Ще півроку тому президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган скаржився, що Чорне море перетворилося на російське озеро, і закликав членів НАТО, а також країни чорноморського регіону до співпраці заради протистояння загрозі збоку Москви. Відносини між двома країнами були вкрай напруженими, особливо після того як Туреччина в листопаді 2015 року збила над Сирією російський винищувач. Тим часом співпраця Анкари і Києва зростала та зміцнювалося.
Але влітку ситуація почала змінюватися. Туреччина прагнула повернутися до діалогу з РФ, а Путін – здобути її прихильність після невдалого перевороту 15 липня. Незабаром Москва і Анкара перезавантажили відносини і знову активно співпрацюють.
Але зближення Туреччини і Росії не стало сюрпризом для тих, хто уважно стежить за зовнішньою політикою РФ. З приходом Володимира Путіна до влади відносини з Анкарою стали наріжним каменем російської зовнішньої політики. Втім, незважаючи на те, що вони взаємовигідні, їх ніяк не назвеш рівними. Мета Москви – підвищити залежність Туреччини від Росії через торгівлю, контракти, газ і туризм. Кремль розраховує нівелювати здатність Туреччини проводити незалежну (або прозахідну) політику на Кавказі і в чорноморському регіоні. Таким чином, росіяни будуть впевнені, що у разі війни з НАТО Чорне море залишиться закритим. Тісніші відносини з Туреччиною також означають, що за необхідності РФ зможе згорнути незалежний курс Анкари на Близькому Сході (не тільки в Сирії). Нарешті, в інтересах Москви, щоб Туреччина віддалилася від НАТО і Заходу загалом. Ердоган моторошно заздрить Путіну і намагається наслідувати його авторитарним методам і у себе вдома.
Залежність Туреччини від Москви підтвердилася раніше цього року, коли Ердоган погодився відновити двосторонні відносини на умовах Путіна. Наслідки відлиги в російсько-турецьких відносинах вражають. Москва та Анкара відновили роботу з будівництва Турецького потоку, який ізолює Україну від російського газу, і спробує охопити ЄС з боку Балкан. До того ж цей газопровід посилить залежність Туреччини від російського «блакитного палива».
Москва будує перший ядерний завод у Туреччині і запропонувала постачати Анкарі передові російські озброєння. Крім того, дві країни планують обмінюватися розвідувальною інформацією щодо Сирії та Ісламської держави. Останній пункт просто вражаючий: є вагомі підстави вважати, що Москва зберігала і зміцнювала зв'язки з курдськими повстанцями в Туреччині, у тому числі з терористами, які, можливо, брали участь в операціях проти Турецької держави на початку цього року. Судячи з усього, з кінця XIX століття цілі Росії в цьому регіоні не змінилися. Ба більше, нарощуючи військовий потенціал у чорноморському регіоні і в Сирії, російські сили вперше в історії Туреччини беруть в оточення.
Після невдалого перевороту Ердоган влаштував чистки серед військового керівництва і в офіцерському корпусі, а також націлився на тих турецьких військових, які пов'язані з НАТО. Навіть більше, він уникає реального співробітництва з Вашингтоном щодо Сирії, вважаючи за краще замість цього боротися проти сирійських курдів, якими він одержимий. Ця одержимість грає на руку Москві, адже за таких умов неможливо створити єдиний фронт проти сирійського президента Башара аль-Асада. Крім того, це дає Кремлю ще один дуже дієвий важіль тиску і навіть дестабілізації Туреччини.
Москва стверджує, що перехопила переговори про підготовку перевороту в Туреччині і попередила про це Ердогана. Можливо, тому турецький президент настільки вдячний Кремлю, а Москва настільки швидко засудила переворот (раніше, ніж всі інші). Якщо це правда, значить, Москва давно підслуховувала турецьких військових, а це призведе до серйозніших наслідків.
Нарешті, вибудовуючи в Туреччині однопартійну автократію на кшталт путінської Росії, Ердоган також грає на руку Кремлю. Росія зацікавлена в тому, щоб її сусіди створювали вдома аналог російського путінізму. Тому не потрібно дивуватися тому, що Туреччина почала вимагати від Євросоюзу скасування угоди щодо біженців з Близького Сходу, підписану раніше цього року. І тому, що Анкара здіймає галас через території, на які претендує Греція. Зрештою виходить, що Ердоган всіляко відгороджується від Заходу і піклується про власне звеличення.
Але головним бенефіціаром політики Ердогана є Путін. Нинішні тенденції в російсько-турецькому «романі» не тільки небезпечні для Туреччини, але й для її сусідів, а також союзників – це яскраве підтвердження того, наскільки успішно Росія схиляє інших гравців до тієї політики, яка працює їй на руку, поки вони думають, що відстоюють власні інтереси.
Путін може успішно послабити НАТО і Європейський Союз, зміцнити свій вплив на Близькому Сході. Але чого зрештою доб'ється Ердоган?
Переклад НВ
Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Стівена Бланка. Републікування повної версії тексту заборонене.
Вперше опубліковано на Atlantic Council
Більше точок зору тут