Політика Трампа спровокувала економічну турбулентність із Китаєм

він відмовився використати наявні в нього важелі тиску на Володимира Путіна, який і почав цю війну. Спроби Трампа застосувати тарифи як інструмент тиску, щоб скоротити обсяги китайського промислового експорту в США — що сьогодні необхідно як ніколи, — дали лише обмежені результати, головним чином через хаотичний спосіб, у який він впроваджував ці тарифи.

Зрозуміло, Трамп, як завжди, не поскупився на хвалькуваті заяви і назвав свою нещодавню зустріч із головою КНР Сі Цзіньпіном грандіозним успіхом — «на 12 балів за шкалою від 0 до 10», як він висловився. На ділі ж, як зазначає The Wall Street Journal, на цьому саміті Трамп лише вибрався з ями у відносинах із Китаєм, у яку сам же себе загнав кількома місяцями раніше. Фінансові ринки, за словами видання, «позіхають» від цієї угоди, адже вона «по суті лише повертає ситуацію до статус-кво, що існувала в травні».

Трамп пропонує неправильну відповідь на правильне запитання

Тож, якщо вести рахунок, у Трампа результат — один із трьох. Або, як сказали б у бейсболі — .333. У бейсболі з таким показником можна потрапити на матч усіх зірок. У «грі націй» — вас із таким результатом відправлять назад у найнижчу лігу. Чому .333? Давайте зосередимося на Китаї — адже це головний геостратегічний і геоекономічний виклик для Америки сьогодні.

Будь-який аналіз Китаю має починатися з того факту, що після руйнівного обвалу житлової бульбашки, що стався протягом останніх кількох років, мільйони китайців втратили значні суми й опинилися в боргах. Не дивно, що тепер вони економлять на всьому. Мені розповіли, що багато напівпорожніх ресторанів, які я бачив у Пекіні та Шанхаї в березні, сьогодні перебувають у ще більш жалюгідному стані.

Коротше кажучи, друга економіка світу переживає обвал внутрішнього споживання, а отже, китайці імпортують з-за кордону ще менше. Відповідь Пекіну на це — зовсім не стимулювання внутрішнього попиту (наприклад, за рахунок поліпшення системи соціального захисту та охорони здоров’я), а фінансування будівництва нових заводів, які будуть експортувати товари по всьому світу.

Як минулого тижня повідомив мій колега із The New York Times Кріс Баклі, оглядач з питань Китаю: «За кілька днів до зустрічі з президентом Трампом у Південній Кореї голова КНР Сі Цзіньпін виклав наступний етап стратегії довгострокової конкуренції зі США та Заходом». У цьому плані, зазначає видання, «ясно сказано, що Пекін має намір подвоїти ставку на промислове виробництво, незважаючи на занепокоєння торговельних партнерів тим, що китайський експорт, який зростає, підриває їхні власні галузі».

Це вкрай безрозсудний крок з боку Китаю. Як зазначав у своєму січневому репортажі з Пекіна мій колега з The New York Times Кіт Бредшер, Китай уже виробляє близько третини всіх промислових товарів у світі. Це більше, ніж виробляють США, Японія, Німеччина, Південна Корея і Велика Британія — разом узяті.

Таким чином, Трамп реагує на реальну проблему. Але, як це з ним часто буває, він пропонує неправильну відповідь на правильне запитання. Щоб його тарифи справді працювали як інструмент реального впливу, вони мають бути частиною продуманої, виваженої та стриманої стратегії. Однак у Трампа — «спочатку стріляємо, потім цілимося», і вже точно тут немає ніякої зваженої стратегії.

Для початку, якщо ти хочеш вплинути на Китай, робити це потрібно не голосно і хаотично, викликаючи лише роздратування його керівництва. Такі речі вирішуються під час тривалих і таємних переговорів. По-друге, якщо збираєшся погрожувати Пекіну економічними санкціями, ти маєш чітко розуміти, чим він може відповісти. Я не можу цього підтвердити, але підозрюю, що Трамп почав оголошувати нові тарифи проти Китаю, так і не запитавши в експертів, чи здатний Пекін завдати у відповідь якогось відчутного удару — крім припинення закупівель американської сої.

Вважаю, Трамп цього не зробив — адже якби він заздалегідь знав, що у голови Сі є економічна зброя, яка може вдесятеро перевершити ефект його тарифів, то розумів би, що введення гігантського 145-відсоткового мита на весь китайський імпорт, яке ввів Трамп, — це верх дурості.

Ця зброя — контроль Китаю над ринком рідкісноземельних елементів.

За оцінками Goldman Sachs, Пекін контролює 69% світового видобутку 17 рідкісноземельних елементів, 92% їхнього перероблення і 98% виробництва магнітів на їхній основі. Рідкісноземельні матеріали використовують у найрізноманітніших технологіях, але магніти на їхній основі є незамінними в більшості електродвигунів, зокрема для електромобілів, а також у напівпровідниках, смартфонах, МРТ-апаратах, дронах, радарах, винищувачах, ракетах і морських вітряних турбінах.

Якби Китай справді виконав свою обіцянку обмежити експорт рідкісноземельних елементів у відповідь на тарифи Трампа, він міг би істотно сповільнити або навіть паралізувати виробництво по всій території США — і в усьому світі.

Коли Сі виклав цю карту на стіл, важелі тиску Трампа різко ослабли.

Той поспішив доручити своєму міністру фінансів переконати Китай відкласти обмеження на експорт рідкісноземельних елементів на рік, запропонувавши натомість різко знизити американські тарифи і відкласти введення нових заборон на експорт високих технологій до Пекіна. Це був геоекономічний еквівалент відомої фрази Майка Тайсона про те, що «у кожного є план — поки йому не вріжуть по обличчю».

Проте повторю: Трамп мав рацію, запроваджуючи тарифи на китайський імпорт під час свого першого президентського терміну — і тепер теж, оскільки Китай дійсно веде нечесну гру в торгівлі. Він змушує американські компанії конкурувати з китайськими заводами, які щедро субсидуються державою і виробляють надлишкові обсяги продукції для експорту.

Тимчасові тарифи можуть бути корисним інструментом — вони дають перепочинок американським виробникам, щоб ті встигли розвинути власні конкурентні галузі. Але для цього необхідна всеосяжна стратегія, а у Трампа її просто немає.

У той час як американські компанії намагаються конкурувати з високотехнологічним експортом Китаю, Трамп, фактично, заважає їм у цьому.

Він ускладнив наймання висококваліфікованих іноземних фахівців, підвищив вартість матеріалів для виробництва сталі своїми тарифами, урізав фінансування наукових досліджень, життєво важливих для технологічного суперництва з Китаєм — і, одночасно, ввів тарифи проти майже всіх ключових союзників США, підтримка яких необхідна, щоб створити колективний тиск на Пекін. Це — абсолютно непослідовна і суперечлива стратегія.

Попри все сказане, у Сі зараз справді є важелі впливу, але й він грає в надзвичайно небезпечну гру. Пішовши на «ядерний крок» у торговельній війні — тобто пригрозивши обмежити експорт рідкісноземельних елементів, — Сі спричинив паніку в усьому світі та стимулював США та інші ключові економіки почати авральні програми із заміщення цих критично важливих китайських поставок. Це займе багато часу, але процес уже запущено.

У ширшому сенсі, світ просто не дозволить Китаю забрати собі всі виробничі робочі місця, особливо тепер, коли штучний інтелект починає витісняти працю як «синіх», так і «білих комірців».

Китай ризикує спровокувати справжній глобальний удар у відповідь. З урахуванням того, наскільки важливими є відносини між США і Китаєм для підтримання відносного миру і процвітання великих держав, починаючи з кінця 1970-х років, Вашингтону і Пекіну необхідний спокійний, довгостроковий діалог — а не галаслива і затяжна торговельна війна, в якій програють обидві сторони. Якщо ж ми дійсно рухаємося до «розлучення» в цих відносинах — Господи, як же нам буде не вистачати їх, коли вони залишаться в минулому.

Переклад NV

Оригінал

NV володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Томаса Фрідмана

Републікацію повної версії тексту заборонено