Колонку опубліковано в межах спільного спецпроекту НВ і The New York Times «Великі ідеї». Републікацію тексту заборонено
Свій перший роман я написала в період безсилля. У 2016 році мені було 27 років, це був рік широкого громадського обговорення жіночих тіл і рік, коли я сама глибоко про це задумалась. Я так довго почувалася безсилою у своєму тілі, що почала знаходити розраду в пасивності. Я смутно усвідомлювала, що десь була інша я, сильніша. Але мені було складно пригадати, яка саме. Я почувалася беззахисною і наляканою.
Написання книги оголило мої особисті проблеми, і на якийсь час мені стало гірше. Водночас я змогла подолати розрив між безсиллям і владою: я написала книгу, люди її прочитали, і мої слова виявилися значущими, вагомими. Жити в тілі жінки означає постійно відчувати цей розрив між силою і безсиллям, адже лекалом, за яким скроєне наше суспільство, є тіло білого гетеросексуального чоловіка.
Наскільки ж сильною треба бути, щоб жити на світі, який рясніє жінконенависництвом, під тягарем постійного оцінювання. У такому контексті ідея жіночої слабкості виглядає не більш ніж брехнею, цілеспрямованим применшенням сили, закладеної в історичному (і нинішньому) образі жінки: обуреної, такої, що вселяє страх і палає праведним гнівом.
Загальновідомим фактом є те, що в нашому суспільстві жіночий біль постійно недооцінюють. Це детально задокументовано навіть незважаючи на те, що мірило болю досить відносне, і багато чого залежить від індивідуального больового порогу.
Я спостерігала, як мої подруги знову і знову зіштовхуються зі зневажливим ставленням лікарів. Одній, наприклад, лікар-чоловік сказав, що вона занадто гостро реагує на біль від розірваної кісти розміром з апельсин. Та й симптоми серцевого нападу у жінок виявляються не так, як у чоловіків, тому їхні напади часто проходять непоміченими. Щоб пережити таке, потрібна сила. Я чую і читаю історії про викидні, про трудові травми, які призвели до переломів тазу, посттравматичного стресового розладу, нетримання сечі, до того ж мені доводиться їх вишукувати, про них говорять пошепки — ніби існує якась заборона на такі розмови. І тут теж потрібна сила.
У нас все ще є неадаптовані для жінок робочі місця, де все за замовчуванням влаштовано за чоловічими стандартами, зокрема політика винагороди і навіть заходи з охорони здоров’я і безпеки праці. Зовсім недавно плани NASA з відправки в космос першого повністю жіночого екіпажу провалилися через дефіцит костюмів відповідного розміру.
Ми постійно бачимо, як гнів жінок демонізують, а силу чоловічого гніву применшують. Щоб нас сприймали серйозно, ми маємо знов і знов доводити, що ми спокійні.
Я думаю про фоновий шум нашої колективної свідомості в умовах патріархату: ми даємо оцінку насильства, перемовляємось, вживаємо заходів обережності. Буває нелегко це розчути. Іноді це гул, іноді сигнал тривоги. Але насильство за патріархату не теоретичне. Спогад про нього живе в моєму тілі, як і в незліченній кількості інших тіл. Воно формує власну сполучну тканину і нервові вузли.
Важливо пам’ятати, що й самі жінки можуть посилювати власне безсилля. У Великій Британії помітно зросла кількість відомих і впливових феміністок, які зводять усе до біології, намагаючись відкинути досвід транссексуалів. Ситуація, коли жінки підтримують праві патріархальні ідеології про право існувати у своєму власному тілі, — приклад того, як привілеї і влада працюють у тандемі з іншими привілеями та владою. Жінки вступають у змову з патріархатом і дрібнішають. Жінки дійсно можуть володіти руйнівною силою. І, якщо ми хочемо контролювати свою силу, нам важливо визнати здатність завдавати шкоди.
Щоб перестати використовувати за замовчуванням шаблон білого гетеросексуального чоловіка, ми маємо бути відкритими. Для цього потрібно прийняти і поважати різні тіла, а також шукати нові способи гарантувати тілам почуття безпеки.
Я часто думаю про заходи, які вживала сама, щоб моє тіло почувалося у безпеці. Періоди занять важкою атлетикою, голодування, глибокої нерозсудливості. Навіть завдавати шкоди своєму тілу — своєрідний привілей. Не кожен, хто вдається до саморуйнування, здатний зупинитися. Для чого все це? Експерименти з силою, випробування себе на міцність? Чи просто спроба зрозуміти: незалежно від того, що відбувається у зовнішньому світі, я маю власну силу і владу хоч над чимось?
Звісно, у мене є сила і влада. Вони завжди у мене були. Поки що я не можу нічого зробити з фоновим шумом, як і не можу прикинутися, що не боюся ходити темними вулицями одна. Але я більше не можу бути пасивною. У мене є сила, аби боротися із болем. У мене є тіло, яке дозволяє мені випробувати владу в усіх її формах. Я усвідомлюю свою силу і зроблю все, щоб використовувати її для добрих справ: аби підтримувати інших, підбадьорювати нових авторів, ділитися своїми грошима і часом. Наближати світ майбутнього, де праведний гнів не залишиться без уваги.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ