Мої батьки — патріоти України. Батько, який не дожив до незалежності, мріяв, щоб я могла зробити щось хороше для батьківщини. Тому коли з'явилася можливість, я приїхала сюди. Це було в 1993‑му.
Тоді фактично був Радянський Союз, жодних змін ще не відбулося. На Хрещатику вдень можна було побачити лише дві-три машини, на полицях магазинів були відсутні продукти, а валюту конвертували тітоньки на ринках прямо з кишень.
Люди всього боялися, особливо мати справи з іноземцями. Після стількох років "совка" вони побоювалися будь‑яких зв'язків з громадянами інших країн, не знали, чого від нас чекати.
Зараз я бачу зовсім інших людей, нове покоління. Для них Радянський Союз — лише історичний факт, їх більше цікавить особистий розвиток і успіх, інтеграція у світову спільноту. Вони хочуть жити в розвиненій демократичній країні. Старше ж покоління їх не завжди розуміє, у нього інший досвід, який підказує: небезпечно бути активним, привертати увагу, проявляти свою індивідуальність.
Зараз від "совка" залишилося ще щось істотне. Це песимізм, відчуття, що ми нічого не зможемо змінити, все вирішено. Мовляв, ми, українці, будемо завжди позаду. Це неправда. Я бачу, що в Україні зараз відбуваються якісні зміни — звісно, не так швидко, як ми б хотіли. Але вони йдуть.
Турбує, що загальнополітичні зміни відбуваються повільно. І хоча це рішення українських виборців, я вважаю, що влада має бути активнішою у проведенні змін, які від неї залежать.
Матеріал опубліковано в журналі «Новое Время» від 19 серпня 2016 року в рамках проекту «25 років потому». Републікування повної версії тексту заборонено