Останнім часом на лінії розмежування в північній та східній Сирії, зокрема вздовж річки Євфрат (у районі Дейр-ез-Зору, Манбіджа та Тішрінської греблі), загострилася напруга між курдськими силами, представленими Сирійськими демократичними силами (SDF), та урядом у Дамаску.
Після повалення Башара Асада в грудні 2024 року та встановлення тимчасового уряду спочатку панував оптимізм щодо інтеграції, але з липня 2025 року ситуація почала погіршуватися.
Березнева угода 2025 року про інтеграцію SDF до національної армії Сирії, передачу контролю над нафтовими родовищами, аеропортами та кордонами Дамаску мала стати проривом для єдності країни. Початкові кроки були обнадійливими: відбувся обмін полоненими, SDF вивела свої сили з курдських кварталів Алеппо. Однак у міру того, як уряд у Дамаску стикався з низкою викликів, зокрема сепаратизмом, недовіра між сторонами зростала. Конференція курдських партій у Хасаці, яка закликала до федералізації Сирії, була сприйнята Дамаском як сепаратистська.
Курди звинувачують центральний уряд у тому, що вони припинили діалог
У липні-серпні 2025 року тривали переговори між сторонами в Дамаску та Парижі за посередництва американського дипломата Томаса Баррака, але вони завершилися безрезультатно. Паралельно ситуація на лінії розмежування загострюється: обидві сторони демонструють готовність до активних дій і час від часу вступають у бойові зіткнення. У жовтні SDF перекинула підкріплення до фронту, а Дамаск закрив пункти пропуску з контрольованою курдами частиною Сирії, заблокувавши торгівлю та комунікаційні мережі.
Курди звинувачують центральний уряд, зокрема створені ним Комітети з деескалації, у тому, що вони припинили діалог, образно кажучи, «вимкнувши телефони», що може свідчити про крах переговорного процесу.
Фундаментальні розбіжності між сторонами
Розбіжностей між сторонами чимало. Дамаск наполягає на повній інтеграції бійців SDF до національної армії на індивідуальній основі без збереження SDF як окремої структури, а також на централізованому конституційному устрої. Натомість курди вимагають федералізації, децентралізації, визнання курдської мови офіційною на північному сході та збереження локального самоврядування в Рожаві (автономному регіоні на північному сході Сирії, контрольованому курдами).
Березнева угода передбачала передачу контролю над нафтовими та газовими родовищами Дамаску, але SDF звинувачує уряд у невиконанні умов угоди, зокрема у відсутності компенсацій і гарантій. Дамаск, зі свого боку, розглядає дії SDF як «грабунок» арабських земель.
SDF побоюється розпуску та поглинання своїх сил в сирійській армії. Туреччина, зі свого боку, блокує компроміси, погрожуючи військовим наступом. Наприклад, у серпні 2025 року міністр закордонних справ Туреччини Хакан Фідан наполягав на скасуванні переговорів, звинувачуючи Францію у «прокурдській» позиції. Арабські племена, які в різний час складали від 30 до 60% бійців SDF, накопичують образи через так звану «курдську окупацію» з 2015 року.
Брак довіри поглиблює кризу. Дамаск не довіряє SDF через їхні зв’язки з Робітничою партією Курдистану (PKK), яку Туреччина вважає терористичною організацією. Курди, своєю чергою, підозрюють уряд у Дамаску в просуванні «ісламістської» ідеології. США наполягають на продовженні процесу інтеграції, але скорочення американської військової присутності за президентства Дональда Трампа робить SDF більш вразливими. Провал переговорів також пов’язаний з етнічними зіткненнями, зокрема в Сувейді з друзами.
Етнічний і політичний контекст
Курди, хоча й є домінуючою військовою силою в регіоні, становлять менш ніж чверть населення. Арабські племена є переважаючою етнічною групою в провінціях Дейр-ез-Зор, Ракка та Хасака (регіон Джазіра), складаючи приблизно 80−90% населення. За даними перепису 2004 року, курди становили лише близько 19% (приблизно 482 тис. осіб) у цих районах, і ця частка зменшилася через нижчу народжуваність. Арабські племена, відомі своєю номадичною та клановою структурою, історично контролювали родючі землі вздовж Євфрату, нафтові родовища та пасовища. Вони поділяються на клани, які часто діють як автономні сили з власними озброєними загонами.
Ці племена не є монолітними: частина (близько 65 тис. із 100 тис. бійців SDF) інтегрована до SDF, але більшість, особливо сунітські клани, зберігають лояльність Дамаску чи Туреччині. Їхня роль у 2025 році є ключовою, оскільки вони контролюють приблизно 30% сирійської нафти та зерна.
Якщо опитування 2019 року показало, що більшість арабів у Джазірі (арабська назва території між річками Тигр і Євфрат) вважали Туреччину загрозою, то нині настрої змінилися. Племена скаржаться на «курдську гегемонію», звинувачуючи курдів в етнічних чистках, конфіскації нафти (SDF контролює 90% видобутку) та дискримінації (обмеження використання арабської мови, пріоритет курдської, а також криміналізація проявів сирійського націоналізму).
У 2025 році відбулася низка арабських повстань, які самі учасники називають протестами проти «курдського терору». Попри заяви лідера PKK Абдулли Оджалана про захист «курдсько-арабської єдності», альянс, що існував із 2015 року, поступово руйнується. Племена звинувачують курдів у сепаратизмі та просуванні «марксистської ідеології», тоді як курди говорять про «арабський реваншизм», який підігрівають Анкара, Ер-Ріяд і Дамаск. За оцінками, близько 30% бійців SDF арабського походження готові перейти на бік противників. Це ставить перед політичним керівництвом SDF складне питання: як утримати контроль над територіями, якщо арабські племена повстануть.
Виглядає так, що листопад 2025 року може стати періодом серйозних потрясінь.
Текст опубліковано з дозволу автора