Першими іноземцями, на яких мені довелося випробовувати свою англійську, були шведи. Вчив я її самотужки цілий рік і в середині літа 1994-го подався штурмувати столичну Могилянку. У якомусь київському музеї вони мене й зачепили — спитали щось про якийсь експонат, бо тоді підписи під ними були тільки українською і російською.
Така собі подружня пара далеко немолодих людей. Чоловік, пам’ятаю, собі на пенсію замолоду заробляв лісорубством. І на той момент він зі своєю половиною вже не один рік тратив ту пенсію на подорожі. А до України вони приїхали подивитися, де стався крах їхньої імперії. За пару днів з Києва вони мали їхати до Полтави.
Я почав був чомусь нарікати, мовляв, гетьман Мазепа міг би активніше підтримати Карла ХІІ. А гості, здається, відчули своєрідну політкоректність і обірвали мене приблизно так: «Ні-ні, все добре. Добре, що все так склалося. Навіщо нам стільки простору? Це ж такий клопіт… Стільки грошей…»
Це був той час, коли багатьом українським вчителям доводилося вперше пояснювати учням, що Мазепа — політик, який керувався інтересами України. А зрадником він був для царя Петра. Хоча для багатьох саме поняття «інтереси України» було дещо дивним. Які ж це вони?
Я добре пам’ятаю своїх колег-вчителів, навіть не на багато старших за мене, у яких язик не повертався сказати, що у ті лихі 1708−1709 роки нашими ворогами були геть не шведи, а московити. А про звірства останніх в Батурині просто не вірили.
Навіть коли вже повиходили десятки досліджень, які достеменно реконструювали події 300-річної минувшини, а в самій Росії це зробила Тетяна Таїрова-Яковлєва, раз-поз-раз виповзав якийсь Дмитро Табачник і тнув своє. То вулиця імені Мазепи в Києві йому свербіла. То не спалося йому, бо в підручниках про союзника Карла писалося занадто позитивно.
У шведів, як виявилося, теж не все було однозначно з їхнім «останнім героєм» — Карлом ХІІ. Наближалась певна річниця, пов’язана з ним, і голоси публіцистів чи навіть істориків розділялися. Ліві лаяли короля, бо довів Швецію мало не до загибелі. Праві возвеличували Карла як найбільш потужного поборника інтересів країни в Європі.
Росіянам було вочевидь найпростіше. Прорубане Петром вікно у Європу і перемога під Полтавою були настільки їхніми, що вони надовго стали і українськими, і всіх «братніх» народів, яких вони загнуздали. Та хоча «брати», кожен по-своєму, але таки виборсалися з історичних зв’язків з Москвою, там досі гудуть фантомні болі.
І не дивно було б, коли та клініка жила тільки в Кремлі. Два роки тому на радіо Эхо Москвы, а це ж найбільш ліберальний ЗМІ цієї імперії, почув дискусію сучасних російських літераторів. Так-от один з них нарікав, що не належно вони, себто інтелігенція, працювали з Україною, допустили, мовляв, «Мазепу на купюрах».
«Полтавська битва стала колосальною катастрофою не тільки для Швеції, але й для Європи, — пише сучасний шведський історик Петер Енглунд. — Вона зламала колишній баланс влади». І додає: «Якщо б розвиток Росії в разі її поразки під Полтавою затримався, скажімо, на 50−100 років, ми б зараз жили в абсолютно іншому світі».
Зрештою, теж фантомні болі.
Але, як бачиться, шведські - вони сезонні, а російські - перманентні, ще й з патологіями. Їх постійно виказує вище керівництво Кремля, роз’ятрюючи вроджений сказ щодо єдиного народу.
Це ж при тому, що прорубавши вікно у Європу на Балтиці, цар Петро притьмом його міцно забив під Полтавою. Так цей народ і бовтається досі між цими двома топосами. Ментальними.
А нам, зрештою, доходить головне. Поразка Карла і Мазепи під Полтавою — жахлива, болюча, проте поразка наша. А не перемога нашого царя.
Аж рука сіпнулася од останніх двох слів.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени