Бог війни. Історія генерала Шандрука — від Першої світової до дивізії Галичина

За першу ж ніч Шандрукові з кількома підлеглими офіцерами вдалося зібрати 6 тис. солдатів, готових битися з нападником. Аж ось — новий наказ: захищати місто Краснобруд на південний схід від Варшави, бо через нього зі столиці до Румунії виїжджав уряд, а головне — золотий запас Польщі.

«Було 23 вересня, німці вступили у Варшаву, а комуністи наближалися до лінії Львів — Сокаль», — згадував Шандрук. Він керував обороною Краснобруду і бачив жертовність польських солдатів.

«Один лейтенант, тяжко поранений у ногу, не залишав свого кулемета, доки не розстріляв усі набої», — наводить генерал один із багатьох прикладів.

Передбачливість і мужність

Про дводенну оборону Краснобруду у спогадах генерала — десять скупих рядків. Та саме за цей бій уже в 1961‑му він отримає найвищу військову нагороду Польщі Virtuti Militari. А через чотири роки військовий історик Маріан Дзевановський, учасник подій вересня 1939‑го, ще й пояснюватиме, за що українця слід було аж так вшанувати: «Відступ відбувався під сильним вогнем німецької артилерії, ситуація була по суті безнадійною, проте війська успішно вийшли з пастки, уникнувши знищення значною мірою завдяки особис­тому втручанню, передбачливості, енергії та мужнос­ті полковника Шандрука. Він зробив для порятунку армії набагато більше, ніж можна було очікувати від пересічного командира в такій ситуації».

Щойно генерал вийшов з оточення, йому доповіли: радянські війська від позицій за 12 км. Командувач 39‑ї дивізії генерал Ольбрихт скликав нічну нараду.

«Прибула відносно велика кількість офіцерів, — писав про ту зустріч Шандрук. — Після того як генерал ознайомив нас із ситуацією, він запропонував вихід: здаватися або німцям, або росіянам. Запала глибока тиша. Я взяв слово і зазначив, що здаватися більшовикам означає тортури, а для мене, безперечно, й шибеницю. Більшість узяла мій бік, але дехто вирішив піти до більшовиків».

Наступного дня він, генерал Ольбрихт і ще кілька офіцерів потрапили в полон. «Декілька днів без їжі, тільки раз на день „німецька ерзац-кава“, не було ані води помитися, ані чогось придатного для спання, тільки гола підлога», — писав українець про життя в полоні.

Під Краснобрудом Шандрук дістав «незначне», за його словами, поранення у плече. За кілька днів рана загноїлася й набрякла. За наполяганням інших полонених офіцерів німці перевели Шандрука до шпиталю, де з нього вийняли уламок гранати. До табору в Бреслау його доправили ледь притомного і з огляду на такий стан відпустили додому.

Правда Другої світової

Ще до війни він осів із дружиною в містечку Скерневіце за 70 км од Варшави. Про свою другу половину Шандрук часто пише у спогадах особливо теп­ло — про її поневіряння у вересні 1939‑го, коли вона разом з іншими цивільними кинулася тікати від німців на схід і в Ковелі ледь не потрапила до рук червоних, як відвідувала його у найжахливішій тюрмі гестапо у Варшаві, як вони разом давали раду окупа­ційним будням на карткові 800 г м’яса та 400 г масла на місяць, як після захоплення Скерневіце радянськими солдатами пробиралася до свого генерала в Берлін. Однак жодного разу Шандрук не називає її по імені — просто «дружина».

Так само він пише і про брата, який жив під час війни у Лодзі й дуже допомагав генералові. Чи була це така сувора вдача військовика, якому не до сентиментів, а чи далися взнаки довгі роки конспірації, коли найрідніших краще зай­вий раз не вказувати? Питання досі без відповіді.

У січні 1940‑го Шандрук опинився в катівні гестапо на варшавській вулиці Жуха. Звідти мало хто повертався живим. Та Андрій Лівицький, якого обрали президентом УНР після застреленого Симона Петлюри, задіяв усі свої зв’язки в Німеччині, аби генерала звільнили.

Перш ніж відпустити Шандрука, слідчий-гестапівець запитав, що той думає про майбутнє війни, яка тільки розгоралася. «Виходячи зі ставлення німців до поляків, про яке я знав від охоронців, [ситуація] несе в собі зерна затягненої війни, — переказував свої тодішні міркування генерал. — У неї можуть вступити США так само, як і в Першу світову, і тоді, зрештою, від такого галасу виграють тільки комуністи».

На це слідчий відповів: «Так, дуже цікаво, але не раджу вам казати цього будь-кому, тому що більшовики — наші союзники і на вас донесуть».

Подружжя Шандруків повернулося до Скерневіце, де генерала наділили посадою керівника кінотеатру. Та восени 1944‑го доля Третього рейху вже була очевидною. Усі міс­течка на захід від Варшави були заповнені військами, які переходили на нові оборонні позиції. Серед них генералові впадали в очі відзнаки жовто-блакитного кольору з літерами УВВ (Українське визвольне військо) на рукавах — такі підрозділи німці почали створювати у 1942‑му з полонених українців.

Шандрук заводив із земляками розмови, з яких дізнався таке: «Радянські солдати йдуть у бій юрбою без порядку, але трохи серйозніший опір німців — і вони відступають […]. Якщо вірити українцям, вигляд радянського війська жахливий: виснажені, голодні, у пограбованому цивільному вбранні, босоніж, вони просили крихту хліба, несли гвинтівки на мотузках, і єдиною відзнакою того, що вони радянські солдати, були червоні зірки на капелюхах».

Радянська авіація й танкові загони були силою, що гнала не тільки німців, а й піхоту червоних на противника, стверджували бійці УВВ.

Урятувати дивізію Галичина

Наприкінці листопада 1944‑го Шандрук отримав телеграму з Берліна від Лівицького. Президент УНР просив генерала негайно прибути до столиці Рейху. А той не мав навіть пристойного одягу, аби виряджатися на поважну зустріч. У поїзді, хоча він і їхав в одномісному спальному купе, генерала п’ять разів запитували про документи й дивувалися, що він так убого вбраний.

У Берліні Лівицький утаємничено повідомив Шандрукові, що серед керівництва Рейху досить впливові особи хотіли б змістити Адольфа Гітлера. Назвав Альфреда Розенберга, доктора Фріца Арльта, адмірала Райдера, генерала Браухіча. Відтак настав момент, коли українська політична еміграція мала би об'єднатися — бодай для того, аби західні союзники визнали їх легітимними правонаступниками УНР.

Та ще важливішою була доля мільйонів українців, яких німці кого добровільно, а кого й примусово мобілізували до свого війська, і тих, кого вивезли на роботу в Рейх. З падінням Німеччини вони потраплять до рук червоних і живими мало хто залишиться. Особливу увагу слід було приділити воякам дивізії Галичина.

«Чи можемо ми дозволити, щоб наші сміливі солдати, справжній скарб для української справи, загинули?» — запитував Лівицький, пропонуючи Шандрукові очолити комітет, який би врятував співвітчизників від лихої долі після війни.

Справа була непроста. У вересні 1944‑го німці звільнили Степана Бандеру з табору Заксенгаузен, у жовтні — Андрія Мельника. Обидва були лідерами націоналістичного підпілля, впливовішими за Шандрука, а він мав представляти і ці дві гілки українства. До того ж колишній гетьман Павло Скоропадський, стоячи осторонь перших двох, сам хотів очолити комітет.

Після першої зустрічі з Лівицьким у Берліні генерал переговорив із кожним претендентом на посаду голови комітету. Бандера з Мельником відразу поступилися на користь Шандрука як найбільш досвідченого бойового командира. Скоропадського ж не сприймав сам Гітлер. Залишався ще історик Володимир Кубійович, який керував Українським центральним комітетом у Львові — єдиною громадською організацією, дозволеною німцями в Україні. Він хоча й був ініціатором створення дивізії Галичина, а знач­на частина еміграції озиралася у його бік, однак теж підтримав Шандрукову кандидатуру. Такої ж думки був і Володимир Доценко, особистий ад’ютант Петлюри ще з 1919‑го, — навколо нього гуртувалася, ностальгуючи за отаманом, українська громада Європи.

Під українським прапором

Шандрукові було нелегко вгамувати свої амбіції, адже, як він зазначав, мало не безнадійна, ще й небезпечна справа лягала йому на плечі за остаточним принципом — бо всі відмовилися. Далі пішли довгі розмови з доктором Арльтом, який представляв головне управління СС. Він запевняв, що військове керівництво Рейху давно вже думає про створення суто української армії, яка билася б із більшовиками. А не лише дивізії Галичина.

Шандрук був по‑військовому прямий з есесівцем. «Усіх солдатів українського походження, що добровільно або, попри свою волю, увійшли до підрозділів німецької армії, слід вилучити та перевести у виключно українські формування, — поставив умову генерал, може, і не знаючи, що таких у підпорядкуванні Верховного головнокомадування сухопутних військ Рейху було 220 тис. — Треба організувати українську національну армію під українським національним прапором, яка служитиме тільки інтересам українського народу та присягне на вірність Україні. Така армія має носити традиційну українську форму та бути під українським командуванням».

Німцям не вдалося заштовхнути Шандрука і до Комітету визволення народів Росії на чолі з генералом Андрієм Власовим. Під його триколором, нинішнім прапором путінської Росії, на кінець війни зібрався майже мільйон колиш­ніх бійців Червоної армії.

Арльт зрештою сказав Шандрукові: «Генерале, я не можу ручатися, що німецький уряд погодиться з вашими умовами, але можу дати вам пораду: стежте уважніше за ситуацією, і ви побачите, що зможете виконати те, що бажаєте».

Тільки 17 березня 1945‑го було проголошено про створення Української національної армії на чолі з генералом Шандруком. Він одразу поїхав у дивізію Галичина, яка у складі 16 тис. бійців стояла в Австрії і яка, присягнувши Україні, стала 1‑ю дивізією УНА.

Під її корогвами Шандрук устиг зібрати 38 тис. вояків. З капітуляцією Німеччини вони здалися в полон британцям й американцям. Після поневірянь у Туманному Альбіоні їх перевели до табору в Ріміні на півночі Італії, а звідти вчорашні солдати роз'їхалися світом подалі від московського раю.

Життя Павла Шандрука

Павло Шандрук народився 16 лютого 1889 року в селі Борсуки під Кременцем у тодішній Волинській губернії. Закінчив Острозьку класичну гімназію і далі, за твердженнями ранніх біографів, навчався в Ніжинському історико-філологічному інституті. Однак дослідники історії цього закладу запевняють, що студент із таким прізвищем там не числився. Натомість краєзнавець Владислав Руденко знайшов Павла Шандрука у газетних публікаціях до Першої світової війни — там молодий «тезко» майбутнього генерала з’являється як поліцейський Вовчанська, а з 1912‑го як заступник голови розшукового відділення Харкова.

Невдовзі преса звинуватила правоохоронців міста у кришуванні сутенерів, які під виглядом зраджених чоловіків вибивали гроші у клієнтів повій. Шандрук був серед тих поліцейських.

Далі він воює на фронтах Першої світової і на початку 1917‑го вже керує резервним піхотним полком на підступах до Петрограда — саме тоді цар Микола ІІ зрікся престолу. Влада перейшла до Тимчасового уряду, і тоді Шандрук збирає окремий полк із солдатів-українців, вирушає з ним на Харків, де всі присягають українському парламенту — Центральній раді.

Під час визвольних змагань Шандрук керував бронепотягами Полуботько і Запорожець. Пройшов через усі зміни влади в Києві, дослужився до звання генерал-поручика і продовжив служити батьківщині вже у Польщі — там політичні та військові емігранти створили Генеральний штаб військового міністерства УНР в екзилі.

Уже 48‑річним подався до польської Вищої військової школи, де вчилися геть юні офіцери. Підписав контракт на службу у Війську польському і не пропускав жодних вишколів.

Друга світова війна застала Шандрука в чині підполковника. Попри безнадійне становище Польщі, він бився за неї до останнього і врятував від знищення чисельну групу військ, уміло вивівши їх з оточення з-під Краснобруду. Керував обороною цього міста, чим затримав оточення Варшави, що дало змогу польському уряду закінчити евакуацію.

Після кількамісячної перевірки у в’язниці гестапо Шандрук жив із дружиною в містечку Скерневіце, де працював у кінотеатрі за жалюгідний харчовий пайок.

З кінця 1944‑го створював Українську національну армію і збирав під свою оруду солдатів-співвітчизників, які добровільно чи під притиском служили на боці німців. По закінченні Другої світової зі своїм військом здався у полон західним союзникам, чим убезпечив десятки тисяч українських життів від московської розправи.

Залишив книгу спогадів Сила доблесті, яка вийшла англійською 1959‑го у Філадельфії. Пішов у засвіти на 92-му році життя в американському Трентоні.

Цей матеріал опубліковано вжурналі № 7 зажовтень 2025 року.