Я тут не для того, щоб говорити про політичний, національний або історичний контекст мови.
Я розумію несправедливі маніпуляції навколо української мови та спроби підірвати ідентичність, що йдуть через лінгвістичний тиск. Я усвідомлюю, наскільки викривленою є темрява геополітики і влади. Розумію, як політики маніпулюють населенням через найбільші його страхи і як зовнішні сили багато диктували українській історії.
Про ці теми можна прочитати в інших статтях, написаних людьми набагато більш кваліфікованими, ніж я. Якщо ви шукаєте чогось такого, то краще не витрачайте свій час.
Наведена тут думка з приводу мовної ситуації в Україні є особистим поглядом з боку іноземця.
Наскільки я можу судити з того, що чую на вулицях Києва, тут більше людей розмовляє російською, ніж українською. При цьому більшість володіє обома мовами. Найбільш природною для нас є та мова, якою говорили наші батьки. Я говорю англійською, тому що нею зі мною говорили: це не було моїм вибором. Рідна мова ніколи не є нашим усвідомленим вибором.
Іноземці, які приїжджають в Україну, не вловлюють різниці між українською та російською мовами, якщо не володіють якимись знаннями про одну з цих мов. Багато слів схожі. Спочатку розшифрувати їх неможливо. Це все одно, що українцеві зрозуміти різницю між іспанською та португальською, не маючи особистої історії ні з однією з цих мов.
Вулиці Києва – немов лінгвістичний колаж, де одна людина може говорити українською, а інша – відповідати російською. Весь діалог може так і продовжуватися, при цьому обидва його учасники будуть сміятися. Щоб зрозуміти це, я витратив місяці. У певному сенсі це вражає, з іншого боку – це кошмар для новоприбулого в цю країну.
Спочатку мені здавалося, що речення українською або російською звучать, як одне довге слово. Спочатку вся справа була в тому, щоб поділити мову на слова, немов відколоти шматочки льоду від брили. Якщо ви подорожували по Іспанії і не знаєте іспанської, то розумієте, про що я.
Я прожив тут уже досить довго. На базовому рівні я знаю, які слова українські, а які – російські. Я можу зрозуміти різницю між двома мовами на слух. Я знаю, що букву "i" годі й шукати в російській мові.
Мій перший лінгвістичний промах був зі словом "Київ". З першого дня я знав Kyiv як Kiev: як і будь-який іноземець. Кожна карта, рейс, прогноз погоди, згадка в ЗМІ, котлета по-київськи – будь-яка згадка за межами України була саме такою.
Я вперше побачив слово Kyiv, коли приземлився в Борисполі. І я не знав, чому воно було написано так. Я подивився на це, але досить швидко моя увага переключилася на те, чому я не міг отримати гроші з банкомату, а потім на роздуми про те, небезпечний чи ні похмурий хлопець, який вимовляє "таксі" своїм прокуреним голосом.
Через тиждень-другий слово Kyiv моя голова фіксувала десятки разів. У розмові я часом говорив Kyiv замість Kiev, коли спілкувався по телефону з друзями вдома. Вони не розуміли, чому я говорю Kyiv, не розумів цього і я. Тепер, коли я оглядаюся назад, все це здається мені очевидним.
Ви, читачі, можете запитати: "Як можна було цього не знати?" З тієї ж причини, з якої ви не знаєте, що Бангкок – це Крунгтхеп. Тайці не називають його Бангкоком. Але так робить весь світ. «Бангкок» написано на кожному табло в аеропортах, на карті, так співається в піснях (за межами Таїланду). Ви ніколи не чули про Крунгтхеп, ви дізнаєтеся про нього, лише побувавши в Таїланді.
Рухаємося далі.
Моє перебування в Україні почалося не в українському оточенні. Я переїхав зі своїм американським другом, який тут жив і який так само мало знав про Україну, як я. Я не потрапив в робоче середовище українців. Спочатку я значною мірою був сторонньою людиною.
Перші тижні в країні присвячені вивченню базових речей. Чому блокноти і ручки не продаються в продуктових магазинах? Де знайти зимове пальто? Чи можна пити воду з-під крана? Як називаються овочі, які потрібно вводити на електронних вагах в «Сільпо» (поки за тобою утворюється величезна черга, породжуючи стрес)? Чому у мого орендодавця таке шалене ім'я? Чому банкомат видає тільки 1000 грн за раз, якщо орендна плата – в рази більша?
Прогрес відбувається дуже повільно.
Кілька місяців по тому я написав блог під назвою Київ очима американця. Я хотів, щоб його прочитала міжнародна аудиторія, хотів розповісти їй найкласніше про Київ та Україну і представити погляд протилежний тому, який зазвичай існує на Заході. Історія стала вірусною і обрушила мій сайт. Її читали іноземці, але, на мій подив, українці читали її більше.
Я отримав десятки коментарів про те, як написав назву столиці країни. Я вперше дізнався походження двох написань: одне було транслітерацією російської назви, інше – української. Жорсткі, але справедливі коментарі зацементували Kyiv у моїй голові. Я змінив заголовок статті з Kiev на Kyiv. Мої голосові зв'язки більше ніколи не вимовляли Kiev. Урок був засвоєний.
Кілька днів по тому я спілкувався з українською подругою, яка володіє тут мовною школою. Посеред речення вона вимовила Kiev.
"Стривай, що ти зараз сказала?" – запитав я здивовано, а зморшки на моєму лобі стали глибокими, ніби Великий каньйон.
Вона авторитетно відповіла: "Kiev. Це місто, де ми зараз перебуваємо".
"Потрібно говорити Kyiv, а не Kiev. Чому ти говориш Kiev?"– відповів я.
"Я завжди кажу Kiev," - сказала вона і продовжила розмову, як ні в чому не бувало.
Вона говорила рівно так, як і багато інших українців, яких я зустрічав. Все стало ще більш заплутаним. Але після моєї статті все це не мало значення. Kiev був похований на моєму лінгвістичному кладовищі.
Я завжди захоплювався тими людьми, які запросто вчать нові мови. Мені потрібно почути слово тисячу разів, щоб воно закріпилося в пам'яті. У кожного з нас є сильні і слабкі сторони, і іноземні мови ніколи не були моєю сильною стороною.
Українська та російська граматика лякають мене більше, ніж агресивний лиходій з ножем на темній вулиці в Мехіко. На свій захист скажу, що слов'янські мови мало схожі на карнавал. Якщо ви не народилися з однією з них в крові, то десятки способів утворити множину іменників здадуться вам різновидом божевілля (в англійській є лише закінчення s і es). Жодному дорослому не сподобається виглядати і звучати так, ніби дошкільня. Вивчення мови дарує досвід смирення.
Аналогічним досвідом для українця може бути вивчення арабської.
Начебто зрозуміло, так? Будучи іноземцем в Україні, ви захочете почати з однієї мови. Має сенс вчити українську, правда? Що ж, щось на зразок того...
Кільком людям з української діаспори у США і Канаді така відповідь здасться очевидною. Ви будете для них кимось на кшталт Івана Грозного, Сталіна, російського шпигуна або когось ще, пов'язаного з Росією, якщо будете говорити російською. Чого вони не розуміють, так це того, як виглядає в Києві урок йоги. Коли ваше тіло стискається, пітніє і страждає, поки ваша дупа піднята до неба, ваш ключ до полегшення – слово "відпочиваємо", сказане інструктором.
У трьох різних йога-студіях, які я відвідав у Києві, всі заняття проводилися російською. Події для стартапів, які я тут відвідував, були російською та англійською. Ті кілька разів, коли люди питали у мене дорогу, вони теж говорили російською. Видання, для якого я пишу, виходить російською. Лікар, до якого я ходив, розмовляє російською. Водночас усі фільми в кінотеатрах – українською. Музиканти співають в основному українською. Музеї – українською. Велика частина радіостанцій – українською. Державна мова – українська. Більшість покажчиків – українською. Діти вчаться в школах українською.
У Києві розумієш, що з точки зору лінгвістики тут все непросто.
Також я зрозумів тут, що ні для кого, схоже, не є проблемою одночасне вживання двох мов. Я ніколи не бачив, щоб це викликало напруження. Я спостерігав, як обидві мови живуть і дихають одна біля одної. Мова тут – немов гнучка соломинка, люди змінюють її, перевертають в голові, але ніколи через неї не б'ються.
Розповім іншу історію.
Кілька місяців тому я найняв для одного проекту режисера монтажу. Молодий і прогресивний хлопець. Ми поставили собі за мету за допомогою відео охопити якомога більшу кількість людей. Воно було знято в Києві, але концентрувалося тільки на Україні. Я хотів зробити щось легке і веселе, що з'єднує культури, а не щось що розділяє і політичне. Я хотів, щоб якомога більше людей зрозуміли цінність цього відео. Якби субтитри були українською, то це б виключило аудиторію від Калінінграда до Казахстану, яку я теж хотів привернути.
Ми з командою вирішили, що за викладеними вище причинами субтитри будуть російською. Але в останній момент режисер монтажу і його наречена сказали мені: "Ви точно повинні використовувати українську". Хоча раніше вони погодилися з використанням російської.
Вони продовжили обговорювати питання один з одним російською. Я спостерігав і відчував той же подив, який відчував багато разів до цього.
Я запитав: "Якою мовою ви говорите один з одним вдома?"
- Російською, - без краплі сумнівів відповів режисер.
- Але ти відмінно говориш українською? - перепитав я.
- Так звичайно.
- Але тоді як, чому?
І я знову поринув у лінгвістичну плутанину і повернувся до часів, коли моя українська подруга вперто говорила Kiev замість Kyiv.
Об'єктивна реальність в Україні така, що хтось може говорити вдома з улюбленою російською і набагато більше пишатися тим, що він українець, ніж той, хто говорить вдома українською. Інша реальність теж існує. Все це змусило мене думати про мою власну мову. Прапор або походження не є об'єктивним виміром для асоціації з країною.
Історичний контекст України непорівнянний зі США. І хоча в назві моєї рідної мови є Англія, коли я бачу свою мову на папері або британський прапор біля неї, я не відчуваю зв'язку з цим прапором або країною.
Мова жива і завжди змінюється. Лінгвістичний ландшафт України формується прямо зараз. У Києві здається, що українська часто замінює російську. Це логічно, якщо молодь вивчає українську, адже молодь – це майбутнє.
Мова будує національну ідентичність: українська мова важлива для української ідентичності та індивідуальності. Я помічаю, що коли говорю ті кілька українських слів, які знаю, наприклад "дякую" замість "спасибі", люди відповідають більш енергійно.
Я зустрічав українців, які перейшли в повсякденному житті з російської на українську, тому що більш захоплені просуванням української мови. Це нелегко зробити, але викликає захоплення і є ознакою відданості і турботи про країну.
Я дізнався, що для занять йогою або організацією стартап-івентів російську знати корисніше. Але щоб достукатися до сердець більшості людей, потрібна українська.
Ознакою цікавої країни є різноманітність. Після того, як минулого літа я пожив на Сході країни, а потім побачив її Захід, зрозумів, що Україна дуже різноманітна. Я люблю Америку, тому що Сан-Франциско і Майямі – це два різні світи, так само як Харків і Львів.
Я також думаю, що це велике досягнення – мати лінгвістичний мир у столиці країни. Реальність в двомовних країнах далеко не завжди виглядає подібним чином. Той факт, що люди не нападають один на одного через те, що хтось говорить найбільш звичною для себе мовою, – це величезний успіх. Мова, якою з нами говорила мама, завжди є для нас найбільш природною. Рідна мова ніколи не була для нас вибором.
Реальність (не в онлайн) така, що українці однаково добре будуть сприймати, будете ви говорити Kyiv чи Kiev. Вони будуть говорити з вами українською або російською, і допоможуть вам рухатися по унікальному ландшафту їх красивої країни, що деколи збиває з пантелику.
Більше про життя Пітера можна читати в Facebook, на його сайті petersantenello.com, стежити за ним в Instagram, або на YouTube .
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени
Більше блогів тут