Привид Мінська на переговорах у Стамбулі

Тактика України в Стамбулі - як сама згода на прямі зустрічі з росіянами, так і відоме запрошення президента Зеленського Путіну зустрічатися на рівні лідерів — це результат кількамісячних зусиль, вистояти під тиском російсько-американського зближення за Дональда Трампа. Зусиль, в сухому залишку, успішних. Підштовхувана ще пару місяців тому новою американською адміністрацією до невиправданих і руйнівних псевдокомпромісів, українська сторона обрала тактику, що базується на двох основних принципах.

Перший — виглядати максимально конструктивно, не відмовлятися від переговорного процесу, уникати прямої конфронтації з Вашингтоном на цю тему, але зводити всі пропозиції до практичних питань. Так, зокрема, і з пропозицією з режимом припинення вогню, яку українська сторона розкладає на атоми: спочатку говоримо про тимчасовий режим, для перевірки серйозності намірів сторін, але паралельно — хто буде цей режим моніторити і гарантувати?

Переформатування кола партнерів — один із основних викликів для України

Саме це, власне, ми бачили в основі українських пропозицій перед другою зустріччю з росіянами в Стамбулі: спочатку припинення вогню за міжнародного (в пріоритеті - американського) моніторингу і лише тоді - узгодження і проведення наступного раунду переговорів вже про політичне врегулювання, за участі не лише США, але і Європи. Ці маневри і пропозиції спрямовані лише на одне: не допустити поступок, тим паче стратегічного характеру (статус територій, безпекові альянси (не тільки НАТО), армія і її озброєння), в обмін на саму лише згоду Росії вести переговори чи на примарне перемир’я без гарантій його дотримання.

Друга складова української тактики в переговорах нині - акумулювати підтримку Європи, яка хоч і не бере участі у зустрічах зараз, але лишається основним колективним партнером України. Попри всі спроби утримати США від демаршу з поля російсько-української війни, розраховувати на тісне партнерство зі Штатами, навіть у колишніх масштабах не варто. Європа, чи-то у вигляді так званої Коаліції охочих, чи-то у вигляді ЄС, чи-то на двосторонньому рівні - готова вона до цього чи ні, але залишається основним тилом України.

І попри кволість змін і відчайдушні спроби Лондона, Парижа і Берліна лишити Вашингтон в колі партнерів України, для Києва акценти зміщуються на Європу. На ту саму, яка не має одноосібного лідерства, та й на рівні країн ми досі бачимо неготовність брати на себе це роль бодай політичного двигуна проукраїнської коаліції.

Переформатування кола партнерів — один із основних викликів для України в контексті спроб переговорів з РФ. Складно вступати в переговори, не будучи певним, чи відбудеться остаточне безпекове «розлучення» США і обʼєднаної Європи і як саме.

На жаль для України, російсько-українська війна виявилася непідйомною ношею для політичного керівництва навіть найбільш яструбиних держав-партнерів України. Політичне лідерство США в проукраїнській міжнародній коаліції було зручним для тих, хто зараз вагається і боїться приміряти цю роль на себе. Найяскравішим прикладом є коротке життя історії з відправкою контингенту чи-то місії західних держав до України. Від різкого старту у лютому цього року із обговоренням можливого мандату, місця дислокації і країн-учасниць вже у травні можна констатувати колапс цієї ідеї.

Для України така місія була і лишається гарантією дотримання сталого припинення вогню, за яке Київ бореться в перемовинах. Але навіть для серця Коаліції охочих — тандему Великобританії і Франції - така місія теж потребує гарантій. Від США. Тих самих, які навпаки не хочуть жодної відповідальності за наслідки домовленостей, яких самі ж і добиваються з РФ.

З цього виходить, що ми потрапляємо у замкнене коло: відправка якого б то не було контингенту, навіть з обмеженим мандатом, навіть далеко від лінії фронту і суто номінально залежить від того, чи пообіцяє ізоляціоністська американська адміністрація європейцям підтримку, якщо місія в якийсь спосіб постраждає від атак Росії. Без таких гарантій коаліція рішучих в питанні місії перетворилася на коаліцію охочих, але неспроможних.

Як Росія реінкарнує Мінськ

Тактика росіян від початку активної дипломатії Трампа не змінюється: витиснути з ілюзії переговорів максимум політичних поступок від України та від США за рахунок інтересів України та Європи, не пропонуючи навзаєм нічого істотного — навіть тимчасового припинення вогню. Одне з тактичних завдань — добитися послаблення санкцій і сподівання, що американо-російська відлига запустить невідворотний хаос в середовищі ЄС, де знайдуться проросійські голоси серед політиків і бізнесу «за» аналогічне помʼякшення санкційного тиску.

Загалом у підході РФ щодо переговорів напрочуд видимими є відголоски колишнього мінського процесу. Так, попри більший масштаб конфлікту і значно вищі ставки, росіяни працюють за мінською моделлю. Згідно з крайніми пропозиціями росіян у Стамбулі, навіть тридцятиденне перемирʼя пропонується лише після початку відходу ЗСУ з тих територій, які Росія не окуповує, але незаконно проголосила російськими. І ці 30 днів, за російською логікою, звісно ж не для встановлення правил сталого перемирʼя, а для фактичного роззброєння України: демобілізації, заборони на переміщення ЗСУ без погодження з РФ, припинення поставок озброєння і розвідданих, публічної відмови України від операцій на території РФ, скасування воєнного стану.

Немає сюрпризу в тому, що за ці ж тридцять днів Україна ще й мала б, як вимагають росіяни, оголосити дату президентських та парламентських виборів в Україні і негайно почати їх підготовку, а також формально підписатися під виконанням інших вимог Росії - нейтралітетом, відмовою не лише від НАТО, але й будь-якого іншого оборонного союзу, обмеженнями кількості ВСУ і інші вимоги, скопійовані зі стамбульських документів весни 2022 р.

Виходить така собі реінкарнація стамбульских чернеток трирічної давнини, помножена на логіку мінського процесу зразку 2014−2021 рр.: жодних гарантій безпеки, натомість позбавлення України навіть нинішніх оборонних спроможностей і «політичне врегулювання» коштом жертв і поступок України. Тільки от, на відміну від Мінського процесу, витрачати роки на гру в дипломатію цього разу Росія наміру не має. Це можливо лише, допоки американська адміністрація не втратила інтересу до спроб укласти угоду. Хоча би щодо режиму припинення вогню. Навряд чи у Білому домі, попри відверті загравання з РФ, досі вірять у можливість повноцінної угоди про врегулювання.

От власне на цих короткострокових амбіціях Дональда Трампа досягти результату, бодай скромного, а не всеосяжного, Росія і грає досі, відправляючи своїх вояжерів на зустрічі чи-то з американцями, чи-то з українською делегацією у Стамбулі. Втім, як тільки США зрозуміють безперспективність перемовин, і, скоріше за все, викреслять російсько-українську війну з поля своїх пріоритетів у дипломатії, Росія теж втратить і без того мінімальний інтерес гри у перемовини.

Але для чого ж все-таки росіянам, брати участь у стамбульських переговорах з українською делегацією? Дуже бутафорно, зважаючи на склад і рівень делегації, але тим не менше — все-таки брати участь. Судячи з усього, чи не головним мотивом росіян є повернення фокусу переговорів до логіки 2022 року. З усіма тими неприйнятними радикальними вимогами, фактично — капітуляцією і роззброєнням України.

Так, вже від середини 2022 року всі ці вимоги Росії як в Україні, так і на Заході, видавалися абсурдно неприйнятними. І всі спроби росіян повторювати, що новий раунд перемовин має починатися з того, на чому дві делегації розійшлися у Стамбулі на початку повномасштабної війни, сприймалися несерйозно. А дарма. Зараз, за більш агресивної дипломатії Трампа, росіяни дочекалися моменту, коли їхні вимоги знову на столі. Навряд чи хтось у Москві розраховує, що Київ погодиться. Але нова влада у Вашингтоні - це шанс для Кремля вдихнути друге життя у вимоги 2022-го. Повернути розмову до них і зацементувати їх по другому колу як «ціну миру».

Нова глава війни

Попри неприйнятність для України вимог, переданих росіянами українській делегації у Стамбулі, не варто ставитися до них як до демонстративної зневаги Москвою самої ідеї домовленості. Просто, адресатом цих «пропозицій» є не стільки Україна, яка їх відкине, а США, з якими Росія сподівається повернутися до своєрідного перерозподілу сфер впливу та інтересів. Це для України перелік цих вимог — фактично капітуляція.

А для Трампа, як сподівається Росія, лише поступки другорядними питаннями заради більшої угоди. Проти України тут грає те, що Україна і Росія, судячи з усього, у трампівській картині світу — представники різних ліг, різних вагових категорій, так би мовити. Саме тому, заради домовленостей з одним гравцем, з РФ, начебто некритично поступитися інтересами іншого, України, а заразом і колишніх близьких партнерів в Європі.

Через максималістські вимоги ми часто чуємо, що РФ не планує домовлятися. І вона дійсно не планує, якщо йдеться про укладення класичних компромісів, коли обидві сторони чимось поступаються. Але це зовсім не виключає, що «домовитися» принаймні щодо режиму припинення вогню Росія таки буде готова — лише на своїх умовах. Задача РФ — якщо і погодитися на тимчасовий і нічим не гарантований режим припинення вогню, то «продати» цю згоду максимально дорого. Власне цього сценарію, поступок в обмін на повітря, і намагається з усіх сил уникнути Україна.