Перша — це привид Дональда Трампа, який повертається до Білого дому після президентських виборів у США в листопаді. Його погляди на НАТО добре відомі: альянс сидить на горбі американських платників податків і під безпековою парасолькою Вашингтона. Європейці повинні розщедритися на власну оборону.
Друга — це постійна напруженість між політичними та військовими комітетами всередині НАТО, причому останні часто брали на себе ініціативу після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року.
Третя — це те, що Сполучені Штати, а не НАТО, координують постачання військового постачання в Україну через свою велику базу Рамштайн у Німеччині. Кілька європейських союзників хотіли б, щоб НАТО взяло на себе це завдання.
Але найбільша проблема, з якою стикається НАТО, — це Україна.
Вона є Ахіллесовою п’ятою НАТО з кількох причин.
Передплатіть NV Преміум та читайте без обмежень
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
По-перше, війна Росії проти України є викликом для трансатлантичного альянсу, який намагається примирити інтереси, цінності та стримування.
По-друге, війна ставить під сумнів мантру НАТО про створення цілісної, вільної та об'єднаної Європи.
По-третє, агресія Росії кидає виклик безпеці самої Європи. Війна породила безліч нових загроз з боку Москви — від кібератак і хімічних атак до всеосяжних кампаній дезінформації. Війна Росії проти України — це війна проти того, за що стоїть Захід.
Захід підвів Україну
На двосторонньому рівні кілька держав-членів роблять багато для надання військової, політичної та фінансової підтримки Україні, не кажучи вже про допомогу мільйонам біженців, які втекли від війни.
Але відколи Україна стала незалежною у 1991 році, однією з її головних амбіцій було вступ до НАТО. Президент Володимир Зеленський, який був гірко розчарований на минулорічному саміті НАТО у Вільнюсі, коли альянс ухилився від питання про членство, натомість запровадивши спеціальні формати НАТО-Україна, знає, що його країна не буде прийнята найближчим часом.
Причина цьому — Росія.
Члени НАТО не можуть відштовхнути Київ, кажучи, що українська армія не готова. Вони не можуть вказати на відсутність військової оперативної сумісності, (ніби нинішні країни-члени оперативно сумісні).
Для НАТО майбутні відносини України з альянсом — це про відносини альянсу з Росією або, радше, — з її сприйняттям. Те, як НАТО поводитиметься з Україною, залежить від того, як відреагує Росія.
Столтенберг неодноразово заявляв, що «НАТО не воює з Росією». Як нещодавно написав публіцист Пол Тейлор: «Ця стратегічна комунікація, спрямована на протидію російському наративу про агресивне розширення НАТО, могла ненавмисно змусити Путіна дійти висновку, що Альянс не втрутиться, якщо він захопить Україну».
Навіть більше. У деяких країнах НАТО, зокрема в Німеччині та Сполучених Штатах, побутує думка, що якби НАТО проводило більш рішучу політику щодо України, це призвело б до ескалації. Однак саме Росія пішла на ескалацію. Вона розпочала дві війни проти України. Зауважте удар Росії по Україні 8 липня, в результаті якого десятки людей загинули і понад 130 отримали серйозні поранення. Згадаймо систематичні бомбардування енергетичної інфраструктури.
Українські посадовці, з якими я нещодавно розмовляла, сказали, що цієї зими буде неможливо забезпечити опалення для домівок багатьох українців. Це може призвести до того, що ще більше біженців шукатимуть безпеки деінде в Європі. Безсумнівно, Володимир Путін розраховує на негативну реакцію в деяких країнах ЄС проти чергового потоку виснажених війною біженців.
Але якщо наслідки нищівних атак по енергетичній інфраструктурі відомі, чому НАТО не може, як часто просив Зеленський, забезпечити безпольотну зону над Україною або надати ракети ППО для захисту енергетичної інфраструктури?
Причина цьому — Росія.
З моменту закінчення Холодної війни і дотепер Росія неодноразово намагалася стати на заваді незалежності України.
На початку 1990-х років Німеччина за підтримки Сполучених Штатів зосередилася на переговорах з Москвою щодо триєдиної стратегії: об'єднання Німеччини, виведення всіх російських військ зі східної Німеччини та приведення останньої до НАТО.
Ці цілі перетиналися з цілями центральноєвропейських країн, які хотіли якнайшвидше вступити до НАТО. Вони також перетиналися з цілями Вашингтона щодо ядерного роззброєння, яке включало б демонтаж запасів ядерної зброї в Україні та Казахстані.
Москва, яка проходила крізь величезні політичні та економічні потрясіння спочатку під час правління Михайла Горбачова, а потім — Бориса Єльцина, підписалася під цими планами і переговорами про роззброєння.
Україна хотіла отримати гарантії безпеки в обмін на відмову від своїх ядерних запасів. У листопаді 1994 року в Будапешті Сполучені Штати, Велика Британія і Росія надали Україні «давно обіцяні гарантії безпеки її територіальної цілісності». Один з членів американської делегації, як пише Мері Саротт у своїй книзі «Ні на один дюйм: Америка, Росія та безвихідь після Холодної війни», назвав ці гарантії «нікчемним папірцем».
Одним словом, Захід підвів Україну.
Саротт вважає, що вступ України до НАТО був занадто великим кроком для Альянсу. Не лише тому, що Україна була занадто великою і що це означало б захищати її відповідно до зобов’язань за статтею 5. Це було через Росію. Це було б занадто для Росії і для Заходу.
Через десятиліття після закінчення Холодної війни Україна все ще бореться за захист своєї незалежності та права на життя у безпеці. Гірка правда в тому, що Україна — це країна, яку ні європейці, ні американці не вважають ризиком, вартим того, щоб захищати її за допомогою статті 5. І Путін це знає.
Переклад NV
NV має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Джуді Демпсі на Carnegie Europe. Републікацію повної версії тексту заборонено.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV