NV Преміум

Ще шість років правління Путіна. Що пора зробити Заходу

Погляди

20 березня 2024, 10:35

Пітер Теш

Позаштатний науковий співробітник Центру європейських досліджень, ANU — Австралійський національний університет

Реальність, з якою ми стикаємося, — це похмура і скривджена Росія, переконана в тому, що історія, мораль і навіть божество на її боці в де-факто екзистенціальній війні із Заходом.

Мабуть, найочікуваніша новина року: Володимир Путін здобув перемогу на виборах і вп’яте став президентом Росії. Він виконуватиме свої обов’язки ще шість років.

У 2030 році йому виповниться 77 років. Згідно з конституцією, яку він переписав у своїх інтересах 2020 року, він зможе знову балотуватися на ще один шестирічний термін.

Для порівняння, щоб зрозуміліше — Путін править Росією як президент або прем'єр-міністр уже 24 роки, що еквівалентно восьми австралійським парламентським строкам. За цей час в Австралії змінилися вісім прем'єр-міністрів і тричі змінювалася правляча партія. У Сполучених Штатах було п’ять різних президентів, у Великій Британії — сім різних прем'єр-міністрів.

Передплатіть NV Преміум та читайте без обмежень

Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою

Перший місяць 1 ₴. Відмовитися від передплати можна у будь-який момент

На відміну від виборів на Заході, де їхні результати справді перебувають у руках виборців і розглядаються незалежними виборчими комісіями, у Росії все інакше. Як писав колишній посол Великої Британії в Москві Лорі Брістоу: «У Росії вибори проводяться для того, щоб підтвердити рішення правителів, а не для того, щоб виявити волевиявлення народу».

Пересичений погляд Путіна на Захід

Тепер Путіну належить призначити новий уряд. Його кандидатури ретельно вивчатимуть у пошуках підказок до плану із забезпечення наступності та майбутньої політики. Хоча Путін майстер дивувати, не варто розраховувати на те, що він піде найближчим часом. Тільки чотири лідери сучасної Росії та СРСР залишили свою посаду живими; решта померли на своїй посаді з природних або інших причин.

У 2030 році Путіну виповниться 77 років

Ба більше, дії Путіна за останні два роки були спрямовані на те, щоб перевести Росію від авторитаризму до напівтоталітаризму. Андрій Колесников з Фонду Карнегі переконливо написав про ці тектонічні зрушення, які нагадують найпохмуріші роки радянського сталінізму.

Путін недвозначно представив свою війну в Україні як проксі для ширшого і довгострокового конфлікту із Заходом. Він вважає, що Захід нерішучий, переживає занепад, його легко відвернути і збити зі шляху.

Ставлення колишнього президента США Дональда Трампа до союзників і партнерів США за принципом «атакуйте їх», а також гнітюче коливання Заходу з приводу подальшої військової допомоги Україні тільки ще більше заохочують Путіна. Окрилений своїм ритуальним успіхом на виборах цими вихідними, він візьметься за подальший ризикований і провокаційний авантюризм.

Відповідно, Путін та ідеологія «путінізму» являють собою серйозний виклик для західних урядів і політиків, які справді підзвітні своїм виборцям, партійним кабінетам, парламентській опозиції, гучномовним і допитливим ЗМІ та незалежній судовій системі.

Як стверджує російський журналіст у вигнанні Михайло Зигар, частина путінської політики спрямована на те, щоб порозумітися з ультраконсервативними західними політичними елементами, щоб заперечити так званий глобальний «воукізм» (усвідомлення проблем, що стосуються соціальної, расової та статевої справедливості, посилена до них увага — NV), демобілізувати підтримку України та послабити опір російським територіальним амбіціям у регіоні.

Як мають реагувати демократичні уряди

Путіну добре відомо, що властива демократії роздробленість і необхідність обходити мінливих виборців заважають демократичним урядам здійснювати довгострокове планування.

Крім того, наша політична культура схильна до бажання «вирішувати» проблеми. Однак іноді проблемами такого масштабу, які являє собою Росія або Близький Схід, можна тільки керувати, а не розв’язувати їх — і то лише спільними зусиллями з союзниками і партнерами-однодумцями. Це вимагає завзятості та стійкості, щоб піднятися над короткостроковим політиканством і підстрибуваннями нашої «миттєвої експертної» культури соціальних мереж.

Це також вимагає постійних інвестицій у створення і підтримання суспільного розуміння того, що справді поставлено на карту, за межами кордонів Європи, які були окреслені кровопролиттям і стражданнями Другої світової війни.

Цього скрізь складно домогтися, не в останню чергу на Заході, де нам було порівняно легко протягом більшої частини епохи після Другої світової війни. Зараз ми потребуємо твердого і принципового керівництва більше, ніж будь-коли за останні 50 років. Найбільше нам потрібні постійні серйозні та поінформовані суспільні дискусії про те, що ми цінуємо і чого бажаємо від демократичних суспільств, і яку ціну ми готові заплатити за те, щоб досягти цього і зберегти.

У нашому досить апатичному в політичному плані суспільстві важко вести дискусію такого роду. Однак вона життєво необхідна, коли наші демократичні інститути перебувають під шквалом іноземних інформаційних маніпуляцій і втручань, покликаних посіяти сумніви й недовіру та підірвати віру населення в цілісність нашої форми правління.

Особливо в Австралії ми дозволили нашому і без того обмеженому набору експертних знань про Росію атрофуватися до майже повного його зникнення. Давно пора відновити скромні, але цілеспрямовані інвестиції у вивчення російської мови і пов’язані з цим дослідження в наших університетах. Нам потрібно підвищувати «російську грамотність» і розуміння країни, яка залишиться вагомим і руйнівним гравцем у світі. Це важливо для країн, які важливі для нас.

Ми також повинні чесно і критично оцінити помилкові припущення і байдужість, які часом підривають ефективну західну політику щодо пострадянської Росії. Однак ми не повинні піддаватися пропаганді, поширюваній Путіним і його ставлениками за кордоном, про те, що Москва є бездоганною жертвою віроломства й обману Заходу, спрямованого на руйнування російської держави.

Швидше, як пише австралійський професор Марк Едель у своїй нещодавній книзі «Війна Росії проти України»: «Росія так і не змирилася — ні як суспільство, ні як держава — зі своїм перетворенням із континентальної імперії з глобальним охопленням на національну державу і регіональну державу».

Кремль рекламує Росію як союзника «Глобального Півдня» у протистоянні неоколоніалізму, що відроджується, і відстоюванні «багатополярності».

Теза Путіна полягає в тому, що Україна — цап-відбувайло Лондона і Вашингтона, а Москва виступає на боці колишніх колоній. Ця риторика знаходить вдячних слухачів, про що свідчить досить розрізнена підтримка санкцій проти Росії. Ми не можемо бути впевнені, що наш власний Індо-Тихоокеанський регіон переконаний у помилковості претензій Кремля.

Реальність, з якою ми стикаємося, — це похмура і скривджена Росія, переконана в тому, що історія, мораль і навіть божество на її боці в де-факто екзистенціальній війні із Заходом.

Ба більше, як пише Брістоу, мій колишній колега в Москві: «Було б нерозумно вважати, що покоління росіян, яке підростає, дотримуватиметься більш демократичних і прозахідних поглядів».

Однак ми не повинні відвертатися від тих росіян, які не поділяють думку Путіна про те, що майбутнє їхньої країни лежить в уявній славі її минулого, — а це далеко не незначна меншість. Завдання полягає в тому, щоб сформулювати, яким може бути краще майбутнє для Росії, не пов’язане з конфронтацією, і чітко уявляти собі цю альтернативу.

Переклад NV

NV володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок The Conversation. Републікація повної версії тексту заборонена.

Оригінал опубліковано на The Conversation

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV

Інші новини

Всі новини