[…] Робота зрідка відображує нашу ідеологію, та робота в колективі вимагає чіткої та продуманої стратегії, де функції компанії повинні переплітатись з філософією засновника.
Світовий конфлікт між комунізмом та капіталізмом неабияк позначився на другій половині 20-го століття. Центральною драмою мого дитинства стала ідеологічна битва, яка саме розгорталась у США. Спостерігаючи за падінням Берлінського муру, а затим – СРСР, навколо так і вирувала атмосфера тріумфу, гордості та цього типового «А я ж тобі казав!». Думаю, у ті часи мало хто міг заперечити, що саме США є головним носієм глобального капіталізму.
Та глибоко всередині цього твердження все ж можна помітити один дефект. У той час як США позиціонують себе як країна вільної ринкової економіки, серцем сучасного капіталізму є корпорація – місце, яке за стилем правління більше нагадує авторитарну країну. […]
Я виріс в ізоляції від Америки з її пристрастю до капіталізму. Для мене ера Рейгана розпочалась у штаті Теннессі в общині з характерною назвою «Ферма». Робота не приносила моїм батькам грошей, не мали ми і приватної власності. Моя сім’я залишила «Ферму», коли мені було вісім.
Коли зникає видима влада, тут же народжується невидима
Зростаючи, я ловив себе на думці, що моє ідеологічне коріння постійно перебуває в конфлікті з постійним прагненням США до капіталізму. Тільки-но я почав працювати та заснував власну компанію, то усвідомив, що більше не є своїм ані в комуністичному світі свого дитинства, ані в середовищі вовків з Волл-Стріт, куди я не так давно ввійшов. Працюючи над розширенням компанії, я збагнув, що мої переконання піддаються перевірці.
Перший реальний конфлікт відбувся під час пошуків топ-менеджерів. Насамперед слід пояснити, що я заснував власну компанію тому, що відразу зрозумів, що не зможу самореалізуватися, працюючи на інших. Це змусило мене замилитись, як зробити так, щоб моїм працівникам це вдалось. Думаю, кожен, хто працював у топ-менеджменті, розуміє ту ієрархічну реальність, яка формується між тими, хто працює, і тими, хто приймає рішення. Отже, наймати менеджерів – це крок до погіршення роботи власної компанії?
Ймовірно, хтось із вас зараз із запалом вигукує: «Так, холократія!». Решта ж не розуміють, про що мова, ще хтось ображений, а ще хтось і зовсім думає, що автор ідіот.
Я задумався про можливість створення компанії з якомога компактним штабом менеджерів та потім прочитав дослідження з описом кількох подібних експериментів, які закінчились катастрофою. Адже коли зникає видима влада, тут же народжується невидима. Іншими словами, ієрархія нікуди не дівається, на її верхівці все ще сидить засновник, але процес прийняття рішень перестає бути прозорим, а через відсутність контролю система стає легким об’єктом для експлуатації. Хоча саме в таких умовах пройшло моє дитинство.
[…] Один із ключових принципів вільної ринкової економіки полягає в наступному: комітети, відповідальні за стратегічне планування, ніколи не зможуть стати такими ж діяльними та ефективними як люди, що виконують їх завдання. […]
У моїх та інших подібних общинах головною злободенною проблемою було нагодувати людей. Батьки з жахом у голосі згадували «пшеничні зими», коли ми виживали на одних лише крупах. І в той час як людям бракувало їжі, засновник «Ферми» у якості барабанщика роз’їжджав Європою. «Доносив світу головний меседж нашої общини».
Те злиденне існування було чимсь на кшталт життя в комуністичних країнах, де централізоване управління не може нагодувати кожного. Роками я вірив у те, що причини існування подібних режимів пов’язані з некомпетентністю. Будь це маленька община на кшталт «Ферми», чи країна – ось як Китай. Та справжня причина виявилась більш прозаїчною. В еру китайської політики Великого стрибка, мільйони людей страждали від голоду. А все тому, що уряд прагнув неможливого: керувати продуктивністю цілої країни. […] Комуністичні країни не лише націоналізували підприємства: вони прагнули, щоб їх діяльність контролювала маленька група людей.
Коли говорять, що в комуністичних країнах немає вільного ринку, то йдеться про те, що їхні уряди говорять фермерам, що та скільки виготовляти. Останні не можуть вирішувати самі за себе. Китай хотів піти ще далі та вказувати, о котрій годині людям слід працювати і о котрій закінчувати. Передбачалось, що топ-менеджери мають дзвонити у спеціальний дзвіночок, який би сигналізував про початок та кінець роботи кожної з робочих груп. (Кожен, кому доводилось «скануватись» під час входу-виходу на роботу, мав би зараз боляче скривитись.)
Причина краху цієї системи очевидна: дистанція між топ-менеджментом та фермерами була настільки великою, що прийняти хороші рішення видавалось навряд чи можливим. […] Люди, які вивчали реструктуризацію чи DevOps, можуть провести паралелі.
Найбільш важлива характеристика вільної ринкової економіки – це можливість приймати власні незалежні рішення, виходячи з власних інтересів. Якщо ти фермер, то сам обираєш що, скільки і коли вирощувати. Ба більше, ти і взагалі можеш вирішити закинути фермерську справу. Успіх залежить від покупців, яких ти знаходиш на свій товар, і від цін, які сам встановлюєш. Можливо, цьогоріч таке рішення не дасть своїх результатів, але з часом, коли ти більше вивчиш потреби своїх клієнтів, то зможеш і краще на них реагувати. […]
Нашу економіку і досі можна назвати вільною та ринковою. Хоч Адам Сміт так би не сказав. Адже там, де мали би процвітати індивідуальність, тепер корпорації. Направду велетенські корпорації. І вони працюють за тою ж системою центрального управління, що в комуністичні часи. Я знаю: я так робив. […]
До моменту, коли на мою компанію вже працювало понад 500 людей, ми (я і мої помічники) зрозуміли, що неможливо мати систему, де люди працюють, відштовхуючись від планів підприємства. Я досі не можу зрозуміти: «А як вони знають, які у мене плани?»
Таке питання є доцільним лише в авторитарних державах – не в тих, де царить вільна ринкова економіка. Бо моя мета – це мета усієї компанії і є лише один спосіб переконати людей іти до неї – розповісти їм про план. […]
Великі лідери мають дослухатись до думки кожного працівника, ну а потім приймати власні рішення. Адже саме в цьому і є суть лідерства. Всім нам відомо про менеджерів, які не переймались думкою іншою – відчували, що для того аби бути великими, їм усього цього не треба. Найбільш відомий з них – Стів Джобс, який вкрай зневажливо ставився до думки інших, проте прийняв кілька доленосних для світу рішень. (До слова, не всі вони були на краще)
І це саме те, що найбільше пригнічує у великих корпораціях. Керівництво маленьких компаній має доволі близькі стосунки зі своїми працівниками – такий колектив більше схожий на плем’я. Натомість топ-менеджери великих компаній перебувають надто далеко від своїх команд – і це вже більше нагадує принцип роботи таких нині неприйнятних для нас комуністичних політбюро. […]
Я знаходжу це іронічним і дещо дошкульним – розуміти, що моя неспроможність працювати на когось перейшла у заснування компанії, де працюють розумні та талановиті люди, здатні робити те, чого я не зміг. […]
Хотів би я знати, як вирішити цю проблему. […] Бо фріланс та перехід на контракти (те, що так полюбили американські корпорації) – це не вихід. Це гірше, ніж два світи разом узяті: таке собі поєднання експлуататорського характеру капіталізму з неефективною бюрократією комунізму. Наразі система контрактів працює, бо вигідна як роботодавцям, так і працівникам. Та більшість людей просто не мають іншого вибору.
Холократія теж не підходить. […] Зрештою, без зміни системи оплати вибудувати вільний ринок видається неможливим. Розмірковуючи над перевагами економічної системи, яка буде триматись на компаніях з обмеженим штабом топ-менеджерів, дехто починає схилятись до ідеї з блокчейнами. Та позаяк ця сфера переважно розвивається у тіні, це також не рішення. […]
Економіка опинилась перед великою проблемою: насправді ми не знаємо, як справедливо оцінювати людську працю. Компанії наймають людей, щоб отримати дохід від їхньої ж роботи. Та якби вони платили своїм робітникам ті ж суми, які отримують з продажу плодів їхньої праці, корпораціям прийшлось би нелегко. […]
Сьогодні ми маємо ту ж комуністичну систему, де топ-менеджери, те саме централізоване управління, отримають більшу частину прибутку – в той час як працівники, які отримують мізер, виконують більшу частину роботи. Виходить, що задля покращення ситуації великі корпорації мали би дещо зменшити свої апетити – і це б мало катастрофічно руйнівні наслідки для системи.
Саме тому я і не знаю, що робити. Та принаймні розумію, у чому проблема. […]
Повну версію статті читайте на the Medium
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени