"Мости замість стін" – спільний проект Українського ПЕН та Нового Времени, у рамках якого провідні українські інтелектуали – письменники, філософи, журналісти та науковці – розмірковують про те, що об’єднує українців. Всі тексти шукайте за тегом #мости замість стін
Я дуже добре пам'ятаю перший у моєму житті свідомий акт бунту. Свідомий, тобто вже не дитинно-імпульсивний, не зведений до вереску і тупотіння ногами. То було «ні», за яким на горизонті вперше блимнуло якесь знайдене мною самим «так» – лише моє, наперекір усьому, хоч не усвідомлене до кінця. Думаю, що всі мої вибори й бунти вийшли з того першого, як усі війни вийшли з Трої.
Якось ми з однокласником дивилися польський канал – здається, то був якийсь мультик, може, «Болек і Льолек», а може, «Рекс», ми їх любили, тим більше, що вони були без слів. Але того, що канал польський, було достатньо, щоб моя бабуся гримнула на нас і звеліла вимкнути «тих поляків, які вже й так багато крові їй випили».
«Мені вони нічого поганого не зробили», – відповів я і вперся на своєму. Не йшлося про мультик, а про якусь несподівано дорослу річ: право самому вирішувати, хто тут поганий і добрий. Потім, коли я дізнався про пережиття бабусі, яка ледве вціліла у польських «акціях помсти» в 1945-му, а відтак уже новою польською владою була жорстоко переселена до СРСР, я відчув докори сумління за ту різкість. А ще згодом мені знов і знов – у різних ситуаціях, удома, у дворі, на шкільних коридорах, у транспорті й на родинних бенкетах за лимонадом і олів’є – доводилося чути про поганих поляків, євреїв, «москалів», а також і про них – «східняків», що їх трактували як когось середнього між «москалями» й «нами», як уже «чужих», але ще не «окупантів», як тих, що вічно балансують на межі добра і зла, і те, на якому боці вони врешті-решт опиняться, залежить від їхньої здатності «обтесатися», тобто стати-таки «нами». Я слухав усе це і розумів: тоді я все вчинив правильно.