Три рішення щодо України, які потрібно ухвалити на саміті НАТО у Вашингтоні

На саміті НАТО 2023 року у Вільнюсі (Литва) цей консенсус ледь не був упущений, коли Сполучені Штати і Німеччина заблокували зусилля широкої коаліції союзників щодо направлення Києву запрошення до членства. Проте саміт був відзначений безпрецедентною підтримкою союзниками по НАТО прагнення України до членства. Ба більше, у Вільнюському комюніке саміту члени Альянсу підтвердили «зобов’язання, яке ми взяли на себе на саміті 2008 року в Бухаресті, що Україна стане членом НАТО».

Ще одна порожня обіцянка членства буде контрпродуктивною

Серед спостерігачів за НАТО вже з’явилися припущення про те, що може бути включено в запропонований Блінкеном «міст до членства в НАТО» для України. Один із варіантів — активніша увага до вступу в НАТО в Раді НАТО — Україна. Інший варіант — Альянс візьме на себе відповідальність за надання та координацію допомоги Україні у сфері безпеки. Третім варіантом може стати розширення ролі НАТО в навчанні українських солдатів.

Хоча кожен із цих елементів може бути конструктивним — особливо ті, які спрямовані на допомогу Україні в боротьбі з російським вторгненням, — жоден із них не вселяє великої довіри до обіцянки Альянсу одного разу надати Києву членство в НАТО. Це пов’язано з тим, що всі ці потенційні елементи являють собою взаємодію, в якій Україна і країни — члени НАТО залишаються по різні боки столу переговорів. Хоча вони могли б допомогти Україні, вони не пом’якшують сприйняття того, що Україна після більш ніж півтора десятиліття залишається поза спільнотою НАТО.

Міст до членства заслуговуватиме на довіру тільки в тому разі, якщо він включатиме елементи, які відчутно та інституційно сприяють інтеграції України до структур Альянсу. Повторення або переформулювання обіцянок уже недостатньо. Інституційна інтеграція, а не просто додаткова взаємодія — ось ключ до того, щоб міст став надійним.

На майбутньому саміті у Вашингтоні НАТО може ухвалити три рішення, які зроблять міст Блінкена до членства в НАТО відчутним і переконливим:

По-перше, Альянс має офіційно визнати, що Україна відповідає вимогам членства в НАТО. У статті 10 Північноатлантичного договору чітко і просто викладено вимоги до членства: «Сторони можуть, за одностайною згодою, запропонувати будь-якій іншій європейській державі, що в змозі сприяти реалізації принципів цього Договору та робити внесок у безпеку Північноатлантичного регіону, приєднатися до цього Договору». Україна, звісно ж, знаходиться в Європі. Це усталена демократія з активним громадянським суспільством, яка неодноразово проводила вільні та справедливі вибори. Її демократична стійкість була підкреслена, коли деякі з цих виборів зазнали активного російського втручання. Сьогодні жодна країна не робить більшого внеску — і не жертвує більшою кров’ю — на захист безпеки Північноатлантичного регіону, ніж Україна.

Коли союзники по НАТО заперечують ці реалії і стверджують, що Україна не готова до членства, це вкрай розчаровує Україну і підриває довіру до обіцянок Альянсу про членство. Для Росії це може виглядати тільки як слабкість у зобов’язаннях Альянсу щодо підтримки України.

Хтось може заперечити, що визнання готовності України виявить справжню причину небажання Заходу надати Україні членство — страх бути втягнутими у війну. Але відмова НАТО визнати кваліфікацію України навряд чи успішно маскує ці коливання. Правильно це чи ні, але не вплутуватися у війну — це відкрито заявлена мета лідерів НАТО. Відмова визнати і вітати кваліфікацію України лише розпалює недовіру і розчарування в Україні, що в інтересах Путіна.

По-друге, Північноатлантичний альянс має запропонувати Україні спрямувати військові та цивільні кадри на посади в штаб-квартирах, агентствах і структурах військового командування НАТО. Це дозволило б Україні набути досвіду інституційної культури та процедур НАТО і поглибити відносини з НАТО та її державами-членами. Українські високопосадовці принесли б до НАТО безцінний — такий, що справді не має аналогів, — досвід, знання та розуміння того, як найефективніше боротися з російськими збройними силами. Щодо ризику для безпеки, пов’язаного із залученням країн, які не є членами НАТО, до секретних обговорень та інформації НАТО, то Україна тут не становить проблеми. Жодна країна не налаштована так рішуче, як Україна, коли йдеться про запобігання витоку розвідувальної інформації до її супротивників. Ба більше, Україна, ймовірно, надійніша в цьому відношенні, ніж низка союзників.

По-третє, НАТО має надати Україні те, що було надано іншим країнам-кандидатам, запрошеним пройти мостом до членства в НАТО, — місце спостерігача в Північноатлантичній раді (NAC), директивному органі Альянсу. У цій якості Україна не матиме права голосу або вето за столом переговорів, але зможе спостерігати за перебігом обговорень у NAC і робити в них свій внесок. Очевидно, що українські офіційні особи мають перспективи та досвід, які були б безцінними для цих дискусій на найвищому рівні НАТО про те, як стримувати російську агресію і захищатися від неї.

Протягом десятиліть після холодної війни Польща, країни Балтії, Румунія і зовсім нещодавно Фінляндія та Швеція були спостерігачами в NAC після того, як їх запросили вступити до НАТО. Місце України в NAC стало б надзвичайно символічною демонстрацією рішучості Альянсу надати Україні членство. Це викликало б потужний резонанс по всій Україні та підірвало б упевненість Путіна в тому, що він зможе заблокувати вступ України до Альянсу.

З 2008 року мантра про те, що «питання не в тому, якщо, а в тому, коли Україна вступить до НАТО», стає дедалі порожнішою, якщо не сказати контрпродуктивною. Якщо на саміті у Вашингтоні неможливо запросити Україну вступити до НАТО, то в Альянсу є варіанти надати необхідної переконливості своїй обіцянці членства. І йому слід скористатися ними.

Переклад NV

NV володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Atlantic Council. Републікація повної версії тексту заборонена.

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV