Рівно за два тижні після початку української операції в Курській області Російської Федерації путінські пропагандисти мають відповіді на всі можливі запитання, і вони знають усе.
Мабуть, більше немає розповідей про операції в «британському стилі» з боку таких «топових» російських командирів, як Апті Алаудінов, — незважаючи на те, що він, схоже, проводить більше часу перед мікрофонами War Gonzo й інших пропагандистів, ніж реально командує «Ахматом» (принаймні я не вловив жодних нових заяв такого роду за останній тиждень). Також ніхто вже не говорить про швидкий крах ЗСУ, про те, що Україна «витрачає останні резерви». Навіть про звільнення Курської області «від набігів орд фашистів-хохлів» протягом 3−4 тижнів тощо. Натомість новітня версія полягає в тому, що «добре навчені й оснащені» українські війська використовують російське цивільне населення як живий щит, і ще в тому, що звільнення буде завершене в жовтні — коли з Далекого Сходу прибудуть додаткові війська.
Напевно, тому, що не варто витрачати благородних московських підлітків на звільнення святої матінки-Росії…
Крім того, за останньою версією, НАТО надає ЗСУ величезні обсяги розвідданих із поля бою. Кому яке діло до того, що говорить із цього приводу Trio Phantasticus (так автор називає Джо Байдена, Ентоні Блінкена і Джейка Саллівана — NV) у Білому домі, і наскільки воно перешкоджає розгортанню в Росії озброєнь на кшталт M141 HIMARS, M270 MLRS та подібних до них — із метою утихомирення Путіна. Путінські пропагандисти знають, що НАТО розмістило в просторі над Росією стільки систем збору розвідувальної інформації, що українці знають усе про диспозицію росіян, чисельність їхніх військ, кожен їхній крок (навіть коли вони ходять у туалет). Тоді як самі росіяни нічого не знають про українців.
Україна отримує від Заходу нову форму, що робить бійців невидимими
Ба більше, пояснюють вони, Україна отримує від Заходу все і тільки найкраще. Величезну кількість супер-турбо-передового озброєння і техніки, а також нову форму, що робить українські війська невидимими. Причому не тільки вночі. У результаті всі стандартні російські FPV-частоти сильно заглушені, навіть робота безпілотників із дротовим наведенням порушена, і вони не можуть їх використовувати. І навпаки, українські FPV-дрони всюди буквально рояться, перехоплюючи російські вантажівки постачання так часто і жорстко, що порушено навіть постачання водою і боєприпасами. Особливо це стосується так званої «зони ураження БпЛА» вздовж західної ділянки траси Е-38, між Рильськом і Льговом.
А українці тим часом відвозять із собою тисячі російських мирних мешканців, зганяють їх до Сум, щоб використати як живий щит проти гуманних російських авіаударів по місцевій лікарні, сповненій поранених бійців ЗСУ, і тероризують їх своїми свастиками… а також застосовують хімічну зброю, звісно ж…
І якщо для місцевої російської цивільної влади (тим, кому вдалося втриматися від втечі, як у Глушківському районі) ситуація не може бути зрозумілішою (читай: українці краще знають місцевість, ніж вони), то російські мирні жителі не перестають дивуватися, як усе це могло трапитися з ними… і з Росією.
Вони впевнені тільки в тому, що Путін не знає про їхнє скрутне становище — і що, дізнавшись про нього, він швидко врятує їх.
Передплатіть NV Преміум та читайте без обмежень
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
Тут треба мати на увазі, що, як і населення будь-якої іншої країни, російське населення індоктринується вельми специфічним чином. Від самого початку: Росія є скрізь, де є хоча б один росіянин. У неї немає меж, а отже, немає і кордонів. І росіяни, звичайно ж, — інтернаціоналісти, які не можуть зробити нічого поганого, але: росіян постійно ображають. Насамперед, англосакси. Ось чому українці, які б’ються проти російського вторгнення, не можуть бути ніким іншим, як росіянами, обдуреними, так, що вони перетворилися на націоналістів, бойовиків і нацистів.
Наступний пункт їхніх міркувань — міжнародні змови. Насамперед, проти Росії. Відповідно, Росія зазнала агресії з боку НАТО. По суті, ця війна була нав’язана Росії і росіянам: вони зазнали вторгнення і геноциду. На Донбасі та в інших місцях. Уже кілька десятиліть. І все тому, що їм не дали проголосити і створити свою Новоросію там, де вони хочуть.
Як відомо кожному порядному росіянину, українські войовничі націоналісти не можуть думати самостійно: вони маріонетки своїх західних господарів. Не дивно, що нікому там не спадає на думку розглянути можливість того, що українцям насправді цікаво займатися своїми справами — і росіянам варто робити те саме. Як українці можуть так думати, якщо вони — обдурені росіяни, не здатні мислити самостійно? Також не може бути, щоб українці перемогли росіян: вони дистанційно керовані НАТО. Адже НАТО — це агресивний альянс, який здійснює дистанційний контроль над усіма і всім і ставить собі за мету знищення Росії.
Саме з цієї причини (можна було б нескінченно додавати додаткові «деталі» цієї «змови») змовою були і «відступи» Росії зі східного Харкова та з Херсона на захід від Дніпра: обмін територіями було таємно погоджено між Вашингтоном і Москвою, але Захід укотре обдурив, а росіяни були вкотре ображені. Тому що тільки Вашингтон і Москва є державами, які ухвалюють рішення. Між ними немає нікого і нічого важливого…
Це одна з відповідей на ваш набір запитань: та, що стосується проблеми того, як цю війну сприймають у Росії.
Інший блок ваших запитань стосувався того, що саме робить «Ахмат» і як організовано російські й українські підрозділи на цьому полі бою.
Як уже згадувалося, на південному заході Курської області дислоковано два підрозділи «Ахмата». Один із них — 204-й полк спецназу, інший — 1434-й (територіальний, тобто резервний) мотострілецький полк. Адміністративно обидва є елементами Росгвардії. Тобто, фактично вони безпосередньо підпорядковуються Путіну, а не Міністерству оборони РФ. Зрозуміло, під час перебування в зоні бойових дій у Курській області вони перебувають під контролем ФСБ, як і всі інші підрозділи російських збройних сил, дислоковані там (див. ЗС РФ і ВДВ).
З погляду екіпірування «Ахмат» краще оснащений (насправді, навіть розпещений), ніж середньостатистичний підрозділ ЗС РФ.
Їхнє основне завдання — контролювати ЗС РФ: стежити за їхньою лояльністю, за тим, щоб вони не втекли, а залишалися на місці і билися. Відповідно, вони завжди розташовуються трохи в тилу: іноді це 500, 1000, 2000 метрів за передовою лінією зіткнення. Іноді ще далі в тилу. Залежить від обставин.
Причина, через яку ахматівці часто (і сильно) потрапляють під вогонь ЗСУ під час цієї операції — і зазнають значних втрат, включно з десятками військовополонених, — у тому, що ЗСУ в Курській області дуже багато маневрують: оскільки тут немає глибоких мінних полів і сильно укріплених російських ліній оборони (принаймні, поки що). Українці «вільно» маневрують навколо ворожих підрозділів. За підтримки БпЛА, які ведуть розвідку попереду них, невеликі підрозділи ЗСУ — зазвичай взводи з 2−6 машин — постійно заїжджають у фланг і тил російських підрозділів. Потрапивши туди, вони «б’ють і тікають»: атакують росіян, убивають одних, захоплюють інших, потім їдуть. Іноді вони повертаються на вихідні позиції, але частіше повертають в іншому напрямку і здійснюють набіг на інший російський підрозділ. Або вони проїжджають 5, 10, 15 і більше кілометрів за передовими позиціями росіян, б’ють по чому-небудь (особливо по колонах постачання) і зникають…
В інших випадках буває так, що ЗСУ громить один підрозділ ЗС РФ, а потім несподівано натикається на один з ахматівських блокпостів. Саме це сталося в Білиці 11 серпня, коли 82-га повітряно-десантна бригада втратила 5 БТФ-4 підбитими і 2 захопленими.
Однак не забувайте, що це був лише один такий випадок. І не забувайте, що українці проводять десятки таких «рейдів» щодня. Особливо ночами. У поєднанні з інтенсивними діями українських FPV-дронів вони роблять усю зону бойових дій від траси Е-38 на півночі, траси Е-105 на сході і до (як мінімум) Вишневого — «небезпечною» для росіян.
Командування ФСБ «нервує» з приводу подій у Курській області, які ніхто інший, як Путін, оголосив «антитерористичною операцією», своєрідною «екологічною катастрофою», тобто це зовсім не «війна» і не серйозна бойова операція як така (саме тому російські війська, які б’ються у Курській області, отримують лише близько 20% від зарплати, яку отримують російські війська, які б’ються в Україні). Вони «нервують», тому що вони ніколи не можуть бути впевненими у стані своїх власних військ. Візьмемо, наприклад, 200-ту арктичну мотострілецьку бригаду. Вона прибула в зону бойових дій близько тижня тому. Поки вона їхала з Курська трасою Р-200, то щонайменше двічі потрапляла в засідку, втрачаючи при цьому дорогою особовий склад і техніку. Тим часом, це було десь під Великим Солдатським (яке, до речі, виявилося не під українським, але й не під російським контролем): воно перебуває під постійним вогнем із боку українців. Втратила одну «машину і трьох солдатів на північному фланзі», «танк і трьох солдатів на південному фланзі», «дві вантажівки і чотирьох солдатів у тилу» і таке інше. У результаті ні власний командир підрозділу, ні ФСБ, що відповідає за всю цю операцію, ніколи не можуть сказати, що просто зараз підрозділ готовий до наступної бойової операції. Одна з його ланок потрапила під удар, потребує реорганізації, потім, поки це відбувається, під удар потрапляє інша ланка, потім іще одна. Підрозділу загрожують зусібіч, ніхто не знає, де перебувають українці, і в результаті виходить хаос.
Наступна проблема, з якою зіткнувся штаб генерал-лейтенанта Олексія Дюміна (ФСБ), полягає в тому, що маса підрозділів під його командуванням — це «новобранці»: частини, що перебували в процесі переформування після важких втрат в Україні. Відповідно, їм не вистачає всього: не тільки особового складу, а й техніки. Адже в масі своїй «новоприбулі» в зону бойових дій страждають від нестачі навіть рацій і розвідувальних безпілотників, не кажучи вже про танки й інші бойові броньовані машини, артилерію, вантажівки й іншу техніку. Фактично, тільки два полки «Ахмат» вступили в бій у стані, близькому до «неушкодженого».
…і особливо підрозділи, які не мають БпЛА, «абсолютно сліпі» на сучасному полі бою. Вони вразливі — їх легко заскочити зненацька й атакувати з несподіваних напрямків — навіть якщо вони перебувають за 10−15−20 кілометрів від поля бою.
Штаб Дюміна, схоже, знайшов два «рішення» своїх нагальних проблем.
Перше полягало в тому, щоб приписати новоприбулі підкріплення до штабів уже наявних частин. Наприклад, 488-й мотострілецький полк: цей підрозділ було розбито в районі Суджі, але він усе ще перебуває тут і бореться. Причина в тому, що його було відновлено/посилено елементами з безлічі інших полків. Наприклад, мобіками з 1428-го мотострілецького полку, можливо, 245-го і 272-го МСП 47-ї гвардійської танкової дивізії. Аналогічним чином, 11-та бригада ВДВ, схоже, присутня тільки у вигляді свого штабу, можливо, роти або двох, які, зі свого боку, контролюють 252-ю і 346-ю МСП та/або деякі інші підрозділи. Нарешті, 810-та бригада морської піхоти може контролювати загалом до п’яти різних батальйонів.
Друге рішення таке: ФСБ почала, у буквальному сенсі, «вибудовувати» ще більше підрозділів, як то кажуть, «пліч-о-пліч», щоб створити видимість «лінії оборони». Типу: «якщо ми зберемо достатньо військ у зоні бойових дій, то українцям не вистачить місця, щоб безперешкодно пройти повз». Так вони намагаються стримати безперервні українські рейди у фланг і тил підпорядкованих підрозділів ЗС РФ і ВДВ: за ними розміщують загони Росгвардії/Ахмата, щоб ніхто не втік.
Третє — штаб Дюміна почав віддавати накази своїм підрозділам почати «Домбасинг» українців. Тобто на них постійно тиснуть, щоб почати контратакувати. Це легше сказати, ніж зробити, бо росіяни просто не знають, де що міститься з частин ЗСУ: вони мають загальне уявлення про те, що українці перебувають, скажімо, «десь на лінії, що з'єднує Велике Солдатське з Гир’ями». Але якщо на карті це виглядає «просто», то на природі все дуже складно і смертельно небезпечно. Місцевість нерівна, вкрита рослинністю, що відкриває широкі можливості для маскування. Тому головна проблема Росії — знайти українців. І навіть підібравшись досить близько, щоб виявити їх і почати бойові дії, вони не знають, що саме вони знайшли. Навіть не мають уявлення, чи це основна українська позиція, чи просто кілька солдатів із кулеметом… чи пара снайперів? Вони мають з’ясувати це, і поки вони намагаються це з’ясувати, вони постійно зазнають втрат. А тут іще їх збивають FPV-дрони, а потім українська артилерія…
І все ж цей «домбасинг» позначається на веденні українських операцій: ЗСУ не можуть ігнорувати російські контратаки і пропускати їх «повз вуха». Щоразу, коли вони відбуваються, українці мають зупинитися, закріпитися, улаштувати засідку і контратакувати. І вони це роблять. Однак після кожного такого зіткнення їм доводиться міняти позиції (тому що їхні початкові позиції стали відомі росіянам, і їм доводиться знову ховатися), потім поповнювати боєприпаси і запаси, а потім проводити повторну розвідку за допомогою БпЛА, щоб виявити нові російські позиції. На це йде час (зазвичай кілька годин на день на кожну українську роту та/або батальйон, розгорнуті в зоні бойових дій). Іноді ситуація складається так, що українцям удається скористатися тим, що пошарпані росіяни відступають, і тоді вони просуваються ще на кілька кілометрів, як 16−17 серпня в районі на захід від Малого Кам’янця. В інших випадках — ні.
З українського погляду, це нормально. З російського, як уже було сказано: це змушує «нервувати» — бо ці надокучливі українці так не хочуть співпрацювати.
Нарешті, з російського боку, схоже, з’явилося нове поповнення: судячи з усього, полк (або два) 98-ї дивізії ВДВ перекинули для посилення кволих залишків 17-го прикордонного батальйону ФСБ. За іншими чутками, туди ж перекинуто частини 155-ї бригади морської піхоти. У результаті з’явилася карта, на якій можна помітити червоні стрілки. Але я хотів би підкреслити, що «всі ці червоні стрілки» не означають «росіяни наступають по-крупному». Це просто означає, що це основні напрямки їхніх контратак. Якщо є сумніви: якби було інакше, ЗСУ не продовжували б методичне просування в Глушківський район. Не припинилося і їхнє просування із Суджі у східному напрямку, наприклад.
Насамкінець — відповідь на ще одне запитання, а потім дещо про проблему, яка в цій війні залишається малопомітною: як вийшло, що росіяни змогли перекинути підкріплення до Глушківського району, зважаючи на те, що українці вибили всі або, принаймні, більшість мостів через Сейм?
На війні підрив мосту ніколи автоматично не призводить до якогось постійного стану. Особливо якщо воюєш із росіянами.
ЗС РФ добре оснащені понтонними мостами (ПМП). Це дуже гнучке обладнання, що складається з плавучих секцій. Їх перевозять вантажівками і легко розгортають шляхом спуску в річку. Потім кілька секцій з'єднують разом, створюючи міст.
…і врахуйте, що річка Сейм — не Атлантичний океан: це відносно вузька і мілководна річка. Залежно від її ширини в обраній точці добре підготовлений інженерний підрозділ може побудувати міст за 30−60 хвилин (нагадаємо, що рекорд 1970-х років становив близько 15 хвилин).
Ба більше, оскільки ПМП складаються з плавучих секцій, за потреби — наприклад, через те, що українці постійно атакують російські понтонні мости, — інженери ЗС РФ можуть скласти міст і перекинути його в іншу точку, або відновити пошкоджені секції запасними секціями, або зв’язати дві-три секції в плавучу баржу, яка все ще може перевозити танк або вантажівку постачання, але є мобільною, і тому її набагато складніше підбити.
Переклад NV
Текст опубліковано з дозволу автора. Уперше надруковано на substack.com
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV