Більше десяти років тому, в 2005 році, відома американська письменниця і журналістка, багаторічний головний редактор Vogue, ікона стилю і муза багатьох знаменитих фотографів Джоан Дідіон написала "Рік магічного мислення".
У дуже короткому творі вона розповіла, як жила, вірніше, намагалася жити, перший рік після смерті чоловіка і доньки.
Жила надією, що він повернеться. Тому не роздавала його черевики. Жила ілюзією, що дочка одужає, тому вірила в ритуали.
Напевно, тільки так і можна впоратися з нестерпною втратою - поступово, не обрушувати на себе горе відразу, дати собі час на жаль, торг, прийняття, примирення й скорботу. Хоча б один рік.
Ми в Україні живемо так вже три роки. З кінця 2013-го. Повторюємо, що герої не вмирають. Що ніхто не буде забутий і ніщо не прощено. Що українські воїни непохитні й невразливі. Що майбутня перемога незаперечна. Що народ неподільний. Що якщо ще раз зібратися всім разом і заспівати гімн, то все відразу повернеться. Що врешті-решт все буде добре. А якщо поки що погано, значить, це ще не кінець.
Може, інакше й неможливо було б пережити 20 лютого (розстріл мітингувальників на Інститутській), 29 серпня (Іловайський котел), 21-22 січня (останні дні оборони Донецького аеропорту) та інші жахи. Може, інакше було б не впоратися з почуттям провини, безсилля, страху.
Позитив потрібен на всіх фронтах. Більше хороших прикладів! Більше радісних новин! Більше магії й самообману!
Може, і варто було обманювати всіх разом і себе зокрема, щоб підтримати один одного, щоб служити опорою тим, хто слабший, і самим не зламатися, щоб діяти, допомагати, поширювати впевненість, сміливість і силу.
Але наша "магія" затягнулася.
Ми настільки повірили в те, що нічого страшного не сталося, що життя прекрасне і все добре, що перестали що-небудь робити. Ми обриваємо будь-які спроби поговорити про жахливе словами "все буде добре!" і називаємо війну, тобто вбивство, політикою.
Ось чому лаконічний і дуже особистий твір Дідіон став важливим для всієї величезної Америки. Вперше після трагедії 11 вересня 2001 року хтось щось так відверто написав у США (країні вічного позитиву і "все окей!") про край скорботи. Розповів про біль втрати і невідворотність смерті. Адже тільки позначивши проблему, можна спробувати її пережити.
У нас поки що немає таких текстів. Позитив і надія потрібні на всіх фронтах. Більше успішних історій! Більше хороших прикладів! Більше радісних новин! Більше магії й самообману!
Але хтось обов'язково повинен буде сказати про всі відтінки нашого горя - загального для всіх і особистого для кожного. Досліджувати кожну нашу рану. Поговорити з нами про все, що трапилося. І головне, поговорити з тими, з ким це все дійсно сталося.
Щоб можна було нарешті по-справжньому оплакати загиблих. Щоб не доводилося відвертати очі від поранених і уникати спілкування з сім'ями убитих. Щоб більше не ховати сором, провину і страх за маскою позитивізму, а можна було б виявити співчуття.
Щоб чесно зізнатися – ні, померлі ніколи-ніколи не повернуться.
І пам'ять про них недовговічна, якщо з нею не працювати.
І що добру не бути тільки від того, що ми сто разів це напишемо і вимовив уголос. Воно не перемагає зло тільки тому, що ми в нього віримо. Добро перемагає лише тоді, коли ми щось для цього робимо.
Думаю, у третью річницю важливих і трагичних для усієї країни подій нам особливо важливо було б про це поговорити. І проговорити все найбільш болюче хоча б один раз. Щоб навчитися жити далі без інфантильної віри у краще, але з твертим наміром поборотися за нього.
Читайте інші тематичні колонки на НВ:
Сьогодні у світі з Іваном Яковиною – щодня
Момент в історії з Олександром Пасховером – щопонеділка
Кінопошук з Фоззі – щочетверга
Діловий тиждень з Сергієм Фурсою – щоп’ятниці
Відкриття з Олексієм Бондарєвим – щонеділі
Більше точок зору тут