Обід з Ігорем Ліскі

Мільйонер, який втратив після окупації Донбасу майже всі активи і почав з нуля, розповідає про свої нові проекти — виробництво меду, сонячну енергетику та золотих копальнях в Нікарагуа — і їсть різотто з трюфелями

Ольга Духніч

З Ігорем Ліскі, главою ради директорів компанії Ефективні інвестиції, НВ зустрічається в ресторані італійської кухні Piccolino в центрі Києва, в парі хвилин пішої прогулянки від його офісу.

— Ігор, — простягає руку для вітання, перш ніж влаштуватися за столом біля вікна. І тут же заразливо позіхає.

З недавнього часу бізнесмен, який уже отримав дві українські вищі освіти, став студентом Оксфорда і тепер частенько вчиться ночами.

Кар'єра 38-річного Ліскі — майже приклад американської мрії, по якій добре потопталася українська реальність. У 22 роки він, син простих інженерів, очолив підприємство-банкрут — Краснолуцьку гірничо-збагачувальну фабрику, куплену його двоюрідним братом за безцінь. І Ліскі вдалося її відновити.

А ще через п'ять років він заробив свій перший мільйон на розвитку інших раніше збиткових підприємств луганської вугільної промисловості і машинобудування. Для побудови нових шахт в регіоні він зумів залучити прямі канадські і англійські інвестиції, та так, що до 2011 року заснована ним компанія Ефективні інвестиції управляла вже більш ніж двома десятками підприємств вугільної галузі та машинобудування на сході країни. У 2013 році Ліскі впевнено увійшов до топ-200 найбагатших людей України.

Стрімкий зліт підприємця відкоригувала війна. У 2014 році він позбувся 80% своїх активів, розташованих на окупованих територіях, а поїздка з Луганська до Києва, яку він планував на чотири дні, затягнулася на чотири роки.

Втім, Ліскі вдалося переорієнтувати свій бізнес, і сьогодні, крім золотих копалень в Нікарагуа, проектів в енергетиці та машинобудуванні, його компанія все більше вкладає в українські інновації. Серед найвідоміших — недавно відкритий Ліскі сучасний завод з переробки меду Біхайв, а також проект з отримання енергії від вбудованих в жалюзі сонячних батарей SolarGaps. Сонячні жалюзі від Ліскі в цьому році прославилися, увійшовши до топ-3 найкращих стартапів Форуму інновацій в Кремнієвій долині.

Т ут майже все смачне, — гортаючи меню, відгукується мій співрозмовник. В результаті ми вибираємо різотто з чорним трюфелем і два салати. Ліскі також просить принести йому еспресо і морквяний фреш.

Як тільки офіціант йде виконувати замовлення, я питаю бізнесмена про особливості інноваційного бізнесу по-українськи.

— О, тут багато стереотипів, — посміхається Ліскі.

Він починає розповідати про те, що зазвичай в Україні інноваційний бізнес уявляють так: група молодих програмістів збирається десь в гаражі або хабі, щоб змінити світ.

— Це прикольно, але прикро за інші сфери. Інновації сьогодні скрізь і всюди, починаючи від ресторанного бізнесу і закінчуючи традиційними — металургією, хімічною промисловістю і фармакологією, — перераховує Ліскі.

При цьому він упевнений, що заробляти на інноваціях проблематично. І наводить приклад:

— Є у нас в холдингу скромна компанія Енергія України, де ми серед іншого займаємося проектами з енергозбереження. Ми чотири роки пропонуємо всім українським металургійним підприємствам пальники нового типу  — 15% економії газу, окупність півтора року, повністю українська розробка спільно з Інститутом газу. Нарешті насилу переконали Запоріжсталь спробувати їх. У підсумку замість 15% економії отримали 20%, а на окупність знадобилося всього 6-7 місяців. При цьому, щоб переконати підприємства просто спробувати, ми витратили кілька років, тобто якби вони погодилися на наші пропозиції відразу, обладнання окупили б уже три роки тому! — емоційно реагує Ліскі.

— А в чому, на ваш погляд, проблема? — цікавлюся я.

— Мені здається, нас так виховали, — зітхає Ліскі. — Люди бояться приймати рішення і брати за них відповідальність, бояться ризикувати — а раптом що не так?

Схожих прикладів у бізнесмена багато, проте він визнає, що в останні роки ситуація змінюється.

— З'явилася мода робити стартапи. І українські хлопці дійсно створюють божевільні речі. Нам сьогодні не вистачає тільки свого українського Skype — глобального за охопленням проекту, зробленого в Україні, який проторує дорогу іншим нашим інноваціям. Я його сьогодні активно шукаю, — зізнається Ліскі.

У вересні цього року бізнесмен офіційно відкрив свій найбільший інноваційний проект — завод з переробки меду Біхайв. Інвестиції в нього, українські та австрійські, склали €10 млн. Для Ліскі це перший аграрний бізнес.

— Чому мед? — цікавлюся я, поки офіціант розставляє на столі страви.

— А він дуже підходить до моєї філософії. Адже це не тільки суперкорисний продукт. Бджоли його роблять, запилюючи квіти, тобто підтримують життя на Землі, — я несподівано отримую від прагмата Ліскі філософсько-романтичну відповідь.

— А ще тому, що це вигідно в Україні? Адже ми в четвірці найбільших експортерів меду, — додаю я реалізму.

— Різні є рейтинги. Ми точно в п'ятірці і, думаю, вже на третьому місці, а скоро будемо і на другому, якщо нам вдасться реалізувати задумане, — посміхається Ліскі.

Він зізнається, що йому по-справжньому цікаво переформатувати національну індустрію меду, а тому він не женеться за швидким кількісним результатом і не конкурує за обсяги з іншими постачальниками.

— Ми готові інвестувати кошти в модернізацію тих пасік, які готові працювати з нами. Мені важливіше задати новий стандарт, зробити невелику промислову революцію, а вже тоді масштабуватися, — розмірковує Ліскі, куштуючи різотто.

— Найвідоміша теза про Україну сьогодні: західні інвестори до нас прийдуть ще дуже нескоро, оскільки немає довіри, немає стабільності. Як людина, яка інвестує сама і залучає інвестиції інших, ви з цим згодні? — цікавлюся я, також куштуючи різотто.

— Головне, щоб в Україну повірив внутрішній інвестор. І якщо він повірить, то витягне за собою і інвестора зовнішнього, — упевнений бізнесмен.

На його думку, важливий не тільки захист інвестицій з боку держави, а й історії успіху, нехай навіть локальні.

— Важливо, коли ними діляться між собою підприємці та інвестори, а не чиновники, як у нас, — знову посміхається він.

На пару хвилин ми перериваємося на їжу.

У 2014 році ви втратили майже все, що мали. Що тоді мотивувало вас йти далі? — змінюю я тему розмови.

Крім шахт і вуглезбагачувальних підприємств, на окупованій території у Ліскі залишився будинок, головний офіс компанії і кілька перспективних проектів.

— Важливо списати всі активи, з усім попрощатися, не цікавитися їхньою долею і не згадувати. Інакше все це — величезний якір, який тягне тебе вниз.

Зробивши ковток води, він несподівано знову залишає прагматизм:

— Коли все настільки легко втратити, розумієш, що головні цінності — це час і життя. З тих пір у мене чіткий посил — інвестувати тільки в те, що дійсно важливо, інноваційно і що утворює, а не тільки приносить гроші.

— Мед і енергоефективні технології укладаються в цей посил. А золоті копальні в Нікарагуа — це ж явно не про інновації? — цікавлюся я.

— А це гарне хеджування [заходи, націлені на страхування ризиків на фінансових ринках] ризиків. Я впевнений, в епоху біткоінів та блокчейнів золото — тиха, надійна гавань, особливо для тих, хто, як я, багато інвестує і мріє, — хитро посміхається Ліскі, відкладаючи прилади, і тут же просить офіціанта повторити кави, але вже з шоколадними цукерками.

— Невже жодного разу не було спокуси поцікавитися, що трапилося з вашим майном в Луганську? — намагаюся докопатися до істини.

— Достовірної інформації немає. Шахту захопили, пару підприємств просто розграбували. У моєму офісі розташовано незрозумілий військовий корпус, — без емоцій перераховує Ліскі.

Він розповідає, що майже відразу після захоплення з ним на зв'язок вийшли якісь козачки. Пропонували йому приїхати і "переговорити у справі".

— Я тоді запитав: що, у вас звільнилося місце в підвалі? А вони образилися, кажуть: ми серйозні люди, уповноважені вести переговори.

Ліскі впевнений, що значиться в чорних списках ополченців і з іншого приводу. Протягом п'яти років він був чи не найбільш помітним опозиціонером в Луганську часів Януковича і очолював територіальне відділення Фронту змін.

— В реінкарнації своєї колишньої політичної сили — в Народному фронті — ви за останні три роки не розчарувалися?

— Я досі вважаю Арсенія Яценюка одним з найпрофесійніших політиків в Україні, але в якийсь момент, думаю, вони [команда Яценюка] упустили шанс радикально змінювати країну і адаптувалися до існуючої системи, — обережно зауважує Ліскі.

— Але як людина, яка стояла біля витоків політичної сили, перебування Народного фронту у владі в 2014-2015 роках вас не розчарувало? — не вгаваю я.

— Для себе я на це питання відповів, але озвучувати не буду. У мене такий принцип зараз: я готовий критикувати і вказувати на помилки лише в тому разі, якщо візьму зобов'язання особисто виправити те, що критикую, — твердо відповідає Ліскі, знову відпиваючи каву.

Ми майже закінчуємо з обідом, і я запитую бізнесмена про те, як він, виходець з Луганська, бачить можливості реінтегрувати окуповані території в Україні.

— Я не прихильник ідеї, що в XXI столітті потрібно воювати за територію. Потрібно боротися за уми, дати людям шанс і надію працювати над собою, — емоційно відповідає Ліскі. — Люди там такі ж, як скрізь в Україні, просто загралися в патерналізм. Деякі мої колишні знайомі говорили: нам все одно, хто нас годуватиме — Росія чи Україна. А чому так? Тому що не було у них відчуття — це моя земля, я на ній господар! Багато на Донбасі — з тих, хто осів у першому або другому поколінні.

Тут бізнесмен переходить на тему ринку землі і стверджує, що земельна реформа сформує в українця почуття власника. По моєму співрозмовникові видно, що про землю він готовий говорити довго і з задоволенням. Однак нашу розмову перериває шофер бізнесмена: Ліскі вже спізнюється на наступну зустріч.

Наостанок я встигаю тільки запитати:

— Як бізнесмену, вам легше і зручніше працювати зараз або чотири роки тому?

Уже піднявшись з-за столу, Ліскі на секунду зупиняється:

— Скажу відверто: до Майдану у мене було все дуже добре з бізнесом, з грошима. Компанія розвивалася, але було стійке відчуття, що все неправильно, безвихідь якась. Зараз навпаки: все погано, втратили Донбас і Крим, в країні війна і невизначеність, але з'явилося якесь дуже сильне відчуття, що все буде добре. І ось його я пояснити не можу, але дуже вірю.

Ми посміхаємося і потискаємо один одному руки.