Кохання за гроші по-одеськи. Репортаж про нічне життя головного курортного міста України

Ми їдемо по Київському шосе – це початок траси Е95, яка з'єднує Одесу та Київ. Надворі – тепло, але вітряно. Обіднє сонце сліпить очі. Подекуди вздовж траси, спираючись на відбійник, стоять дівчата. Їхній робочий день – у самому розпалі. Вони чекають клієнтів, яких цікавить секс за гроші.

Наш легковик рухається за великим білим мікроавтобусом – це мобільна амбулаторія одеського громадського руху Віра, Надія, Любов, який допомагає, в тому числі, місцевим секс-працівницям. Соцпрацівники регулярно виїжджають на головні точки, де зосереджені постачальниці комерційного сексу, щоб забезпечити їх безкоштовними презервативами, лубрикантами, спиртовими серветками і антисептиками. Фінансує такі проекти міжнародна організація The Global Fund і Альянс громадського здоров'я.

- На трасі дуже часто працюють дівчата з невеликих населених пунктів в області. Родичі здебільшого не знають, чим дівчина займається насправді. Ті кажуть, що, наприклад, торгують в Одесі на Привозі, - розповідає НВ співробітниця фонду Оксана Пчельникова.

Родичі не знають, чим дівчата займаються насправді. Ті кажуть, що, наприклад, торгують в Одесі на Привозі

Коли ми зупиняємося біля дівчат, саме Пчельникова починає з ними розмову першою. Цю організацію тут знають і сприймають як «своїх», тому що спілкування проходить нарівні, як між подругами.

- Ну як, дівчатка, робота є? – бадьоро запитує дам Пчельникова. Ті знизують плечима, мовляв, не дуже. Ці дівчата одягнені досить скромно, в джинсах і простих куртках – нічого зухвалого.

Соцпрацівниці видають дівчатам контрацептиви і пропонують швидко протестуватися на ВІЛ/СНІД. Експрес-тести можна зробити безкоштовно, тут же, просто всередині мікроавтобуса. На тест погоджуються всі дівчата, біля яких ми будемо зупинятися за час цього об'їзду. Ми не маємо права запитувати про результати, але дівчата, які виходили після тестування, задоволено посміхалися і самі вголос повідомляли подругам, що «чисті».

Насправді все не так райдужно, розповідає Пчельникова під час чергової зупинки.

- Іноді у дівчат виявляють позитивний ВІЛ-статус, але крім неї і сутенера про це ніхто не знає, а вона продовжує працювати. Таке буває, якщо дівчина має попит серед клієнтів і сутенеру не вигідно втрачати від неї прибуток, - каже Оксана. 

Ми їдемо далі і виглядаємо наступних "нічних метеликів". Білий автобус зупиняється біля двох жінок. Обом на вигляд до 30-ти. Одна – пампушка у сірій сукні з величезним декольте, з якого майже вивалюються дуже великі груди. Вона відразу ж іде в бус тестуватися. Її подруга – нічим непримітна блондинка в джинсах, білому реглані і курточці, заводить дружню бесіду з Пчельниковою.

- Зараз йде близко 5-6 клієнтів на день, виходить десь 40 на тиждень. Влітку буде більше, звичайно, - підраховує дівчина. Про себе розповідає, що походить з іншої області. Винаймає в Одесі житло – кімнату в приватному будинку господарів з окремим входом. Витрачає на це 2 тис. грн на місяць.

- З інтернетом і комунальними послугами з мене виходить десь 2500. Там є все по-мінімуму, а більше мені нічого й не треба. Особливо добре, якщо ще й коханці є, - сміється співрозмовниця, поправляючи окуляри. Вона ж розповідає про те, що і зараз, з появою нової поліції, місцеві правоохоронці все одно вимагають з них гроші. Було й таке, зізнається секс-працівниця, що заїжджали на машині за нею і клієнтом в кущі, де ті вирішували усамітнитися, і вимагали відкуп вже і з клієнта.

- Взагалі, ми за годину беремо в середньому 250 грн. Але є й дорожчі – це ті, хто готовий як завгодно і по-всякому клієнта задовольнити, - каже співрозмовниця. – Там далі є придорожнє кафе, так певний час навпроти нього працювала жінка з ось таких, подорожче. Їй десь за 40, а доньці 20 років. Доньку вона поставила офіціанткою в тому кафе. Та кожен день бачила у вікно, що робить мама на вулиці.

Коли пампушка виходить з автобуса після тестування, ми збираємося їхати далі. Сідаю в машину і бачу у вікно, як блондинка раптом зривається з місця і хвацько перебігає чотири смуги траси, потім в один мах перестрибує бетонний відбійник і так само, звично швидко, перетинає ще чотири смуги в інший бік.

- Різні бувають історії у жінок. Не всі опиняються тут тому, що живуть неблагополучно або виросли в малозабезпечених сім'ях, - розповідають нам соцпрацівниці, коли ми їдемо назад. – Є дівчата-студентки, у яких маленька стипендія, а треба за щось жити. Є одна жінка, яка взагалі живе в повному шоколаді: чоловік – моряк, привозить їй багато грошей, двоє дітей у неї. Але коли він іде на півроку в плавання, їй просто стає нудно. Бракує сексу, вона йде на трасу.

Є дівчатка-студентки, у яких маленька стипендія, а треба за щось жити

Темніє, і ми виїжджаємо в центр Одеси. На годиннику – 22:00, «нічні метелики» Південної Пальміри вже починають збиратися на Малій Арнаутській – одній з популярних точок для роботи. Порівняно з Великою Арнаутською, яка йде паралельно, Мала виглядає не дуже освітленою, а тому багатьох дівчат на узбіччі можна розрізнити тільки по силуетах. Їх багато, по одному або по двоє через кожні п'ять метрів. Коли ми під'їжджаємо ближче, видно, що вони – зовсім юні.

- Скажи, будь ласка, свій рік народження і освіту, - просить соцпрацівниця одну з дівчаток, коли ми робимо зупинку. Ці дані потрібні, щоб завести особову картку для нової клієнтки. Туди будуть записувати, коли вона проходить експрес-тестування, чи є у неї якісь захворювання та чи потрібна допомога лікаря.

- Освіта середня. Рік народження – 1997-й, - відповідає дівчина. Я думаю, що вона, можливо, навіть збрехала, бо на вигляд здається, що їй менше 20-ти.

Цієї ночі в Одесі – холодно і навіть трохи морозно. Я одягнена у шкіряну куртку, теплий реглан з капюшоном і футболку, але замерзаю за 10 хвилин. Але більшість дівчаток на Малій Арнаутській, яких ми бачили, одягнені в тонкі, недорогі з вигляду дермантинові курточки, які облягають їх, немов друга шкіра, і, найімовірніше, зовсім не гріють.

- Холодно? – запитує у мене темноволоса дівчина на одній із зупинок. Я киваю.

– А ми цілу ніч стоїмо... – додає вона, потираючи замерзлі руки. Поки дівчата спілкуються з соцпрацівницями і проходять тестування в машині, на вулицях починають з'являтися групи хлопців, по три-п'ять чоловік. Вони з'являються з нізвідки: виходять з різних сторін, з дворів і підворіть. Якийсь час спостерігають за тим, що відбувається, і, переконавшись, що все гаразд, так само непомітно розосереджуються по вулиці.

- Ваші? – запитує у дівчаток Пчельникова. Ті кивають.

Їдемо далі. Бачимо біля дороги симпатичну дівчинку, таку ж молоду, як попередні. Може, років 19 на вигляд. Вона в такій же тоненькій курточці і короткій чорній сукні, на ногах – червоні туфлі на величезному каблуці. Бачимо, як перед нею зупиняється таксі. Чоловік років 40-ка кавказької зовнішності визирає з вікна і щось каже їй. Дівчина перекидається з ним парою слів і відвертається – мабуть, умови не підійшли. Таксі їде. Дівчина трусить плечима, розправляючи груди, і поправляє довге волосся. На відміну від інших, вона впевненіша: тримає спину рівно і стоїть, практично не рухаючись.

Далі бачимо старших дівчат. Одна – жінка з пучком чорних африканських кісок на голові, побачивши білий автобус, тут же відходить від групи вбік. Інші залишаються. З розмов стає зрозуміло, що деякі з них працюють тут вже давно.

- Ну як вам наші презервативи? – цікавиться Пчельникова у секс-працівниць, роздаючи їм пакети з набором всього необхідного.

- Дуже хороші, не рвуться, можна робити все, що хочеш. Було якось, що купувала ці ось, з дорогих, так вони лопаються вже коли відкриваєш, - порівнює дівчина. – Якби порвався ... там, то у мене б істерика трапилася, напевно.

- А навіщо ти купувала? Ми ж безкоштовно вам привеземо, - примружується Пчельникова і посміхається співрозмовниці. Та махає рукою, мовляв, довелося.

Наш останній візит цієї ночі – в один з одеських борделів. Сюди не так просто потрапити. Спершу ми дзвонимо, потім за нами спускається мовчазна і непривітна жінка років 50-ти на вигляд – вона тут одна з головних. Вона відкриває хвіртку і впускає у внутрішній дворик. Піднімаємося сходами на третій поверх, заходимо в квартиру.

Вони забороняють заходити до кімнати, щоб, коли прийдуть клієнти, нас випадково не «вибрали»

- Вам можна туди, прямо на кухню. Більше нікуди не заходьте, в нас багато клієнтів, - грізно каже жінка. В кімнатах чутно чоловічі голоси.

- Вони забороняють заходити до кімнати, щоб, коли прийдуть клієнти, нас випадково не «вибрали», - шепоче соцпрацівниця, жвава та енергійна блондинка, яка супроводжує нас на цьому виїзді.

Те, що називається кухнею, насправді – велика кімната, де стоїть стіл, кілька стільців, холодильник, ящики з алкоголем. На столі стоять горнятка з недопитим чаєм, лежить кульок з печивом. Біля однієї стіни – склад взуття. Босоніжки, туфлі на високому каблуці, ботфорти, домашні капці. В кутку цієї кімнати стоїть стіл, за яким відповідає на дзвінки в пуховій жилетці. Вона – теж з головних.

- 400 грн за годину. Так. Ви приїдете до нас, чи запрошуєте дівчаток до себе? Ага, зрозуміло. Скільки дівчаток ви хочете? Адреса, куди відправляти? Таксі дівчаткам оплачуєте ви, - пояснює жінка в телефонну трубку.

На кухню виходить декілька жінок, щоб поспілкуватися з соцпрацівницями і протестуватися. На вигляд більшості – вже за 40. Високі, щільно збиті, деякі – трохи гладші. У червоних сукнях, величезних шпильках, чорних напівпрозорих пеньюарах. Майже всі мовчать і не охоче йдуть на контакт навіть з соцпрацівницями, які тут – часті гості.

- Ну все, у нас клієнтів ціла купа, не відривайте дівчаток від роботи, - так само грізно каже головна, та, що з телефонною трубкою в руках. Повз нас пропливає жінка в пеньюарі, підходить до складу взуття, одним махом перевзуває одні чорні туфлі з каблуком на інші, поважно йде.

Клієнтів тут і справді – море. Поки сидимо, ми чуємо, як за нами праворуч грюкають вхідні двері. Коли спускаємося на вулицю, жінка виходить за нами, щоб випустити за хвіртку. За нею вже чекають ще двоє чоловіків у капюшонах, натягнутих на обличчя.

- Ви до нас? – запитує жінка. Ті кивають. Вона запускає їх всередину і з силою закриває хвіртку. На тихій, сплячій одеській вуличці лунає гуркіт.