Коли прості українці в програші

Погляди

6 червня 2018, 10:47

Зоя Казанжи

Журналістка, членкиня ПЕН Україна

Я недавно дізналась, що у мене є частка в Нафтогазі України. І в Укроборонекспорті. І у Приватбанку. У кожного із вас, до речі, теж.

Державна власність – це те, що належить нам з вами. І саме держава є найбільшим власником активів в Україні. Але, оскільки управління цими активами відбувається непрозоро і неефективно, то діяльність державних підприємств є постійним джерелом корупції і приносить чималі збитки державі. Тобто, нам з вами.

Я впевнена, що переважна більшість людей просто нічого не знає на тему корпоративного управління та функціонування державних підприємств.

Отже, лікбез для бажаючих хоча б наблизитися до розуміння теми.

Станом на зараз 3 444 підприємств перебувають в державній власності,  їх управлінням займаються понад 80 суб’єктів. За часів незалежності, цей сектор української економіки майже не зазнав змін.

Державні підприємства – це, як правило, джерело фінансування політичних партій і банальне збагачення посадових осіб.Знаєте, чому? Державні підприємства – це, як правило, джерело фінансування політичних партій і банальне збагачення посадових осіб. Припустимо, ви – політична сила, і вам потрібні фінанси на вибори. Ви призначаєте заступника керівника, керівника чи голову департаменту на державному підприємстві. Він починає ухвалювати рішення у ваших фінансових та політичних інтересах. Це погано для бізнесу і знижує ринкову вартість підприємства та його прибутки. Але це не проблема для вас особисто, тому що це державне підприємство: втрати несуть платники податків – громадяни України. А ви завжди у виграші. Навіть на чахлому і дохлому підприємстві.

Ви ж пам’ятаєте всі ці батли за посаду директора «Укрспирту», наприклад? Зарплати – смішні, а політичні партії і очільники держави змагаються за контроль над держпідприємствами так, неначе це останній бій в їх житті.

Трохи цифр. Із 3,5 тисяч компаній (відповідно до офіційної статистики Мінекономрозвитку), тільки 1770 справді працюють. Серед них є умовний "топ-100 компаній". Кабмін визначив їх як особливо важливі для економіки суб'єкти господарювання– підприємства. У список ввійшли підприємства, вартість активів яких, за даними останньої фінансової звітності, перевищує 2 мільярди гривень, або річний розмір чистого прибутку яких перевищує 1,5 мільярди гривень.

Для порівняння: в Китаї – 102 компанії у власності держави; в Німеччині – 71, в Ізраїлі – 34, в Канаді – 0.

Певно, ми розумніші за всі ці Китаї і Канади.

Кожне третє державне підприємство в Україні – банкрут. І лише п’ять державних компаній прибуткові: "Нафтогаз", АМПУ, "Укренерго", "Укргідроенерго" і "КБ "Південний".

З державних компаній крали, крадуть і будуть продовжувати красти. На жаль, це специфіка і реальність країн в ранній стадії розвитку –  зі слабкими інститутами і високою толерантністю до корупції в суспільстві.

Держкомпанії навіть не публікують свою фінансову звітність. Тобто, 45 мільйонів власників – нас з вами, – навіть не знають, скільки вони заробляють, скільки витрачають, чим вони там займаються і так далі.

Після відходу технократів з уряду рік тому, в Кабміні залишилось дуже мало людей, компетентних у корпоративному управлінні. Цим, в першу чергу, пояснюються низькі темпи реформ в цьому секторі.

Саботується створення Наглядових рад. Наглядова рада — це найкращий інструмент захисту цих компаній від політичного впливу. Досі ми маємо ненормальну практику, коли держкомпанії підкоряються і звітують перед міністром. У нас міністри змінюються кожні 11 місяців. Приходять люди без управлінського досвіду. Компанії не повинні контролюватися міністерством. Воно повинно створювати політику в сфері сектора та регулювати, щоб ринок не спотворювався та була конкуренція. Ми йдемо до цього, але надто повільно.

Наглядова рада контролює компанію і менеджмент, створює стратегічне бачення, призначає генерального директора та призначає йому і всьому менеджменту оклад, компенсацію, бонуси й так далі.

А те, що у нас відбувається з Наглядовими радами – це тотальна журбинка. Є точки зору, що найкраще набирати в такі ради іноземців: вони мають незалежність від української влади і інший рівень власної безпеки. Але окрім розмов мало що відбувається.

Як з цим боротися? Більшість компаній потрібно обов’язково продати якомога швидше. Тому що не можна навести лад в 3000 державних компаніях.

Ми можемо ще довго міняти стандарти корпоративного управління: іноді будуть успіхи, іноді – поразки. Але найефективнішою була б приватизація. Практично немає галузей, які були б стратегічно дуже важливі для країни. Навіщо тримати ДП «Конярство України»? Або ДП «Представництво промислових підприємств в Російській Федерації»?

Проблема приватизації дуже чутлива, момент втрачений — треба було приватизацію робити відразу, після виборів. Але можна заперечити і сказати: приватизація дозволить олігархам за безцінь придбати державне майно. Так, це проблема. Але невелика: олігархи вже фактично керують цими підприємствами, але не несуть відповідальності за їх фінансові результати.

Є багато і тих, хто вважає, що зараз – не найбільш вдалий час для розпродажу держмайна: через фінансову кризу, державні активи сильно втратили у вартості, тож бюджет отримає недостатньо коштів.

Єдина компанія, до котрої дійшла реформа корпоративного управління, – Нафтогаз. І, так, зарплата Коболєва – $4 мільйони на рік. До нього зарплати були копійчані, а крали по $25 мільйонів на рік.

Експерти називають становище в сфері корпоративного управління повзучим захопленням України.

Текст опубліковано з дозволу автора

Оригінал

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени

 

Інші новини

Всі новини