Про один з величезних недоліків ведення цієї війни

Приблизно так у нас «воюють корпусами». У нас, за рідкісними виключеннями, бригади не воюють навіть своїм повним складом. Це велика проблема.

Якоїсь чіткої, зрозумілої, притомної відповіді від найвищого військового керівництва, чому це саме так, чому у нас бригади, навіть нові, які формуються, відправляються на фронт побатальйонно, її немає. І чому ми створюємо нові бригади, замість того, щоб поповнювати старі бригади, назвемо їх так, в яких все ще залишився кістяк, навколо якого можна вибудовувати повноцінну бригаду.

Є логіка в тому, що величезна лінія фронту, є логіка в тому, що ворог постійно відмобілізовує велику кількість людей і треба ущільнювати бойові порядки. Але навіть підручники зі стратегії пишуть, що, якщо ви посилюєте сильну бригаду слабкими військами, слабкими військовослужбовцями, то вони підтягуються до рівня якісних військовослужбовців. І навпаки: якщо ви формуєте бригаду, вибачте, з демотивованих, з літніх, без бойового досвіду людей, то ця бригада не буде боєздатною. Це помилка, яка, на превеликий жаль, не виправляється. Я поки що не бачу від вищого військового керівництва намірів щось змінити.

В усіх в очах бусифікація, корупціонери-воєнкоми та інше

Чи реорганізація під час війни є можливою — це складне питання, на яке немає достеменної відповіді. Але я можу послатися на точку зору, щонайменше, чотирьох дуже авторитетних військових, які обіймали різні посади, які користуються авторитетом у військовому середовищі, які кажуть, що це складне завдання, але його важко назвати непосильним. Тому що за умов нормальної організації, політичної волі та чіткого плану це можна не те щоб безболісно, але порівняно безболісно зробити навіть під час повномасштабної війни, навіть під час інтенсивних боїв.

Це питання мають порушувати саме військові. Я знаю, що останнім часом достатньо голосно порушуються ці питання. Я думаю, що всі вже звернули увагу на публічну заяву командира 12-ї бригади НГУ Азов. Я знаю щонайменше трьох генералів, які теж не публічно, але достатньо активно просувають цю тему. Але поки що це не змінюється.

Зрозуміло, що ця комунікація з військовим керівництвом відбувається. Зрозуміло, що це питання ми ставили і не отримували відповіді, яка б для нас була вичерпною, яка б нас влаштовувала. Зрозуміло, що ці питання обговорюються, коли на засіданнях комітету присутні представники Генерального штабу чи представники головкома Олександра Сирського, чи представники командування Сухопутних військ: ми порушуємо це питання, у них є своя логіка, свої відповіді. Але, ще раз кажу: з огляду на те, що в нашому комітеті ВР з питань національної безпеки, оборони та розвідки є люди з військовим досвідом і не просто з військовим, а з бойовим досвідом зокрема, відповіді представників Генштабу і головнокомандувача нас поки що, на жаль, не влаштовують.

Зміни в системі мобілізації, анонсовані міністром оборони Рустемом Умєровим, мають поліпшити ситуацію. Ситуація з мобілізацією не є задовільною. По-моєму, це абсолютно очевидний факт, який не потребує якогось додаткового обговорення. Питання лише в тому, як ставитися, що саме треба поліпшувати.

Наприклад, я, чесно кажучи, не коментую питання, як нам треба реформувати ТЦК, тому що, вибачте за відвертість, не реформа ТЦК має поліпшити якість мобілізації. Реформування ТЦК у переліку питань, які мали б покращити якість мобілізаційного процесу, який є дуже складним. Це не тільки отримання повістки і проходження ВЛК, а потім отримання військової повістки. Мобілізаційний процес, відповідно до законодавства, це складний процес. До речі, він включає в себе не тільки військову складову. Мобілізація, відповідно до закону, це низка заходів, які передбачають різні заходи і в економіці, і в системі державного управління, але не буду зараз заглиблюватися в цю проблему.

Проблема з мобілізацією полягає в тому, що значна кількість людей (я зараз не оцінюю їх, а просто констатую факт) або бояться і не хочуть іти до лав ЗСУ, або користуються можливостями піти з ЗСУ, залишити свою військову частину. Йдеться про так зване СЗЧ — осіб, які самовільно залишили частину.

Проблема ж не в ТЦК. Проблема в тому, що люди бояться загинути, люди бояться бути пораненими, люди бояться, що їх погано навчать, бояться потрапити до командирів, які, з їхньої точки зору, можуть бути некомпетентними. Люди бояться, що вони потраплять в ситуацію, коли доведеться виконувати жорстокі, а, можливо, навіть безглузді злочинні накази.

А тепер скажіть мені, будь ласка, де у цій схемі ТЦК? При чому тут ТЦК? Я не кажу, що ТЦК святі, до них є величезна кількість питань. Але якщо ми говоримо про якість формування нових бригад, про поліпшення процесу мобілізації, то ТЦК в цій мережі проблем, структур і осіб, які мають відповідати за поліпшення, на останньому місці. Не тому, що вони такі хороші, а тому, що від них насправді залежить не так багато.

ТЦК — це просто інструмент примусової мобілізації громадян, які підлягають цій мобілізації. Не більше і не менше. Йдеться про інше. Наприклад, про нормальну, пряму, адекватну комунікацію перших осіб держави, які мали б знаходити відповідні слова, аргументи для того, щоб мотивувати людей захищати свою державу. Згадайте, коли востаннє у нас міністр оборони чи президент виступали на цю тему публічно і знаходили необхідні слова?

Президент — прекрасний оратор. Президент робить прекрасні промови. Я не іронізую жодним чином. Але нагадайте востаннє, коли його промова стосувалася необхідності мобілізації і він знаходив необхідні слова? Коли це востаннє робив головком? Коли це востаннє робив міністр оборони? Ніколи.

Інша проблема (вибачте, тема болюча) — питання навчальних центрів. Це питання бюджету для того, щоб навчальні центри отримували необхідні фінансові ресурси для того, щоб забезпечити усім необхідним людей, які навчаються.

Це питання організації для того, щоб інструкторів добирали більш ретельно, щоб вони отримали адекватні гроші, щоб існувала система контролю над тим, чому вчать, як вчать і скільки. Це питання організації в Збройних силах для того, щоб нові бригади, які формуються, не відправлялися поротно затикати дірки, а хоча б мали час на якесь злагодження. Бо без цього злагодження вони, вибачте, часто-густо безпомічні. Я не критикую, я просто констатую цей факт. Це не питання ТЦК.

Тому, коли ми говоримо про мобілізацію, в усіх в очах бусифікація, корупціонери-воєнкоми та інше. Це теж проблема. Але якщо ми говоримо про поліпшення якості мобілізації, про поліпшення процесу мобілізації, про посилення боєздатності, тут є набагато більше проблем — і психологічні, і фінансові, і організаційні. На мою скромну точку зору, в цьому переліку ТЦК (при всіх їхніх недоліках) на одному з останніх місць. Там є багато інших людей, інших структур, інших питань, які знаходяться поза компетенцією ТЦК.

Ще один момент, який, знову ж, у нас не робиться, хоча мав би робитися, — це запровадження практики аналізу проведених дій. Це абсолютно нормальний процес, коли будь-яка операція — вдала чи не вдала, — навіть в умовах боїв (я знаю бригади, де це відбувається), розкладається на атоми і молекули всі дії кожного підрозділа, кожного бійця, кожної одиниці — правильно чи неправильно. І це дозволяє уникати в майбутньому помилок, невиправданих втрат.

Ця практика так і не прижилася, на превеликий жаль, як система, хоча, з одного боку, це логіка війни, а з іншого боку, це ще й вимога НАТО. Як би ми не ставилися — з розумінням чи з іронією — до тих чи інших стандартів НАТО, але це та практика, яка мала б існувати. Вона в окремих бригадах запроваджується — там, де комбриги розуміють логіку цього, — але цього немає.

Інша історія — це кадрові призначення. Наприклад, при всій повазі до нашого найвищого військового керівництва, я не до кінця розумію (чесно кажучи, не тільки я) постійної, навіть болісної, якщо не сказати хворобливої заміни комбригів. Така логіка, що в нас коли щось не так, то єдиний можливий спосіб, з точки зору військового керівництва, щось змінити — це змінити комбрига, що далеко не завжди означає поліпшення, інколи це означає погіршення ситуації.

Практика призначення людей на посади — теж не завжди логіка цих призначень є зрозумілою. Тобто не завжди людина, яка насправді відповідає вимогам, викликам знаходить своє місце. І навпаки: є люди, яким треба було б ще трохи добути досвіду, зокрема бойового, і це означає, що перескакують через кілька сходинок на посаду, яку вони не в змозі потягнути об'єктивно.

Таких проблем достатньо багато. І я не скажу, що їх можна всі вирішити, тим більше вирішити швидко. Але певні речі, на превеликий жаль, не вирішуються, хоча є способи, є механізми, є інструменти, як це робити — і у наших партнерів, і у наших ворогів, і з нашого власного досвіду.

Війна — це історія про адаптивність насамперед. Ми вчимося, ворог вчиться. Чомусь ми вчимося швидше, ніж ворог, а чомусь, на жаль, ворог вчиться швидше, ніж ми. І ми чомусь не переймаємо їхній досвід, який вони теж здобули, який вони достатньо ефективно використовують.

Наприклад, коли це стосується поповнення втрат в бригадах, в полках, в з'єднаннях, які безпосередньо ведуть бойові дії. У нас, зазвичай, це сточена бригада, яку майже «обнуляють», потім її відводять і заводять нову. І в цей час відбуваються прориви. У них ресурс, резерв, саме за рахунок цієї корпусної, дивізійної, полкової системи, перебуває безпосередньо в другій лінії. І бригади, не знімаючи з напрямку бойових дій, її можуть безболісно замінити. Так, це процес достатньо жорсткий, але він ефективний. Я не буду вам розказувати про Очеретине чи Новогродівку, але там саме організаційні питання призвели до тих наслідків, до яких призвели.

Питання фортифікацій болюче. Ситуація з побудовою фортифікацій дуже складна, дуже заплутана і дуже строката. Є місця, де вони ефективно будуються; є місця, де фортифікаційні споруди зводяться хаотично і незрозуміло. Також є питання, яке досі не розв’язано, — це питання однієї структури, яка б відповідала за зведення фортифікаційних споруд. Коли в нас за це відповідають одночасно і Державна спеціальна служба транспорту (ДССТ), й інженерні війська, які перебувають в командуванні Сил підтримки, і місцеві адміністрації, і безпосередньо підрозділи, то буде хаос. Це має бути одна структура, один центр ухвалення рішень і одна методика, перевірена досвідом, часом, яка застосовується. Коли у нас відповідають за це декілька різних структур, які часто навіть не комунікують між собою і використовують різну нормативну базу, різні джерела фінансування, підпорядковуються різним центрам ухвалення рішень, то ситуація така і буде.

Чому це не зроблено досі, для мене також загадка. Тим більше, що це питання порушувалося на засіданнях тимчасової слідчої комісії. Я до неї не входжу, але туди входить мій друг і колега і по фракції, і по комітету — Роман Костенко. Відповіді теж я не отримав, чому не можна було навести нарешті лад, щоб за це відповідала одна структура.

Я досі не розумію, навіщо в нас існують дві різні структури — ДССТ і інженерні війська, — які фактично виконують такі самі функції, але підпорядковуються абсолютно різним центрам ухвалення рішень і мають абсолютно різну вертикаль.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV