Ідентичність як термін гуманітарного знання нам подарувала психологія, я б навіть сказала психодинамічний підхід, тому у психологів трохи більше прав оперувати цим терміном, який згодом став популярним в інших наукових царинах як красива метафора.
Можна починати, звичайно, з Еріка Еріксона, але я б усе ж починала з Фройда. І хоча Зігмунд Фройд не оперував поняттям ідентичність, він описав її природу і її походження, що важливо для цього досвіду. Потім був Еріксон, який дав ідентичності соціальний контекст, але я б звернулася до робіт Лапланша, Лакана/Кляйн і Біона, а потім до робіт Стюарта Голла, Джудіт Батлер та інших, бо вони розвивали підхід Фройда і він цікавий щодо того, чим потім обернулися дослідження ідентичності, яка як наративна структура зрештою стала об'єктом конструювань.
Пошуки ідентичності — це віднайдення травматичного досвіду
Фройд у роботах По той бік принципу задоволення й Аналіз фобії п’ятирічного хлопчика говорить про ідентичність як ту, що структурована травмою. Саме травми формують важливі елементи субʼєктивного досвіду та часто залишаються несвідомими: «Те, що в дитинстві є досвідом (і нерідко — травматичним), залишається у психіці як структура, навколо якої згодом організується особистість».
Ідентичність, Я, формується як постійний спосіб осмислити травму. Те, що стає осмисленим, повертає тотожність і певним чином вивільняє субʼєкта.
Тож пошуки ідентичності — це віднайдення травматичного досвіду, усвідомлення якого у певний спосіб звільняє суб'єкта від навʼязливого повторення травми та симптому як компромісного утворення (симптом як компромісне утворення — це спосіб психіки знизити напруженість, не вирішуючи проблему).
Тепер переходимо до соціальних рефлексій щодо ідентичності.
Важливими для нас є дві тези:
1. Ідентичність є текстом, історією, яку суб'єкт або група розповідає про себе. Вона динамічна, залежить від культури та ідеології, оперує поняттями памʼяті та історії.
2. Одночасно ідентичність є процесом — нема сталої ідентичності, нема ідентичностей, які ми вирізняємо, бо це лише метафори, якими ми оперуємо. Є те, ким ми себе вважаємо в певний момент, те, ким нас вважають інші, і поле напруження між цими станами.
Постійне лише одне — ідентичність обертається навколо своїх несвідомих аспектів, які сформовані неусвідомленим травматичним досвідом.
У різних дискурсах ідентичностей суб'єкт може формулювати
— або симптом, як утечу від усвідомлення травматичних аспектів структури ідентичності;
— або віднайдення та можливість вербалізувати травматичний досвід.
Стандартний процес конструювання ідентичності, яким чомусь часто займаються Інститути національної памʼяті (перетворюючись у цьому на інститути національної уяви) — це конструювання симптомів.
Це дорогий процес, тому що симптом має з часом радикалізуватися та компенсувати все більший тиск і напругу. Тому найкращий спосіб його створювати — когось ненавидіти або кимось сліпо пишатись: «дєди воєвалі», «козаки-характерники» й інші прекрасні історії.
Віднайдення травми дає можливість пережити тотожність ідентичності й дивитися на світ трохи вільніше, розуміти, де добро, а де зло, чинити спротив, карбувати стійкість і досвід — «зі мною так не можна», а ще розвивати емпатію, дуже корисне за нинішніх часів надбання.
Віднайдення і є поверненням памʼяті, до речі. Ми її повертаємо, коли не займаємося конструюванням власної унікальності, продукуючи нарцисичні захисти. З Голодомором вийшло, з Розстріляним відродженням теж вийшло, і це нас просунуло набагато далі, ніж солодка впевненість у нашій офігезній унікальності. А солодка впевненість у власній унікальності та праві переформатувати світ навколо задля обслуговування симптому в майбутньому з великою імовірністю народжує орбанів та качинських.
Текст опубліковано з дозволу авторки
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV
Більше блогів тут