«Гнітюче враження». Журналіст, який повернувся з Суджі, розповів NV про «обережних» місцевих мешканців й наслідки вуличних боїв

— Тарас, ви, зокрема, один із перших журналістів, які побували у Суджі. Хочеться запитати про саме перше враження, яке ви відчули?

— Звичайно, з погляду репортера-журналіста, перше, що кидається в очі, це те, що контрольно-пропускний пункт в'їзду-виїзду повністю розбитий. Видно, що там був бій, був штурм, що це були бойові дії, які застали зненацька російських військових. Тобто безпосередньо кордон, через який ми проїздили, він повністю зруйнований.

При заїзді у Суджу… Саме місто доволі вціліле, якщо зважати на контекст, що це зона бойових дій. Але центр міста зруйнований, я би сказав, доволі сильно. Видно, що там були вуличні бої, там дуже багато валяється на окремих ділянках гільз від стрілецької зброї. Там досі на вулиці лежить тіло російського військового, який загинув, припускаю, у вуличному бою.

Загалом військові Збройних сил, з якими вдалося поспілкуватися у Суджі, розповідають, що це вже зараз тут такий відносний тил, куди можна заїхати. Але ситуація досить динамічна. Ще буквально чотири-п'ять днів тому в Суджу цілком могли прорватися і проривалися диверсійні розвідувальні групи російських військових, які намагалися зав’язати бій, десь закріпитися або розвідати ситуацію. Але місто, зрештою, повністю зачистили, зокрема від диверсійних груп.

— Я дивилася ваші сюжети, ви також там наголошували, що дуже мало мешканців у цьому місті зараз залишилося. Але, тим не менше, з деякими ви мали змогу поспілкуватися. Мене вразило, що деякі говорять українським суржиком. Що ви для себе відмітили, спілкуючись з місцевими?

—  Видно, що ці люди шоковані, переживають шок від того, що прийшла війна у місто. І насправді, якщо у місті побути тривалий час, то це гнітюче враження війни і відчуття війни, воно там є. Зокрема, ці пусті вулиці, пограбовані магазини цивільними, побиті будівлі в центрі. Я наголошу, що околиці, насправді, дуже вцілілі, але центр поруйнований трохи.

Самих цивільних, з мого досвіду, небагато, принаймні на вулиці. Можна зустріти, якщо ти ходиш по центру міста.

З кількома [мешканцями] вдалося поспілкуватися. Вони досить обережні у висловлюваннях. Вони доволі нейтральні формулювання вибирають. Вони прекрасно розуміють, з ким вони розмовляють; що це українські військові або українські журналісти. Формулювання, як на мене, доволі витримані. Вони дуже довго підбирають слова, думають, що сказати і як це сказати.

Здебільшого говорять про гуманітарну ситуацію в місті. Стараються, якщо і говорити про політику, то якимись дуже загальними, високопарними фразами про те, що вони хочуть миру. І що цей мир має бути будь-якою ціною; аби тільки мир, аби не війна. Десь приблизно таке спілкування з ними відбувалося.

— Я розумію, що формулювання дуже розмиті, дуже обережні. Вони не розуміють, що далі буде, переживають за своє життя. Але тим не менше, чи зчитується розуміння, що це вони привели самі цю війну, тому що вони обрали цього «лідера», якого не міняли вже більше 20 років. Чи є в них це розуміння?

— Я можу висловити тільки свою дуже суб'єктивну точку зору щодо цього. Я думаю, що цього розуміння немає.

Мені здається, якщо так дуже грубо узагальнити, що поки що цей причинно-наслідковий зв’язок вони не зчитують і не розуміють. Вони розуміють, що вони опинилися в зоні бойових дій. Вони розуміють, що в їхнє місто прийшла війна. І що як мінімум короткострокова перспектива — це те, що тепер у Суджі можна регулярно чути, як на околицях працює артилерія, літають дрони.

Гуманітарна ситуація, зрозуміло: магазини не працюють, аптеки не працюють, інфраструктури немає. Йдеться вже кілька днів про створення військової комендатури, зокрема, у Суджі. І зрозуміло, що гуманітарні питання будуть врегульовані.

Я розумію, що станом на зараз, у людей, які перебувають там, вистачає їжі, води, і цим їх забезпечують. Але тим не менше, це теж питання, над яким їм доведеться думати. Або, наприклад, про евакуацію. У когось, можливо, немає рідних. Те, що ми спостерігали не один раз у Авдіївці, у Бахмуті, коли люди залишалися не те, що до останнього, а не виїздили, продовжували жити в окупації.

— Як поводяться українські Збройні сили? Як українські військові спілкуються з місцевими?

— Українським військовим щиро байдуже на місцевих людей, що вони думають. Мені доводилося спілкуватися на цю тему з військовими і навіть задавати їм це питання напряму. Переважно військовим до цього немає діла. Вони виконують свої військові задачі, поставлені цілі.

Цивільні є в Суджі, залишаються, [ними] вже опікуються, можливо, волонтери, можливо, якісь інші уповноважені органи. Принаймні ті військові, з якими я спілкувався, вони не мають до цього інтересу. Тобто, звичайно, вони перетиналися з цивільними, розповідали, що до них вони підходили, чи на вулиці могли перетинатися. Але це якісь короткі розмови.

Один із військових [говорив], що «навіть якби я чув якісь образи на свою адресу, мені було б байдуже, тому що я прийшов сюди не забирати цю територію, а виконувати завдання, які були поставлені».

До речі, вони прекрасно розуміють, що є міжнародне право, і навіть є цей елемент людяності. Один з військових розповідав дуже карикатурну й смішну історію про те, що він в одному з будинків погодував курей, яких залишили цивільні, які поїхали, евакуювалися з міста. Це про щось говорить.