Плани Володимира Зеленського організувати зустріч лідерів нормандської четвірки — одна з ключових ініціатив за перші сто днів президентства. Це цілком вкладається в обраний стосовно тимчасово окупованих територій курс: продемонструвати, що прогрес в перемовинах з Росією — можливий, а домовитися про реінтеграцію — реально.
У внутрішній політиці, до слова, курс на реінтеграцію виправданий, ба більше — довгоочікуваний. Щоправда, проявляється він у іншому — підтримці зв’язку з мешканцями тимчасово окупованих районів, спрощенні доступу до українських сервісів, вирішенні нагальних проблем прифронтових районів з підконтрольного Україні боку. Все це — в компетенції української влади, тому жодних втрат чи болісних поступок агресору не передбачає. Навпаки, наприклад, спрощення перевезення товарів через лінію розмежування чи верифікація громадян з тимчасово окупованої території для виплати пенсій та інших соціальних виплат матиме більшою мірою позитивний ефект і тільки посилить позиції України для процесу реінтеграції територій, коли б вона не відбулася.
Водночас тривожним є намір президента показати, що щось у минулому позиціонуванні Україні в переговорах було «не таким». Достатньо це «щось» змінити, як рішення для конфлікту з Росією легко знайдеться. У внутрішній політиці це «щось» дійсно має місце, тому змінити політику щодо підконтрольного Донбасу — реально і нескладно. А от у зовнішньому вимірі не все так просто і однозначно. І саме тому ця ініціатива — зустріч в нормандському форматі - ризикована та контраверсійна. Можна сказати, що ризик не обов’язково веде до програшу. Звичайно, але тоді він має бути виправданий. Тому перше і головне питання: що президент вважає такою метою? Яке рішення, яку домовленість за результатами нормандського формату він бачить як прогрес і досягнення цілей України? Яку модель реінтеграції він захищатиме на цих переговорах?
Так, відновлення територіальної цілісності президент під сумнів не ставить. Але на цьому ясність в питанні політики повернення окупованих територій, на жаль, завершується. За 100 днів президентства Володимира Зеленського стратегії реінтеграції чи просто рамкового плану зі зрозумілими «червоними лініями», прийнятними і неприйнятними компромісами, так і не з’явилося. Можливо, десь в кабінетах президентської команди цей план і є, але чи правильно везти його нормандській четвірці, не показавши українському суспільству? Це буде великою помилкою, бо тишу любить питання, наприклад, повернення військовополонених, політв'язнів, але аж ніяк не умови повернення та майбутній статус окупованих територій.
Друге питання: чи змінилося щось в переговорній позиції Росії від 2016 року? Чи стала Росія більш готовою до виборів за міжнародними стандартами? Або, можливо — до реального повернення Україні контролю над кордоном? Це питання риторичне. Нічого в баченні Москви не змінилося. Звідси постає третє запитання: чи означає це, що президент готовий поступатися якимись раніше принциповими для України позиціями? Якщо так, то якими саме? Початком організації виборів не після перехідного періоду, а одразу за досягненням домовленості? Чи змінами до Конституції щодо «особливого статусу»? Цей ланцюжок питань виникає саме через те, що компроміс і домовленість з’являються тоді, коли обидві сторони погоджуються з певною опцією. Якщо Росія не погоджувалася досі, то і наразі не погодиться на вибори за міжнародними стандартами, відсутність амністії тільки для тих, хто не скоїв тяжких або воєнних злочинів (як вже сьогодні визначено українським законом), на відсутність змін до української Конституції (а це вже зміна державного ладу, по суті), то якою буде позиція України на таких перемовинах?
І четверте питання: хто формує цей пакет пропозицій? За винятком пари публічно відомих прізвищ, невідомо, хто ж та зовнішньополітична команда, яка формує президентську позицію для цих переговорів? Зустріч може відбутися найближчими тижнями, але новий уряд тільки запрацював, потужної зовнішньополітичної групи депутатів у президентській фракції немає, а команду українського представництва в Мінській тристоронній контактній групі після звільнення Романа Безсмертного начебто змінюють та посилюють, але як, якими кадрами та в які терміни — невідомо.
Відповідно, сам факт зустрічі в нормандському форматі не є перемогою, адже всі учасники усвідомлюють: вона можлива тільки тоді, коли є сенс домовитися про щось нове. Саме тому в цій зустрічі після 2016 року навіть Росія не була зацікавлена: вважалося, що це марна трата часу через поки що «недоговороздатну» Україну.
І бажання президента показати відмінність між ним, як політиком, орієнтованим на об'єднання суспільства і припинення війни, і його попередниками, як такими, що цього миру начебто не прагнули, може обернутися злим жартом для нього самого. Аби уникнути цього, варто як мінімум при підготовці цієї зустрічі чітко сформулювати ті самі «червоні лінії», які він як новий відповідальний за зовнішню політику «повезе» на переговори. І презентувати їх спочатку тут, всередині країни. Не треба боятися розколу чи протестів. Розмова з суспільством до, а не після, якраз і буде найкращим запобіжником подібного.
Можливий, звичайно, інший варіант. Просування ідеї зустрічі, виходу на переговори з «традиційними» українськими позиціями (наразі неприйнятними для Росії), а далі - якщо Москва не згоджується, демонстрації усім, як українська сторона спробувала, але не вийшло. З російської вини. Не можу сказати, наскільки такий сценарій близький до планів президента, але в ньому однозначно не так багато мінусів, як у «купівлі» умовного миру без жодних гарантій.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ