Головний ювілей місяця — 30 років від дня падіння Берлінської стіни. Події, що ознаменували закінчення найстрашнішого століття в людській історії. Близько 200 млн загиблих у двох світових війнах, комуністичний і нацистський терор, локальні конфлікти та геноциди. Проти такої кривавої статистики листопад 1989-го виявився на подив безкровним: стіна впала без єдиного пострілу.
Через що виникає питання: чи можна вважати те, що сталося в 1989-му революцією? Адже революції пов’язані з насильством і терором. Згадаймо французьку 1789-го і російську 1917 року. У 1989-му за винятком румунських подій нічого подібного не було.
Тімоті Гартон-Еш, свідок тих подій у Берліні, Варшаві та Празі, дає елегантну відповідь: у 1989-му відбулася революція нового типу. І головним її символом була не гільйотина, а круглий стіл, за яким комуністична еліта мирно передала владу лідерам масової антикомуністичної опозиції.
Стівен Коткін вніс істотну поправку: такий опис дійсний для Польщі та країн Балтії, де опозиція була масовою й організованою. У Берліні, Будапешті та Празі в 1989-му більшість населення перекинулася на бік дисидентів лише тоді, коли стало зрозуміло, куди дме вітер змін. А в Румунії та більшості республік СРСР, зокрема в Україні, не відбулося навіть цього. Тут комуністи передали владу самі собі.
Ось чому революція 1989-го вважається оксамитовою. М’якою, незавершеною. Більшість старої комуністичної еліти мирно дожила на пенсії, молодша і спритніша частина зайнялася бізнесом, і лише невелика частина була люстрована. Але, погодьтесь, люстрація — це таки не ґільйотина. І тут постає інше питання: якби все було навпаки — стало б краще? Революційний терор починається з розправи над старою елітою, а закінчується терором проти всіх. Революції, доведені до кінця, стартують із боротьби за свободу, а фінішують деспотією Кромвеля, Наполеона, Сталіна та Хомейні.
У випадку з 1989-м усе було інакше. Услід за оксамитовою революцією прийшла така ж контрреволюція. Замість Кромвеля, Сталіна й Хомейні отримали Земана, Орбана та Путіна. Так, усі вони авторитарні, але жоден з них не є справжнім деспотом. І не тому що немає такого бажання. А тому, що після 1989-го запущені нові механізми, які дозволяють перекреслити революційну спадщину того року.
Йдеться про нову об'єднану Європу на чолі з верховенством права. Кожен із цих лідерів бунтує проти неї, Путін навіть намагається відкрито зламати. Але вона, нехай і ослаблена, тримається і не падає.
І тут ми підібралися до ще одного важливого моменту. Про нього найкраще сказав історик Франсуа Фюре: «Попри всю метушню й галас Східна Європа у 1989-му не згенерувала жодної нової ідеї».
1789 рік приніс ідею капіталізму і лібералізму, 1917 — комунізму. 1989-й не приніс жодного нового «ізму».
Комуністична й нацистська ідеології були злочинними. Але мали велику перевагу: зводили всю складність світу до простих формул, які міг зрозуміти навіть останній ідіот. Вони давали сенс життя мільйонним масам. Революціонери 1989−1991 років нічого такого не запропонували. У кращому випадку їхньою пропозицією був «старий добрий націоналізм» — тим більше, що майже усі їхні країни перебували у колоніальній залежності від Кремля, а комунізм не знищив старі етнічні конфлікти.
За відсутності нових «ізмів» у 1989-му «ізмом» за замовчуванням став консюмеризм. Коли спав революційний запал 1917-го і загоїлися рани 1945 року, стало очевидно, що комунізм не може гарантувати тієї якості життя, яка була навіть у простих працівників капіталістичного Заходу. Тому працівники Східної Європи у 1989-му (неважливо — в Польщі або на українському Донбасі) мали одну спільну мрію: зарплату, як у США, соціальний захист, як у Швеції, але водночас працювати так само, як за соціалізму.
Постреволюційна реальність виявилася іншою. Вона обернулася невеселою драмою і навіть трагедією для мільйонів, навіть і в тих країнах, де, як у Польщі, посткомуністична трансформація відбулася вдало. Завжди є і будуть ті, хто програв від змін. Нехай холодильники не пустують і не потрібно стояти в чергах за взуттям, все одно перемагає заздрість, коли дивишся на тих, хто багатший, — на колишнього комуніста, а нині власника банку або нового політика, якого впіймали на черговому скандалі.
Нестерпною є не просто несправедливість, а той факт, що ніхто не може її пояснити. Все втрачає сенс. Доки не з’являється популіст, який за допомогою простих формул обіцяє виправити ситуацію. До того ж так, що тобі й пальцем ворушити не потрібно. Просто дивись, як це роблять у телевізорі за тебе. І все одно, що пропонують: либертаріанство чи соціалізм.
Іен Ренкін якось сказав: «Якщо на людину після смерті не чекає воскресіння для вічності, значить, життя — наймерзенніший винахід усіх часів». Герої 1989-го добре це зрозуміли. Вацлав Гавел говорив про необхідність екзистенціальної революції, а Адам Міхнік писав, що наша цивілізація вимагає політичної метафізики.
І це саме те, чого не може запропонувати об'єднана Європа.
Секулярною («цьогобічною») мовою тяжко переконливо пояснити, чому гільйотина, навіть для найгіршого злочинця, є неприйнятним злом, якщо не існує суду Божого. Боротьба проти несправедливості і заклики до солідарності за таких умов є пустим звуком. А природа не терпить пустоти. І тому її заповнюють «оксамитові» контрреволюційні популісти.
Екзистенційна революція неможлива без екзистенційної кризи. Той, хто був на Майдані, підтвердить. Я нікому не бажав би такої ціни. Але революційні кризи не обирають. Вони просто відбуваються. Тому я не журюся щодо брекзиту або глобального потепління. Я бачу в них шанс — шанс завершити революцію 1989 року без терору, але з появою нових смислів.
Колонку опубліковано в журналі НВ від 14 листопада 2019 року. Републікацію повної версії заборонено.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ