Молоткастий і недоступний. Як 45 років тому в СРСР почали видавати паспорти нового зразка

Розвантажувальні роки

Розвантаження міст від зайвих елементів — так визначило кремлівське керівництво головне завдання комісії зі створення паспортної системи у СРСР. Рішення про це ухвалили 15 листопада 1932 року, а очолити «розвантаження» доручили Всеволоду Балицькому, заступнику начальника Об'єднаного державного політуправління (ОДПУ).

З приходом більшовиків до влади посвідченням особи могла бути довідка з місця проживання або роботи. Вона була потрібна насамперед для отримання продовольчих карток. З огляду на катастрофічну нестачу продуктів населення Країни Рад часом вдавалося до хитрощів. У грудні 1930 року Київська газета Пролетарська правда повідомляла про виявленя 15,8 тис. «мертвих душ». Вони були відсутні в міліцейських списках як жителі Києва, але за картками на них видавався хліб.

«Навести лад можна було, лише різко піднявши статус документа [який засвідчував особистість]. Для цього обрали несподіваний спосіб: оголосити паспорт необхідним для проживання і водночас різко обмежити його видачу», — пише російський історик Альберт Байбурин.

Через тиждень після призначення Балицького, який вже розробив деталі паспортизації, його відрядили до Харкова піднімати рівень хлібозаготівель в Україні.

«Запобігти неконтрольованому переміщенню країною величезних мас сільського населення», — уточнив завдання паспортної реформи Авель Єнукідзе, який змінив Балицького.

Інструкція, складена в Кремлі 16 січня 1933 року, наказувала категорично відмовляти в паспорті міським жителям, «не пов’язаним із виробництвом і роботою в установах чи школах та не зайнятим суспільно корисною працею».

Першими в переліку категорій таких громадян значилися «куркулі та розкуркулені, хоча б вони працювали на підприємствах чи перебували на службі у радянських установах».

Видача паспорта взагалі заборонялася «особам, які прибули з інших міст і сільських місцевостей Союзу РСР після 1 січня 1930 роки винятково з метою особистого влаштування, незалежно від того, працюють вони чи ні, і проживають здебільшого без квартири у своїх знайомих, родичів або за окрему плату по кутках».

Раніше судимі й позбавлені виборчих прав — а до них зараховувалися колишні землевласники, фабриканти, торговці, поліцейські й священики — також не могли сподіватися на паспорт.

Така ж доля спіткала і членів сімей громадян зазначених категорій. Щодо останнього положення історикиня Тамара Вронська наводить уривок зі звіту керівництва Харківського канатного заводу: «Колишньому поміщику Пацаєву паспорт не видали, а його дружині 38-м пунктом паспорт видали. Райміліція паспорт відібрала».

«Розвантаження» почалося з Москви і Ленінграда, а також 100-кілометрової зони навколо цих міст. Потім узялися за Харків — але з радіусом відчуження 50 км. Коли в 1935-му український уряд переїхав до Києва, норми столичної паспортизації перекочували і туди. Всі жителі цих столиць, колишніх і теперішніх, не маючи головного радянського документа, мусили залишити свої житла протягом 10 днів після виходу постанови і виїхати за межі зазначених зон. У разі відмови виселятися, після особистого повідомлення органами влади безпаспортним відводилося 24 години, щоб звільнити житлоплощу.

Станом на 10 лютого 1933 року в зведенні ОДПУ повідомлялося, що в усіх трьох містах і в Московській області видали 407. 324 паспорти. Відмови отримали лише 8.549 осіб. «Невисокий відсоток відмов за звітний період пояснюється тим, що видача паспортів у перші дні проводилася у Москві та Ленінграді перевіреним групам старих робітників, а в Харкові — трикутниках підприємств [партійному, комсомольському і профспілковому начальству]», — виправдовувався укладач зведення.

Масове вигнання зі столиць почалося восени. За різними даними, з Харкова належало видворити 50 тис. жителів. І близько 1 млн москвичів і прибульців до столиці СРСР на заробітки мали шукати собі притулок поза 100-кілометровою зоною.

За тим же принципом до початку 1934-го паспорти видали і на решті території Союзу. Колгоспники ж залишилися прив’язаними до своїх сіл. Здавалося, назавжди.

Катування страхом

Про паспортизацію у Харкові згадував Юрій Самброс, у ту пору 38-річний доцент Всеукраїнського інституту народної освіти. У 1917-му в Києві він був учасником військових з'їздів, які стояли біля витоків Української Народної Республіки. А в 1920-х молодий вчений став помітним поборником українізації в Сумах, за що провів кілька місяців у в’язниці й був позбавлений виборчих прав. Після цього Самброс переїхав до тодішньої столиці радянської України, щоб забути ці сторінки своєї біографії.

«Насувалася ще нова убійча для мене подія: заведення державної паспортної системи, — писав Самброс. — Багатьох людей тримали під гнітом несподіваної заборони жити в даному місті, відмови в отриманні паспорта, а значить — і висилки в адміністративному порядку. […] Я особисто знав кількох людей, що покінчили життя самогубством після відмови їм у видачі паспортів. Серед них один хороший інженер ХЕМЗа [електромеханічного заводу], що багато років прожив безвиїздно в Харкові, для якого адміністративне виселення з міста було життєвою катастрофою. Тих, хто пручався і не хотів виїжджати, міліція садовила на тарантас і силоміць вивозила геть».

Позбавленець, колишній білий офіцер, активний український діяч — усе це автоматично позбавляло Самброса права на паспорт, а на столичний, харківський і поготів. Але йому пощастило: хоча Суми й недалеко від Харкова, місцева міліція не знала про минуле викладача. Однак страху вчений усе одно натерпівся: «При одній лише думці, що мене хтось буде допитувати, що мені дадуть заповнювати якусь анкету і т. п., — я змінювався в особі, тремтіли руки, переривався голос і дихання, втрачалася здібність говорити. Я розумів, що таке хвилювання погубить, видасть мене з головою, що треба тримати себе в руках, мати впевнений вигляд, — але нічого не міг вдіяти з собою. То була повна втрата влади над своїми нервами і найсильніша дезорганізація психіки, яку я коли-небудь переживав».

Із жахом Самброс описував свій стан, коли до нього на квартиру прийшов міліціонер перевіряти кількість мешканців будинку через паспортизацію. Дільничний розпитував господиню: хто тут живе, де працює, чи є у профспілці?

Коли черга у списку дійшла до Самброса, жінка сказала, що він доцент і займається науковою роботою, і додала: «Він зараз вдома. Сам може про себе розповісти. Хочете, покличу?» Міліціонер подумав і байдуже сказав: «Ні, не треба… І так ясно».

«У голові шуміло, ноги знесилені, як після важкої хвороби. Довелося лягти на ліжко… Ось до якої межі довела мене тоді моральна травма, — писав Самброс. — Якби міліціонеру захотілося поговорити зі мною, сталася б катастрофа. З тремтячим голосом, блідий і розгублений, я без сумніву викликав би у нього підозру, і доля моя мала б сумний кінець. Та сліпий випадок міліціонерового довір'я врятував моє становище і, мабуть, саме життя!»

Тим часом у Харкові паспортизація перетворилася на справжній фронт боротьби з «контрреволюційним елементом». Виявлення ворогів було поставлено на планову основу, виникло навіть соцзмагання. «Складалися рознарядки на кількість осіб, зобов’язаних отримати паспорт, а також на тих, кому в цьому [документі] відмовляли і відповідно висилали їх із паспортизованої місцевості, — пише історикиня Тамара Вронська. — Активісти паспортного фронту вимагали складання зустрічних списків виявленого нелояльного елементу».

В одному з рапортів по Дзержинському (зараз Шевченківський) району Харкова навесні 1933-го місцева влада обурювалася недоліками роботи житлових кооперативів: «Є низка житлокоопів, які замість зустрічних списків подають протокольні постанови про те, що класово чужих елементів у них немає». А дії таких контор оцінювалися як такі, що «межують з явним опортунізмом». Це слово мало хто розумів навіть з укладачів таких звітів, але звинувачення у мінливості партійної позиції, що означало нелояльність до влади, вистачало для судового вироку і кількох років таборів.

У тому ж рапорті зазначалося: «Куркулі, які відчувають, що їм відмовлять в отриманні паспорта, заявляють, що від комунізму і радянської влади їм не сховатися, куди б вони не поїхали… Потрібно самим вирушати у північні краї».

За цією ж логікою, Самброс, рятуючись від злостивих колег, які в будь-який момент могли скласти на нього донос, уже восени того ж року виїхав до містечка Камишлов Челябінської області за Уралом. Замість столичного вишу він влаштувався методистом у педагогічний технікум — зате з паспортом. У ньому обов’язково ставилися позначки про місце роботи і соціальний стан. А з 1937-го в документ почали вклеювати фотографію.

Голоси незгодних

За життя жорстокого «вождя народів» Йосипа Сталіна нарікань щодо паспортної дискримінації у СРСР особливо не помічалося. Правда, збереглися звернення громадян, незгодних із записом у п’ятій графі паспорта — там вказувалася національність.

У липні 1952 року до вождя особисто з листом звернувся професор криміналістики Рафаїл Бєлкін. Він питав, чи правильно визначати національність громадян СРСР за походженням батьків? «Ці питання особливо актуальні для осіб єврейського походження, — писав учений. — Відокремлення євреїв від корінного російського, українського, білоруського населення мало значною мірою штучний момент».

Далі професор обґрунтовував: «Для більшості громадян СРСР єврейського походження (окрім невеликої групи буржуазних націоналістів) […] рідною мовою є російська. Вони виховані на радянській російській культурі. Вони не відрізняються за умовами свого побуту від корінного населення. Зрештою, вони вважають себе радянськими людьми, відрізняючись від останніх лише паспортними даними».

В кінці листа автор запитував: «Чи не настав час надати право визначення національної приналежності за мовою, культурою, побутом, усвідомленням спільності з даною нацією, а не за біологічними ознаками, не за національністю предків?»

Професор Бєлкін виходив не тільки з власного інтересу — в країні вже котрий рік вирувала антисемітська кампанія: за надуманими звинуваченнями у зраді батьківщини були заарештовані члени Антифашистського єврейського комітету. Організація, яка в роки Другої світової війни допомагала Сталіну знаходити підтримку, зокрема і матеріальну, в Америці, тепер стала не потрібною і навіть шкідливою для нього.

Господар Кремля відповів на лист професора по-своєму — у грудні того ж року він заявив: «Будь-який єврей-націоналіст — це агент американської розвідки». А на місцях почалися звільнення вчених і фахівців із записом у паспорті, проти чого і висловився Бєлкін.

Зі смертю Сталіна, а особливо після публічного розвінчування його культу в 1956-му, найбільші відчайдухи почали відверто ігнорувати паспортні умовності. Серед повідомлень до Верховної Ради про це збереглася скарга голови правління колгоспу імені Свердлова Решетилівського району Полтавської області Жорника. На початку 1961 року він нарікав на керівництво чайного радгоспу в місті Очамчира Абхазької АРСР. Там зарахували на роботу шість молодих колгоспниць, які самовільно втекли з його сільгоспартілі.

Радгоспи з’явилися у СРСР ще наприкінці 1920-х, і селяни, які працювали в них, на відміну від колгоспників, вважалися робітниками — з ними розплачувалися не частиною зібраного врожаю за трудодні, а готівкою.

«У розмові телефоном т. Жорник повідомив, що крім цього без дозволу залишили колгосп ще 17 осіб, — повідомлялося у звіті приймальні Верховної Ради. — Вночі на вантажній машині їх вивезли в один із радгоспів Якимівського району Запорізької області. Товариш Жорник повідомив, що в колгоспі молоді майже не залишилося, з 1.200 членів артілі працездатних 550 осіб».

І це були далеко не поодинокі випадки. Так, Олександр Ложкін із колгоспу Родіна Кіровської області (зараз — Тверська, у складі РФ) у листі до Леоніда Брежнєва, тодішнього голови Верховної Ради, написав, що не може прогодувати дружину і трьох дітей за 25 рублів, які отримує на місяць. Тому автор листа збирається залишити колгосп і збудований своїми руками будинок.

У 1961 році на такі листи вже реагували. На дзвінок з Москви голова колгоспу Родіна повідомив, що вже три місяці не може розрахуватися з колгоспниками — не виконана дохідна частина бюджету, тому із заробітку селян утримується 30%. А роком раніше з його господарства пішли понад 900 осіб. «Зараз у колгоспі числиться поки що 2.200 людей, в основному це люди похилого віку. Молоді немає. З армії повернувся тільки один», — скаржився у відповідь голова.

«Не дасте довідки — так піду!» — ставить ультиматум колгоспному керівництву Єлька на сторінках роману Собор. Їй відповідають: «Беспачпортною, дівко, недалеко рушиш… Там швидко підберуть».

Героїня Гончара, однак, тікає до дядька у заводське селище неподалік. Уже не сталінські часи, щоб колгоспників під конвоєм відправляли додому або в тюрми. Однак жити вона може тільки у родича, по-тихому. «А он у тих квартирах, що на проспекті, спробував би хто переночувати без паспорта — одразу ж і чекай дільничного з двірником, прийдуть, поцікавляться», — описує Гончар порядки радянського режиму.

Через п’ять років після виходу його роману, у 1973-му, Брежнєв — уже як основний керівник Союзу — ініціював серію міжнародних нарад із питань безпеки і співробітництва у Європі. Вони відкрилися у Гельсінкі, де паралельно постало питання про права людини, — довелося хоча б зовні дотримуватися цивілізованих норм життя. А десятки мільйонів безпаспортних громадян псували Кремлю позитивний образ.

У серпні 1974-го в Кремлі вирішили видати паспорти всім. Влада готувалася до цього ще півтора року. Брежнєву ця ідея здалася вдалою: мовляв, тепер хоча б не дорікатимуть, що майже кожен четвертий у СРСР не має права вільно пересуватися своєю країною.

Читайте цей матеріал у свіжому номері журналу НВ — № 10 від 18 березня 2021 року