Білоруське суспільство, наприклад, нічого не вирішує. Все вирішує одна людина, на жаль. Отаку систему влади вибудували, а білоруське суспільство поводиться так, ніби його й не існує. Воно, мабуть, не дозріло для якихось очевидних цивільних вчинків. І тому насправді ми не знаємо, що відбувається, і як виглядають перемовини Лукашенка й Путіна про перспективу інтеграції Білорусі до Росії. Єдина надія, що Лукашенко не захоче бути губернатором. Путін у будь-який момент може притиснути його до стінки, а він якось по-селянськи сподівається його перехитрити. Не знаю, вже, можливо, відбувається тиха анексія, про яку ми навіть не здогадуємось.
Я нещодавно була в Грузії. Мені сподобалися люди там, їхні розмови, їхні настрої. Так, мені здається, що вони намагаються вирватися. Все-таки правління Міхеіла Саакашвілі було дуже важливим для Грузії. Мені здається, Україна йде тим самим шляхом.
Три Майдани змінили українське суспільство, і я пишаюся тим, що в мені тече українська кров. Але не мені вам розповідати, що свобода — це довгий шлях. Що вона не за рогом, як нам здавалося у 90-і роки, думати так сьогодні — злочинна наївність.
Україна досі пострадянська, бо її тримає минуле. Воно розлито у кожній нашій клітинці. Оце рабство, оцей страх, оця генетична пам’ять.
Головний ризик для України, для Білорусі, та й, думаю, для всіх пострадянських країн, — кудись зникла еліта. Та еліта, яка, як ми сподівалися, у нас є. Яка формулює смисли, нові ідеї, яка тримає моральну висоту, а не крутиться біля столів олігархів.
Ви знаєте, коли я бачу, як ідуть поруч Лукашенко і Зеленський, я, звісно, на боці Зеленського. Я розумію, що це молоді хлопці, які не очікували, що влада потрапить до їхніх рук. Вони не мають досвіду державності, але мені здається, що це нове покоління. Вони щиро хочуть зробити щось для України. Щоб вирватися з цього проклятого кола рабства, я завжди виступаю за нове покоління, з усіма його мінусами, які я теж бачу, як людина, що достатньо прожила.
Звісно, суспільство має допомагати цій новій молодій владі. А не стояти якось осторонь і крізь губу говорити: і те не так, і це не так. Так, не так! Ну а де суспільство? Де ви? Хто має допомагати? Де еліта? Ви розумієте, ми звикли стояти осторонь і думати, що хтось зробить все за нас.
Повну версію інтерв'ю зі Світланою Алексієвич читайте в журналі НВ за 5 грудня 2019 року