Я тоді ще працював журналістом. Всієї глибини проблеми я не розумів. Прояснив мені детально ситуацію приятель нашої родини, який обіймав одну з найвищих посад в уряді Автономної республіки Абхазія у вигнанні.
Він після довгого пояснення сказав фразу: «Розумієш, це на десятиліття відкладає можливість вирішення конфлікту. Ми якщо не зможемо це припинити, ці проблеми дістануться навіть нашим правнукам».
Через кілька днів у Едуарда Шеварднадзе (тоді він був ще президентом Грузії) відбувся традиційний брифінг для журналістів щопонеділка. Після брифінгу у журналістів завжди була можливість коротко поговорити з ним, записати синхрон, уточнити деталі. Запитання про паспорти йому поставили, але він дуже обтічно відповів. І ось після брифінгу, коли я уточнював у нього, що ми будемо робити у відповідь, президент чесно відповів: «Будемо працювати з Заходом, але результату навряд чи досягнемо. Вони все одно роздадуть паспорти».
Вже до осені в Абхазії російські паспорти мало майже 50% населення, а в Самачабло (Південна Осетія) десь 40%. А до 2006 року в Абхазії паспорти громадян Росії були у 98% населення, в Самачабло – 95%.
Думаю, такі ж темпи будуть і на Донбасі. Наступне, що зробить російська влада, це як тоді на початку 2000-х на окупованих грузинських територіях, відкриє спеціальні представництва, щоб жителі окупованих регіонів могли отримувати російські паспорти, не виїжджаючи за межі Донбасу. Ще раз підкреслю – відкриють представництва, які будуть роздавати паспорти на місці.
І це не тому, що вони піклуються про людей, а щоб ще раз демонстративно показати, що вони господарі становища.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени