена.
У 1976 році ми з батьками і двома сестрами емігрували до Сполучених Штатів. Мені було сім. Ми переїхали із Сеула до Нью-Йорка, і тато влаштував нас до школи № 102 в Елмхерсті, Квінс. Ні я, ні сестри не говорили англійською.
Ще в Сеулі я була тихою, тривожною дитиною, і я мала проблеми з концентрацією уваги. Навчання давалося мені важко, як і дружба з однолітками. Ситуація ускладнилася, коли ми переїхали в нову країну.
Перші кілька тижнів у Америці були важкими. У моєму класі була ще одна дівчинка з Кореї. У неї, як і в мене, були маленькі очі. Але, на відміну від мене, вона знала англійську і мала друзів. І воліла, щоб я трималася від неї подалі.
Одного разу під час уроку мені потрібно було вийти до вбиральні, але я не знала, як запитати дозволу. Коли я підійшла до корейської дівчинки, та скривилася, але милосердно підказала мені, що потрібно підняти руку і сказати: «Бассрум».
Я сказала це іноземне слово, і діти засміялися. Учитель передав мені потертий дерев’яний брелок, який слугував перепусткою в хол. Після цього я рідко розмовляла у школі — хіба що коли мені потрібно було відпроситися у вбиральню.
У наступні роки ситуація не надто змінилася. Я виконувала завдання і з нетерпінням чекала повернення до сестер, які мене захищали. Але я навчилася читати англійською й успішно освоювала цілі полиці книг із публічної бібліотеки Елмхерста.
У наш перший рік в Америці мій батько відкрив газетний кіоск у холі пошарпаної офісної будівлі. Пізніше батьки обзавелися невеликим ювелірним магазином на Мангеттені, де оптом продавали біжутерію дрібним торговцям і магазинам подарунків. Вони працювали шість днів на тиждень.
Потім мене перевели до середньої школи № 73 у Маспеті, де у мене був чудовий викладач на прізвище Сосіс. Він був учителем права й обрав мене старостою. Старостам дозволялося обідати в його аудиторії. Не знаю, здогадувався він про це, але так містер Сосіс врятував мене від жахів шкільної їдальні і від реальності, де я не знала, як поводитися з однолітками.
У цій школі були інші хороші вчителі, і я почала говорити трохи більше. Навіть керувала постановкою вистави. І коли одна з актрис вибула, мені дали її роль, тому що я вже запам’ятала весь текст. А на уроці правознавства я організувала імітацію судового процесу, і зробила це дуже непогано.
Я вступила до вищої школи природничих наук у Бронксі, куди ходила моя старша сестра, і вирішила, що маю навчитися красиво викладати свої думки.
Будучи дитиною-іммігрантом, я читала книги Лоїс Ленскі, Мод Гарт Лавлейс, Беверлі Клірі, Джуді Блум, потім Діккенса, Гемінгвея, Остін, Сінклера Льюїса і Достоєвського — книги, які мені рекомендували добрі бібліотекарі та вчителі.
Герої західних книг були відмінними ораторами і могли впоратися із будь-якою соціальною ситуацією не тільки через дії, але використовуючи силу переконання. У Кореї дівчина вважалася порядною, якщо жертвувала собою заради своєї сім'ї або нації, а ось на Заході — якщо була досить сміливою і могла висловити свою думку, незважаючи на страх. У дитинстві я спостерігала, як корейці критикували людину за те, що та постійно говорить і не працює. В Америці людину вважали дурною або слабкою, якщо вона не могла постояти за себе.
Обидва підходи, з мого погляду, були правильними: мені не подобалася балаканина, і водночас я не хотіла, щоб мене сприймали як дурепу.
На першому курсі я вступила до дебатного клубу. Я заледве дискутувала з одногрупниками, але вирішила, що мені вкрай необхідно навчитися сперечатися. Це було майже за межею можливого. Я була нікчемним учасником дебатів, але це було краще, ніж нічого не робити. Я ходила на дебати весь рік, перш ніж кинула цю затію.
Одного разу в залі для літніх занять у школі Готчкісс я помітила плакат з анонсом факультативів, яких у нашій школі в Бронксі не було. У загальному списку я знайшла курс ораторської майстерності. Щоб записатися на заняття, я попросила грошей у батьків, і вони мені їх дали — хоча, мабуть, для них це була чимала сума. У Готчкісс учитель давав нам завдання на зразок: розповісти довгий жарт, пояснити твір мистецтва або переконати слухача в непопулярній позиції. Я розповіла довгий жарт, але ніхто не сміявся. Я не була блискучою ученицею, але принаймні почала розуміти риторику. Наступного літа я відправила запит до Академії Філліпса в Ексетері і записалася на ще один курс публічних виступів.
У коледжі Єльського університету я відчула себе невдахою на тлі моїх однолітків: вони роками вчилися у приватних школах, які я відвідувала лише влітку. Вони легко спілкувалися про музику, мистецтво і далекі країни і писали прекрасні тексти про книги, яких я не читала. Деякі знали латинь і грецьку. Я відставала на заняттях і застрягла в необачних романтичних стосунках. Мені легко давалася історія, і, ще не до кінця розуміючи навіщо, я вступила до юридичної школи в Джорджтауні.
Мені й не спадало на думку піти на судового юриста, бо процеси занадто нагадували професійні дебати. Мені найкраще підійде корпоративне право, вирішила я. Мені потрібно було спробувати досягти більших фінансових успіхів, ніж досягли мої батьки. Вони працювали рік безперервно без відпусток у неопалюваному магазині, збираючи по крихтах орендну плату для жадібного господаря, який відмовлявся труїти величезних щурів, що нишпорили в підвалі.
Після першого року навчання у Джорджтауні я вирушила до служби зайнятості, щоб навчитися проходити співбесіду. Кар'єрний консультант, літня біла жінка, м’яко сказала мені: «Ти мусиш навчитися хвалитися, показувати, наскільки ти здібна. Ти азіатка, і коли хвалиш себе, йдеш проти східних традицій. Тож твій інтерв'юер ніколи не подумає, ніби ти вихваляєшся. До речі, я не раджу це наполегливим білим чоловікам».
Вона розповіла мені, якою може побачити мене світ. Я мала говорити про себе і проявляти себе, бо інші могли не роздивитися все, що в мені є. Хоча я так і не змогла повністю дотримуватися її порад, все ж ніколи їх не забувала.
Я вже не працювала юристом, коли продала свій перший роман. Мені було 38 років. Коли я готувалася до невеликого туру на підтримку своєї книги, мій видавець найняв для мене медіатренера, з яким ми позаймались дві години.
Я прочитала його книгу, з якої дізналася, що будь-яка подія орієнтована насамперед на аудиторію. Ця ідея виявилася дуже корисною, бо незалежно від того, наскільки невпевнено я почувалася, можна було забути про себе і зосередитися на аудиторії.
Зараз я пишу романи і час від часу читаю лекції. Я належу до багатьох груп: іммігранти, інтроверти, представники робочого класу, корейці, жінки, випускники загальноосвітніх шкіл, жителі Квінса, пресвітеріанці. Дорослішаючи, я ніколи не думала, що такі, як я, можуть писати книги або виступати на публіці. Досі я переживаю, що якщо напартачу, то підведу наступне покоління собі подібних, і вони залишаться непочутими. Так почуваються чужі та новачки. Це нераціонально і несправедливо. Я знаю.
Мені 50 років, і, проживши на Заході більше чотирьох десятиліть, я розумію: писати і говорити буває боляче, бо так ми виставляємо свої ідеї на оцінку. Проте і тексти, і розмови наділяють владою, адже наші ідеї мають цінність і вимагають висловлювання.
Коли була маленькою дівчинкою, я не знала про цю владу. Але тепер я її маю.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ