Як вони це зробили? Розбиті у Другу світову Дрезден і Лейпциг, що пережили «соціалізм», кризу і занепад, тепер змінилися докорінно

«У 1990‑х та на початку 2000‑х років місто втратило неймовірну кількість людей, а рівень безробіття перевищив 22 %, тож перед владою постало два ключові пріоритети: створити робочі місця й повернути людей», — згадує Ульріх Гернінг, заступник мера Лейпцигу.

Водночас місто затвердило довгострокову стратегію розвитку, що передбачала озеленення, розвиток велосипедної інфраструктури та інші заходи з благоустрою. Це дало людям надію на зміни та підвищення якості життя, згадує Хесске.

Поступово плани реалізовувалися: містяни очистили й частково вивели на поверхню підземну річку, колишні вугільні шахти перетворили на озера, збільшили кількість зелених насаджень, обмежили рух автівок у центрі й замінили автомобільні парковки велосипедними. За загальної протяжності доріг у 1,8 тис. км у Лейпцигу проклали 550 км велосипедних доріжок.

У 1990‑х чверть усіх помешкань Дрездену стояли незаселеними

Помітно змінився й сусідній Дрезден, столиця федеральної землі Саксонія. У лютому 1945 року бомбардування союзних військ ледь не повністю зруйнували це місто, забравши життя десятків тисяч людей. Соціалістична влада звела навколо знищеного історичного центру квартали мало привабливих панельних будинків, щоправда в 1990‑х чверть усіх помешкань Дрездену стояли незаселеними. Після об'єднання Німеччини центр міста відбудували, запустили реновацію будівель соціалістичної доби, взялися за озеленення та транспортну інфраструктуру.

У підсумку населення Дрездену і Лейпцигу тепер не зменшується, а збільшується: у першому місті з моменту об'єднання Німеччини воно зросло на 120 тис., а в другому за той же час — на 100 тис.

«Відбулися величезні зміни, — визнає Хесске. — Утім пройшли вони не швидко, а крок за кроком». Неможливо зробити все разом і в одну мить, підкреслює німкеня, й не слід очікувати, що покращенням займатиметься лише влада, — важливо залучати до цього містян.

Рани війни

Неподалік середмістя Дрездену розкинувся район старого вокзалу площею 27 га, який, за задумом планувальників, поступово перетворюється на змішану зону з помешканнями, творчими майстернями та комерційними закладами. Сама будівля вокзалу, з якого в роки Другої світової війни відправляли до концтаборів євреїв, стоїть пусткою вже скоро вісім десятиліть. Лиш поруч з’явилася творча інсталяція-меморіал.

«Іноді можна побачити, як на платформі тренуються боксери, — просто тому, що тут не буває людей і є вільний простір для занять», — розповідає Айріс Глейхманн, архітекторка й спеціалістка з містобудування, яка 20 років живе і працює в Дрездені.

Ревіталізація цієї частини міста стартувала кілька років тому, проте попереду ще чимало роботи. І це хороший приклад того, що зміни потребують часу, підкреслює німкеня.

А от зруйнований під час війни центр міста вже зазнав кардинальних змін. «Коли я приїхав до Дрездену в 1990‑ті роки, то звідси міг бачити залізничний вокзал, що на відстані 1,8 км», — згадує Борис Харбаум, спеціаліст Державного міністерства регіонального розвитку Саксонії, стоячи серед нових будівель із псевдоісторичними фасадами неподалік головної площі міста. Це нагадує нам, що відбудова триває поколіннями, каже він.

У перші повоєнні роки про відбудову як таку у Східній Німеччині не йшлося: понад 10 років місцеві мешканці власноруч розбирали завали, розповідає Харбаум. Причому робили це переважно жінки, адже багато чоловіків загинули, потрапили до таборів або на лаву підсудних за воєнні злочини. Люди жили в бараках та тимчасовому житлі.

Пізніше соціалістичний уряд зосередився на будівництві панельних житлових будинків. У Дрездені відновлювали в першу чергу широкі вулиці, де можна було проводити великі військові паради, розповідає Глейхманн. А вздовж них зводили панельки, керуючись «ідеєю про рівне право кожного мати квартиру».

Коли ж Німеччина возз'єдналася, муніципальна влада Дрездену зосередилася перш за все на ремонті та реновації житлових будівель, залучаючи до фінансування робіт їхніх власників, розповідає Томас Піпер, голова відділу реконструкції в адміністрації міста. Далі тут перейшли до покращення громадських просторів та зелених зон, а в останні 10 років сконцентрувалися на школах.

За останні 10 років ціна оренди житла у Дрездені зросла вдвічі й нині сягає 14 євро на місяць за квадратний метр

Але реновація торкнулася не всіх житлових будинків, додає Глейхманн. І це добре, бо місту потрібні різні види помешкань — для людей із різним доходом. Адже за останні 10 років ціна оренди житла у Дрездені зросла вдвічі й нині сягає 14 євро на місяць за квадратний метр.

У сфері транспорту муніципалітет поставив за мету заохотити мешканців четвертого за площею міста Німеччини менше користуватися власними авто. Для цього тут почали створювати пункти мобільності — майданчики біля зупинок громадського транспорту, облаштовані велопарковкою із прокатними велосипедами та паркінгом для каршерингових автівок. Нині кількість автовласників продовжує збільшуватися, визнають у мерії, та водночас зростає й частка тих, хто вважає за краще не користуватися власною машиною.

Чимало дискусій серед містян та урбаністів викликала ідея відновлення історичного центру Дрездену в його довоєнному вигляді. Утім політична воля та фінансування все ж таки знайшлися, і нині центр міста приваблює туристів і водночас зберігає пам’ять про трагедії минулого. Так, на відбудову палацу Резіденс Шлосс протягом 30 років місто витратило 400 млн євро. А відновлена церква Богоматері, реконструкція якої хоча й мала своїх противників, зрештою стала символом примирення з англійцями та поляками, розповідає Глейхманн. Перші передали частину грошей на відбудову з приватних пожертв, а другі виготовили один з елементів оздоблення.

Деякі пам’ятки місту вирішили не повертати

Утім деякі пам’ятки місту вирішили не повертати — наприклад, церкву Святої Софії, що сильно постраждала під час війни та була знесена за рішенням влади Німецької Демократичної Республіки (НДР) на початку 1960‑х. На її місці тепер височить скляний куб — меморіал, до інтер'єру якого вбудовано фрагменти храму, що вдалося зберегти.

Схоже рішення ухвалили й у Лейпцигу: на місці знесеної в той самий період церкви Святого Павла там звели головний корпус Лейпцизького університету зі стилізованою під церковну баштою.

Трагічна історія міст живе в пам’яті їхніх мешканців, стверджує Глейхманн. У Дрездені не забули єврейські погроми, спалення синагог і масовану атаку в лютому 1945‑го. «Такі моменти залишили відбиток на кожному, — каже Глейхманн. — Містяни пам’ятають рани війни».

Як Лейпциг став Хайпцигом

Ключовою проблемою Лейпцигу після об'єднання Німеччини стало повернення людей. Тоді молоді та працездатні містяни тисячами їхали на захід Німеччини в пошуках роботи та кращого життя. Серед них були й родичі Хесске.

«Деякі з них оселялися в селах та невеличких містах і, хоча відчували, що місцева згуртована громада часом не надто добре їх приймає, вимушені були залишатися, щоб заробляти гроші», — згадує німкеня.

Ринок праці почав зростати, а з ним і кількість населення

Усе змінилося з приходом великих інвесторів. Розташований неподалік столиці Берліну й посередині між землями Саксонія, Саксонія-Ангальт та Тюрингія, Лейпциг зі своїми аеропортом та залізницею зацікавив бізнес. На початку 2000‑х свої заводи тут відкрили німецькі автовиробники Porsche та BMW, а у 2008 році провідна міжнародна логістична компанія DHL перенесла сюди із Брюсселя свій вузол, перетворивши місто на третій найбільший вантажний аерохаб Європи. Ринок праці почав зростати, а з ним і кількість населення.

«Років 15 тому почався справжній ажіотаж: до Лейпцигу не лише поверталися сім'ї, що виїхали раніше, а й стікалася молодь із різних куточків Німеччини, — розповідає Хесске. — Це була наче хвиля [іміграції], хайп, через що дехто навіть почав називати Лейпциг Хайпцигом».

Якщо наприкінці 1990‑х у Лейпцигу було близько 30 тис. незаселених помешкань, то нині їх залишилося в 10 разів менше, додає Торбен Хайнеманн, експерт із планування міського транспорту, який протягом 20 років керував одним із департаментів Лейпцизького муніципалітету.

Для Дрездену схожу роль відіграла галузь комп’ютерних технологій, що зародилася тут ще за часів НДР і набрала обертів уже в об'єднаній Німеччині. Нині сотні місцевих компаній об'єдналися у найбільший кластер мікроелектроніки в Європі під назвою Силіконова Саксонія. Робочі місця в цій галузі приваблюють до міста нових мешканців, зазначає Глейх­манн. А студенти їдуть навчатися до місцевого технічного університету — одного з найстаріших та найбільших у Німеччині.

Аби повернути молодь, влада Лейпцигу запропонувала їй те, чого та найбільше прагне, — окреме житло

Вагоме значення у боротьбі з депопуляцією східнонімецьких міст мали зусилля муніципальної влади. Так, аби повернути молодь, влада Лейпцигу запропонувала їй те, чого та найбільше прагне, — окреме житло. Мерія дозволила будувати таунхауси в центрі колишнього промислового міс­та, розповідає заступник мера Гернінг.

«Лейпциг має простір, тож приїжджайте та втілюйте свою мрію, — переказує він заклик тих часів. — Або якщо ви галерист і зацікавлені у старих заводських площах, аби відкрити галерею, вперед!»

Подбали й про підвищення якості життя. Ще в середині 1990‑х Лейпциг ухвалив стратегію зменшення кількості автомобілів у центрі міста, куди вели всі основні дороги, згадує Хайнеманн. Було закріплено пріоритет громадського транспорту, пішохідного та велосипедного руху й ідею «міста коротких відстаней». Центр міста перетворили на пішохідну зону, а замість автомобільних парковок з’явилися зелені насадження, вільні простори та велопаркінги. Нині на 625 тис. містян припадає 205 тис. приватних автівок і 570 тис. велосипедів.

Та крім робочих місць, доступного житла й міського комфорту поверненню громадян до східнонімецьких міст сприяла туга за батьківщиною. Чимало тих, хто виїхав до Західної Німеччини, не почувалися там вдома, підкреслює Харбаум. Тож зрештою покращення ситуації у східнонімецьких міс­тах разом із труднощами інтеграції в закриті західнонімецькі громади повернули їх додому.

Україна, на яку попереду чекають відбудова та завдання повернути людей, може багато чого навчитися у східнонімецьких міст

Україна, на яку попереду чекають відбудова та завдання повернути людей, може багато чого навчитися у східнонімецьких міст, що пережили і значні руйнації, і відтік населення, і економічну кризу, вважає Юліан Чаплінський, український урбаніст, колишній керівник Управління архітектури Львова.

«Звісно, однакових випадків не буває: у нас різні народи, різна географія, різні економічні шляхи та геополітика, — розмірковує він. — Але з досвіду Німеччини ми маємо розуміти, що [відбудова] — це довгий процес і що багато залежить від самих людей».

Читайте цей матеріал у свіжому номері журналу NV — № 3, серпень 2023 року, який можна просто зараз придбати на сайті NV.UA.