Я відповіла: «Та ось, збираюся на йога-ретрит на чотири дні. Вимкну телефон. Думаю, там точно про себе подбаю». Психолог з посмішкою кивнула, відповідь їй, схоже, сподобалася. Хоча більше конкретних прикладів турботи про себе я не назвала, тільки зізналася, що цій навичці – прислухатися до своїх потреб і не звалювати на себе непідйомний тягар – довелося довго вчитися. І якби не мій діагноз, навряд чи зрозуміла б, наскільки ця навичка важлива і в повному сенсі слова життєво необхідна кожному з нас.
Років 10 тому я, на бігу і в стані вже звичного цейтноту, на питання «Як ти відпочиваєш?» Або «Ти висипаєшся?», відповідала бадьорим «відісплюся на тому світі». А ще дуже любила розповідати фрагмент відмінної голлівудської комедії «Безліч» з Майкл Кітоном у головній ролі. На початку фільму герою, який абсолютно загнаний роботою і домашніми проблемами, задають питання:
– Як ви розслабляєтеся?
– Граю в гольф, – відповідає він.
– Чудова гра. І як часто?
– Дайте подумати... Ніколи. Так, ніколи не граю.
Мені подобалося переказувати цю сцену, я вважала це своєрідною самоіронією. Мені довгий час здавалося, що я ж все можу, я залізна, з усім впораюся, ніколи нікого не попрошу про допомогу, тому що це доля слабаків; не скиглити, не звертати уваги на втому і депресію, а тягти, тягнути, підніматися і вперто продиратися крізь життєві нетрі. Девіз – ніцшеанське (і теж колись моє улюблене) «Що нас не вбиває, робить сильнішими». Так от. Неправда це.
Без стресів, звичайно, життя не буває. Але коли вони перетворюються на понуру або, навпаки, скажену череду, а організм після викиду адреналіну і кортизолу (це «бийся або біжи», яке допомагає швидко оцінити небезпеку і прийняти рішення), довгий час не повертається в спокійний стан, – ось тут і починаються проблеми. Спочатку психологічні, а потім, цілком можливо, і фізіологічні. Від яких ми очікувано відмахуємося.
Спробуйте погуглити книги на тему самовдосконалення. Вам послужливо підсунуть щось на кшталт «Вийди із зони комфорту», «7 навичок високоефективних людей (+ аналогічне видання для тінейджерів)», «Тиждень без жалю до себе», «Не проспи своє життя. Десять тижнів інтенсиву», «Як стати крутим і просунутим» та інше, інше, інше.
Чомусь самовдосконалення, здебільшого, означає, що когось треба обов'язково наздогнати і перегнати.
Бути трудоголіком (і йдеться не тільки про роботу як таку, але про стиль життя в цілому), весь час щось робити, поспішати, не бачити місяцями друзів (найчастіше таких же змилених), спати поменше, не спати побільше, запивати стреси пыгулками, ну або чим міцніше, жити від короткострокового допуску до дарованих державою червоних днів календаря, щоб вже доповзти туди, впасти і побути овочем на пляжі або на дивані, закривши наглухо вікна і двері, – це «норма» абсолютно ненормального і повного стресів життя.
Але ж по-іншому ми просто не вміємо. Тому що нас не вчать піклуватися про себе. Зате переконують, що треба все життя намагатися, відповідати, працювати і переробляти, тягнутися за планочкою, встановленою спочатку батьками і вчителями, а потім, здається, і всім оточуючим світом. А ще нас вчать виправдовувати чужі надії. Так-так, перш за все, як водиться, це надії мами-тата-дідусі-бабусі і Маріванни, яка легко вмовляє навіть найсуворіших батьків цим «він/вона ж такий здібний/здібна, може набагато більше!».
Пам'ятаю, як кілька років тому почула від мами одного підлітка історію, яка для неї була перемогою сили волі над людськими слабкостями, але мене, чесно кажучи, збила з пантелику. Так от, її син з раннього дитинства займався плаванням, вчився грати на акордеоні і ходив, як годиться, до загальноосвітньої школи. Вільного часу у нього практично не було. Навіть у вихідні дні він вставав рано-вранці, щоб його відвезли на чергове тренування до басейну. Потім повертався додому і, поспавши кілька годин, приймався за уроки або розучування чергового музичного твору. Він ставав старше, навантаження – більше, і от у якийсь момент він сказав, що хотів би кинути музикалку. Ну важко йому стало тягнути все і відразу. На що його мама заявила: «Але якщо ти кинеш, це дуже засмутить твою вчительку музики». Вгадайте, що було далі. А нічого. Все залишилося на своїх місцях. Мені тоді стало дуже шкода хлопця. Тобто, на його потреби відверто начхали на догоду потребам інших людей – очевидно, не тільки вчительки, а й мами, яка бачила в сині першокласного учня, плавця й акордеоніста в одному флаконі. І в його голові застовпили – ти повинен відповідати чужим очікуванням і в жодному разі не засмучувати оточуючих своїми «хотєлками».
Коли я усвідомлюю, скільки дров наламав мій особистий внутрішній перфекціоніст і відмінник спочатку навчання, а потім і роботи, мені вже не робиться страшно, мені стає дуже сумно. Тому що ніхто не вчив мене берегти себе і піклуватися про себе. І через роки марафонів великих і маленьких прийшла хвороба, яка, як не дивно, дохідливо і в деталях виклала мені цю мудровану науку.
Нещодавно почула від знайомого: «Як багато стало навколо людей з онкологією, просто епідемія, і стільки зовсім молодих! Звідки? Чому?» Я не пов'язую категорично затяжні стреси і своє захворювання, але в тому, що це виснажило сили й імунітет – не сумніваюся ні секунди.
Думаю, добре б створити нову дисципліну, ємною англійською це було б щось на кшталт self-tolerance, терпимість і лояльність до самого себе, вміння себе пожаліти. "Як так? – запитаєте ви. – А як же все встигнути?» А чи треба? Невже ми настільки самовпевнені, що думаємо – світ проведе без нас 20 хвилин, годину, півдня, день або більше і впаде? Зупиніться, пошкодуйте себе, подбайте про себе, відпочиньте, запитайте – що потрібно мені прямо зараз, щоб мозок не вибухнув від напруги, а клітини раптово не оголосили війну?
Думаєте, я вже досконало опанувала цю науку? Ні, я досі в процесі. Але навчилася, як мінімум, чути свій організм, жаліти його, враховувати його потреби, розуміти, де я не потягну, і не вантажити його, а берегти і піклуватися про нього наскільки це в моїх силах тут і зараз, адже іншого, запасного, у мене (у вас, до речі, теж) немає.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени