Обід із Зурабом Аласанією

Голова Національної телекомпанії України за супом харчо сипле парадоксальними висновками, які зробив, реконструюючи підконтрольного йому пострадянського монстра, і розповідає про телебачення своєї мрії

Ольга Духніч

Ресторан для обіду з Зурабом Аласанією, генеральним директором Національної телекомпанії України (НТКУ), цього разу обираю я. Обираю заочно і швидко — останньої миті зривається можливість обіду в закладі, обраному ним самим.

"Ну тоді де завгодно, хоч у пеклі!" — жартує по телефону у властивій йому манері топ-менеджер головної державної телекнопки країни.

Так ми опиняємося біля дверей грузинського ресторану Никала на Подолі навпроти Житнього ринку і спускаємося в його темне підвальне приміщення.

У закладі спекотно. З огляду на запах — від печі, де випікається знаменитий грузинський хліб шоті. Стіни обвішані репродукціями картин грузинського художника-примітивіста Ніко Піросмані, й офіціант пропонує нам столик під однією з них. На ній зображений жираф, і в напівтемряві залу здається, що він дивиться на нас недобре.

"Чудово!" — захоплюється Аласанія. Втім, фотограф зовсім іншої думки, і ми переміщаємося в стриманіший інтер'єр сусіднього залу.

Харків'янин грузинського походження Аласанія очолив Національну телекомпанію України в 2014 році, за місяць після подій Майдану. Відтоді перед ним стоїть завдання зробити з державного телевізійного монстра радянського зразка сучасного суспільного мовника під брендом UA:Перший.

Аласанія пробував бути художником, збирачем оливок на Криті та курсантом тренувального табору Французького іноземного легіону, і тому нинішню його зайнятість хочеться назвати нудною. Втім, до неї він був готовий, п'ять років пропрацювавши директором Харківської обласної державної телерадіокомпанії.

— Без ілюзій ішов [до НТКУ], розумів, що таке само болото, як і в Харкові. Тільки розміром побільше,— коментує він колишній досвід і з цікавістю заглядає в меню. Аласанія народився в Абхазії, де сильні традиції мегрельської кухні — мабуть, найгострішої та найпрянішої з локальних грузинських.

— Є у абхазьких грузинів свої фірмові страви? — запитую я, переглядаючи звичний набір з хачапурі, харчо і страв на мангалі.

— Друга дружина мого батька — до речі, українка, завжди казала: у вас, грузинів, трави на узбіччі нарви і горіхами присип — вже страва,— віджартовується Аласанія. Втім, вибирає схоже за описом пхалі, а також харчо. Я приєднуюся до його вибору з хачапурі по‑мегрельськи.

Замовивши їжу своєї батьківщини, мій співрозмовник зізнається, що не був там вже багато років. "Не можу поїхати туди, де народився: абхази мене не пустять, а якщо пустять, добром це не закінчиться",— пояснює він і додає, що також боїться розчаруватися. "У нас є віра, що Грузія — хороший приклад для України, але я вже не впевнений, що це масштабується, та й боюся розчаруватися побаченим там",— завершує він думку.

П ро свіжіші розчарування ми говоримо, поки нам несуть напої. Аласанія до роботи, виконаної ним у НТКУ за два роки, ставиться критично.

— Мені поки що не вдалося створити на каналі команду людей, з якою можна подужати майбутні зміни та якій я зможу безумовно довіряти. Все поки перебуває в ручному керуванні, і на це витрачається величезна кількість енергії.

У спадок медіаменеджеру дісталося 28 регіональних телерадіокомпаній та 8 тис. осіб персоналу.

— А що вдалося? — переводжу я розмову в позитивне русло.

— Закриті всі регіональні ТРК,— Аласанія пояснює, що бюрократично складний і довгий процес закриття регіональних підприємств, які, за його словами, працювали "на своїх обласних князьків",— перший етап реформування Національної телекомпанії. Тепер почався другий етап: перетворення її на публічне акціонерне товариство — варіант суспільного мовлення, вільного від впливу держави.

— Зараз починається моя головна боротьба — вибити фінансування з держави і пояснити їм, що громадський мовник — стаття витрат не менш важлива, ніж війна. Не виб'ю цьогоріч — значить, не виб'ю ніколи,— різко пояснює він, розливаючи у склянки солодкий грузинський тархун.

За законом, річний бюджет громадського мовника становить 0,2% від бюджету держави, в нинішніх цифрах — 1,2 млрд грн. Однак поки що держава не готова виділити навіть половину суми. Аласанія обіцяє битися.

— Добре, а в чому значущість каналу, який коштує 1,2 млрд грн державних грошей? Адже багатьма змінами останніх двох років люди незадоволені. UA:Перший називають нудним,— допитуюся я.

— Зараз і про рейтинги скажеш? — посміхається Аласанія.

Рейтинги, дійсно, не найсильніше місце каналу: в шкалі вимірів він розташовується нижче 20‑ї позиції, пропускаючи вперед не тільки лідерів — 1+1, Інтер, Україну та СТБ, але і менш популярні П'ятий канал, Тоніс, а часом навіть нішевий Бігуді.

Однак Аласанії цим не дошкулити: на його думку, робота UA:Перший не вимірюється рейтингами. Громадський мовник, яким канал має намір стати,— це ціннісні речі, як гіркі ліки, яке треба вживати, щоб вижити. Адже надзавдання UA:Перший полягає в тому, щоб за найближчі роки переконати глядача, що канал надає виключно правдиву й об'єктивну інформацію, що дозволяє самостійно розібратися, за кого голосувати на наступних виборах і що взагалі відбувається в країні.

За столом зависає пауза: офіціант розставляє вибрані нами страви. Щойно він зникає, я ставлю питання:

— У кого вийшло зробити громадське телебачення дійсно впливовим?

— У шведів і данців добре вийшло,— відповідає Аласанія, куштуючи харчо.— У них дві громадські телекомпанії тримають до 70% всього телеринку, причому одна з них живе за рахунок держбюджету, а друга — винятково за рахунок реклами.

Обидва канали котируються в аудиторії завдяки новинам, які роблять якісно, швидко і абсолютно без огляду на позицію влади. Ці новини настільки популярні, що ніхто з приватних комерційних мовників у країні їх більше не виробляє, Аласанія пояснює, явно змальовуючи образ своєї мрії.

— А ось у європейців виходить гірше. У Італії — взагалі дуже погано, у Німеччині громадське телебачення популярне за рахунок спортивних заходів, у "новачків" Європи — з перемінним успіхом. У тій самій Польщі з приходом до влади правих сил громадський мовник знову повернувся до держави, бувають і такі відкати.

Процеси, що відбуваються в Польщі, медіаменеджер називає політичними, з сумом помічаючи, що, мабуть, це тільки початок відкату від демократичних свобод.

— А що з ціннісних речей вам вдалося зробити вже зараз? — я повертаю співрозмовника в Україну.

— Можу сказати зараз тільки про один канал — Перший національний. На каналі точно не крадуть, і поки це має дуже погані наслідки, за два роки я не зможу підняти зарплату персоналу, і він страшенно демотивований. А на регіональних каналах гроші за всякого штибу послуги ще беруть, але вже з побоюванням. І там незабаром не братимуть, отже, житимуть так само погано, як Перший національний.

Відрізаючи шматок мегрельского хачапурі, я помічаю, що це вже геть парадоксальний успіх. Аласанія, знизуючи плечима, відповідає: кинули красти — стали жити погано, і це очікує всю країну.

У завислій паузі чутно спокійну пісню з динаміків.

— Це, до речі, мегрельською співають,— раптом посміхається Аласанія.— Колискова.

Упоравшись із хачапурі, я запитую Аласанію про те, хто сьогодні дивиться UA:Перший. На його думку, це мешканці міст з населенням до 50 тис., тобто приблизно половина країни.

— Мабуть, ваша аудиторія — традиційно бабусі? — уточнюю я.

— Бабусі відпали разом з ректором-шоуменом Михайлом Поплавським,— переконаний мій співрозмовник, згадуючи шоу, яке гарантувало "першій кнопці" рейтинги. Від Поплавського Аласанія відмовився понад рік тому, бо той не вписувався в інтелектуальніший формат оновленого каналу.

— Тепер ви запросили яскравих ведучих — Ольгу Герасим'юк, Юрія Макарова, практично всі розслідувальні передачі від Схем до Наші гроші. Дає позитивну динаміку?

— Це ви кажете: яскраві передачі, а народ цього не любить і дивитися не хоче, йому нудно.

— Але ж ви товаришуєте з міністром внутрішніх справ Арсеном Аваковим, а він саме фігурував в одній з таких передач,— перевожу розмову на слизьку тему.

— Як людина вихована, він зі мною вітається, але робить це вже через силу,— Аласанія відпиває боржомі.— Коли Національний союз журналістів почав кампанію проти мене, він, згнітивши серце, мене підтримав. Але після розслідування справи про рюкзаки [програма Схеми розслідувала ймовірну корупційну угоду про постачання 6.000 рюкзаків до АТО за допомогою компанії, що належить синові Авакова Олександру] майже перестав розмовляти.

Коли Аласанія нещодавно зіткнувся з міністром на офіційному заході, той згадав, що справу потрібно дорозслідувати і, якщо його сина оббрехали,— перепросити. "Ви — сволота, але воювати з журналістами собі дорожче",— цитує Аласанія Авакова.

— Взагалі я йому вірю,— продовжує він без паузи.— Він — людина порядна, хоча про багато речей у нас із ним різні уявлення. Для нього важливість мети виправдовує будь-які засоби, для мене — ні.

Наші тарілки порожні, а в мене ще питання щодо Євробачення-2017: в якому місті воно буде проходити.

— Сьогодні у фінал відбору вийшли Дніпро, Київ і Одеса.

— А у кого більше шансів?

— У Дніпра проблеми з готелями, поки складно уявити, чи зможуть вони прийняти близько 20 тис. гостей, а вони пропонують варіант з плавучими кораблями-готелями на Дніпрі. Набагато складніше те, що в Дніпрі людям нема чим розважати себе три тижні поспіль. Київ захищається з Міжнародним виставковим центром на лівому березі як сценою, але це ускладнює логістику заходу. Одеса вже представила два проекти даху для стадіону Чорноморець. Крім того, їм важливо добудувати термінал і злітну смугу місцевого аеропорту. Але це необхідні витрати — адже все залишиться місту.

— А ви самі за кого вболіваєте?

— Чесно кажучи, мені зручніший Київ, але дуже хотілося б, щоб вийшло в Одесі, тож серце навпіл,— посміхається Аласанія.

— На вашу думку, Євробачення — це для України історія про витрати або про доходи? — запитую я наостанок.

— Всього потроху. Прямих доходів від приїжджих буде порівняно небагато. Набагато більшим буде непрямий дохід — завдяки міжнародним трансляціям Україна знову опиниться на порядку денному в усьому світі. Крім того, така реклама за кордоном дозволить побачити Україну не у війні,— завершує він.