NV Преміум

Американці переступили найважливішу червону лінію. Що тепер?

Погляди

5 червня 2024, 18:03

Павло Клімкін

Ексміністр закордонних справ України, співзасновник Центру національної стійкості та розвитку

Як на мене, це те, що наші американські друзі та партнери називають game-changer — фундаментальна зміна обставин і фундаментальна зміна ухвалення рішень

США дозволили нам бити американською зброєю по території Росії — це дуже важливо. Це не те, що нам би хотілось, у сенсі того, що ми можемо, використовуючи американську та західну зброю. Але ми знаємо, що рішення ухвалюються поступово, а не за принципом — все або нічого. А наша ментальність під час війни саме така.

Однак, крига скресла. Це одна з найважливіших червоних ліній, яка завжди була в американців і ніяк не рухалася впродовж двох років. Те, що є певні обмеження — і географічні, і за типами зброї, за типами ситуації, необхідність ухвалювати рішення на основі цього, — звісно, це заважає. Нам хотілось би це перестрибнути. Та я згадую, як на початку війни хтось говорив про шоломи, а хтось — про це. Це квантовий стрибок.

Це одна з найважливіших червоних ліній, яка є в головах американців, — дозвіл бити по російській території, хоч і з певними обмеженнями. І, як на мене, це те, що наші американські друзі та партнери називають game-changer — фундаментальна зміна обставин і фундаментальна зміна ухвалення рішень.

Передплатіть NV Преміум та читайте без обмежень

Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою

Перший місяць 1 ₴. Відмовитися від передплати можна у будь-який момент

Щодо саміту миру в Швейцарії. Присутність Байдена — це символічна політична історія, нам її бракуватиме. Байден — це Байден, а Камала Гарріс — це Камала Гарріс. Тут ми всі прекрасно розуміємо ставки. Я не поділяю логіку Байдена, та розумію її.

У Байдена непросто з виборчою кампанією, зараз усе балансує на межі

У Байдена все непросто з виборчою кампанією. Зараз усе балансує на межі, в деяких штатах, які критично важливі для перемоги, поки що є певний, хоч і супер невеличкий, але зсув на користь Трампа. Непрості статистичні, економічні дані за травень — і за кількістю нових робочих місць, і за кількістю замовлень. А економіка — це завжди важливо.

Чи вдасться Байдену мобілізувати всіх? Начебто має вдатися, оскільки всі говорять «коли ж усе-таки рейтинги почнуть зростати». А вони не зростають. Ми також розуміємо, що ці рейтинги впали після того, що відбувалося в Афганістані, і після того не піднялися туди, куди мали би піднятися.

Тож емоційно — і серцем, і розумом — мені як українцю дуже хотілось би, аби Байден був у Швейцарії. Але в нього є свої виклики. І не потрібно сприймати відсутність Байдена як всесвітню катастрофу. Хоча, звісно, політичну символіку цього не можна недооцінювати.

Кризи в тому, що відбувається між Україною та США я не спостерігаю. Бо ознаки кризи — це, як на мене, втрата довіри та можливості розмовляти серйозно. А те, що ми бачимо останнім часом, що роблять американці, перерахую. Рішення про удари по російській території вже згадали. Друге — вторинні санкції. Запроваджуються поступово, заповільно, як завжди, але американці цим шляхом ідуть, намагаючись бити по шляхах обходу санкцій.

Третя і дуже-дуже важлива історія (як на мене, вона дуже крута) — це саміт Великої сімки, який відбудеться за декілька днів. Там будуть публічні рішення, будуть непублічні. Але публічним рішенням буде використання прибутків від російських активів. І це насправді фундаментальна зміна обставин, через європейців це рішення дуже складно рухається — то в них тут побоювання, то там. Але якщо це рішення ухвалять, це означатиме фундаментальне підняття ставок, причому як політично, так і в сенсі тиску на Росію.

Обговорюються також ще дуже важливі речі — і по зброї, по-перше, весь цей пакет допомоги США, по-друге, F-16 найближчим часом.

Якщо взяти це комплексно — воно має вигляд точно не як криза довіри.

Зараз США перетнули одну з своїх найважливіших червоних ліній — застосування американської зброї по прикордонню. Далі ми все ж отримаємо аналогічні можливості щодо далекобійної зброї, але швидкість ухвалення цього рішення точно нас не влаштовує. Я приблизно розумію логіку, якою керуються наші партнери. Я знаю, як непросто лунали дискусії, були різні думки та нюанси. Але для мене це, дійсно, одна з найфундаментальніших ліній, оскільки завжди є це побоювання: прямий конфлікт із ядерною державою, а є якийсь елемент непередбачуваності. І Кремль абсолютно свідомо використовує це побоювання як елемент непередбачуваності.

І це все відбувається на тлі розмов, які публічно вкинув президент Франції Еммануель Макрон у політичний простір — про присутність (хоч і обмежену, за певних умов) військ наших партнерів на території України.

Тому, як на мене, за останні три місяці перейдено дуже-дуже багато червоних ліній, які стояли більше двох років, або в дискусіях, або в реальних справах і рішеннях, які або ухвалені, або будуть ухвалені в найближчі два тижні. І це для нас завжди замало, завжди заповільно, це абсолютно зрозуміло.

Та Росія прекрасно розуміє цю історію, сприймає це так як має сприймати. І всі інші також дуже добре вміють читати геополітику. З погляду концентрації перетину червоних ліній, я вважаю, це фактично те ж, що відбувалося в запровадженні санкцій одразу у перші дні після повномасштабного вторгнення.

Я вам скажу, що в якомусь сенсі, політично, оскільки зараз певною мірою емоційний рівень упав, з погляду концентрації того, які червоні лінії перетнуті, це подія № 1 за час повномасштабного вторгнення, якщо дивитися на публічні та непублічні речі.

Очікування є від саміту Великої сімки в Італії 13−15 червня. Там будуть публічні та непублічні рішення. І одне з публічних про те, яким чином Україна зможе використовувати заморожені російські активи. Але це репетиція, певний захід, який передує ювілейному саміту НАТО в Вашингтоні. Постійна представниця США при НАТО Джуліана Сміт говорить про те, що НАТО на саміті в Вашингтоні запропонує Україні безпековий пакет, який слугуватиме мостом до членства в Альянсі. Як трактувати цю новину — по-перше, це частина непублічного обговорення на саміті Сімки, оскільки перед самітом НАТО буде ще один раунд. Саміти Сімки існують для того, аби лідери говорили одне з одним, а саміти НАТО — для того, аби ухвалювати рішення. Я в жодному разі не хочу сказати, що саміти НАТО вже заздалегідь підготовлені, але, як правило, саме так і відбувається.

Саміт Сімки — це про використання прибутків. І друга червона лінія, яку багато-хто до кінця не розуміє і яка не подобається комусь із європейців, — це значна частина, левова частина цих прибутків використовуватиметься саме на зброю та безпекову допомогу. Оскільки хтось готовий це використовувати, але хтось говорить: «Та ні, зброя — ніяк, давайте про відновлення тут, давайте нікого не будемо дратувати». Важливість цього рішення також має бути для всіх зрозумілою.

Павутиння (в хорошому сенсі) безпекових угод набуває своїх обрисів. На саміті НАТО обговорюватиметься питання можливості фінансування через механізм НАТО. Зараз це відбувається в основному двосторонньо, а НАТО відіграє більше координаційну роль. Але буде розуміння, яким чином Україна буде вмонтована у процес. І вмонтованість — це важливо. Скільки би ми не говорили, що ми готові до членства в НАТО, є дуже багато різних формальних і не дуже критеріїв. Шведам для досягнення сумісності знадобилося, як сказав мені один добре знайомий шведський генерал, 72 години. Це, звісно, перебільшення, але дуже близьке до реальності. Нам теж потрібно, щоб коли політичне рішення буде ухвалене або ми будемо дуже швидко до нього рухатись.

Всі ці плани абсолютно зрозумілі, розроблені. Яке буде фінансування та ресурсне забезпечення? Це також елемент рішення у Вашингтоні. Та маємо чесно сказати: станом на сьогодні, я не відчуваю загальної згоди, консенсусу наших партнерів щодо безпосереднього політичного кроку — запрошення і поїхали далі. Але в такій практичній обгортці до цього ми рухаємося.

Я би не спрощував питання вступу України до НАТО і не показував пальцем тільки на американців і німців, як тих, хто цього не підтримує. У них є свої особливості та нюанси позицій, але це не тільки американці та німці. Картина є набагато складнішю. Є країни, які мають свої позиції, і це набагато більше, ніж дві країни — я обережно скажу, аби не ділити друзів на кращих, не зовсім кращих і зовсім не кращих, як у відомому дитячому анекдоті. Не дві країни є перепоною для процесу. Більше того, коли мені говорять, що якщо американці погодяться, вони на другий день переконають усіх, — це теж так банально не виглядає, оскільки я розумію механізми ухвалення рішень, особливо політичних, у рамках НАТО.

Я на сьогодні, чесно, не відчуваю консенсусу, аби зробити цей крок буквально найближчим часом. Але так само я абсолютно впевнений, що ніяких можливостей, крім гарантування нашої безпеки через механізми НАТО, немає. Більше того, ця війна може закінчитися, коли Путін зрозуміє, що Україна належить до Європи, до Заходу через формальне членство в ЄС і НАТО.

А у Кремлі і зараз сподіваються зруйнувати наш шлях і до НАТО, і до ЄС. І коли Захід скаже, що «Україна — це частина Заходу та Європи, і ми повинні її захищати, відповідно до західних механізмів, оскільки не може бути для України окремої моделі безпеки», от це і буде фундаментальним сигналом Росії. Але до цього Захід поки що рухається.

Ми почули від президента Володимира Зеленського відкриту критику Китаю. Він озвучив, що Китай працює проти України, говорив це в контексті Саміту миру у Швейцарії. Лунають думки, що це вже точка неповернення у відносинах України та Китаю. Моя коротка відповідь — зовсім ні. Китайці, дійсно, обрали шлях фундаментальної підтримки російського ВПК, вони його абсолютно свідомо розбудовують. І розбудовують його не проти нас, а проти США. Якщо ви дивитеся на світ із Пекіна, то ви бачите все через оптику стратегічного суперництва зі Штатами. Так і в Вашингтоні це бачать через призму стратегічного суперництва з Китаєм. І це для них пріоритет № 1.

До речі, коли я читаю спікера і загалом китайське МЗС, вони дуже обережно висловлюються про свою участь у саміті, залишаючи там, якщо хочете, шпаринку для дипломатичної гри. Але рішення Китаю не є антиукраїнським, воно є елементом стратегічної гри зі США та Європою, бажанням зберегти для себе всі можливості для стратегічного медіаторства в перспективі. Не те, щоби їздити, умовно, між нами та Кремлем і щось погоджувати, а саме для того, аби потім, можливо, використовувати свої формати, виходити зі своїми пропозиціями.

До речі, я думаю, що логіка саудитів, їхнє обережне ставлення до участі в саміті у Швейцарії, приблизно така ж. І всі вони хочуть у якийсь момент спробувати отримати нову динаміку в тому, як говорити, з ким говорити. І китайці, і саудити хочуть залишити собі свободу рук і свободу маневру, аби бути здатними говорити з Вашингтоном, із Парижем, із нами, з Москвою, з іншими. І саме з цим пов’язана їхня неучасть.

Китайці могли там бути і вони, наскільки я знаю, розглядали свою участь у Саміті миру, причому на різних рівнях. Звісно, не китайський лідер на саміті, він і на Двадцятку не їде, але хтось, хто має відповідні повноваження, міг би взяти участь. Тож ми подивимося на те, якою буде далі китайська лінія.

Те, що обговорювалося під час візиту китайського лідера, зокрема на зустрічі (з Макроном) в Парижі, не говорить мені, що наші відносини з Китаєм перебувають у глухому куті. Але говорячи це, я, як і президент, емоційно теж, звичайно, дуже би хотів, аби Китай там був, оскільки це надало би іншої динаміки всьому процесу у Швейцарії. У мене така ж емоція, як у президента.

Повну версію інтерв'ю з Павлом Клімкіним читайте тут

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV

Інші новини

Всі новини