Я не можу зрозуміти, чому російські люди, які ще недавно їздили в Україну до родичів, раптом взяли зброю і поїхали воювати на Донбас добровольцями.
Пам’ятаю, як я приїхала в Москву, сіла в таксі і з якою злобою заговорив про Україну водій. І я йому відповіла — про Донбас, про Крим, що думаю. Яка ж це була лють! Як він не зупинив машину і взагалі мене не викинув, я не знаю.
Я йому сказала на прощання: «Знаєте, я була в Україні, в яку ви прийшли, і у людей там немає такої злості. Так, вони вас не люблять, не хочуть бачити на своїй землі. Але отакої оскаженілої злості немає». От він, цей чоловік без ідеї, він знайшов собі нову ідею — у ненависті.
Радянська людина — це людина, цілковито одержима ідеєю. Її життя не має цінності, уявлення про життя нікчемні, ідея вища. Їй пропонують убогий, але передбачуваний пайок в обмін на свободу. Свобода особиста, будь-яка інша не обговорюється. Її немає. Є держава, а людини немає. І оце така деформована людина. У кожен дім такої людини можна зайти, і ви почуєте плач і страждання. І в українських селах, і в міських будинках.
Але найважче інше. Війна, Гулаг, революція, розпад імперії — всі ці величезні страждання людські не конвертуються у радянської людини в свободу. Це найбільша загадка.
Я ніколи не забуду, як прийшла до однієї танкістки, насилу її знайшла. У такій професії жінки — велика рідкість. А вона мене запитанням зустрічає: «А ви взяли дозвіл на розмову зі мною в Комітеті ветеранів?» Я, пам’ятаю, їй сказала: «А ваші страждання — це що, не ваша приватна власність? Ви що, колективна власність, чому ви з собою так?» Вона навіть не зрозуміла, про що я кажу.
Розповідь її була приголомшливою. Тобто свого життя ніби немає. Є тільки життя ось цього величезного чудовиська — держави.
Ви знаєте, я добре пам’ятаю 90-ті роки, коли ми бігали площами і кричали «Свобода!», і всі думали: ось вона, за рогом. Ось будуть такі вітрини, як на Заході, — чомусь свободу пов’язували з цими вітринами. Люди раділи новим холодильникам, кавомолкам, речам. Це їм здавалося ознаками нового життя. Вони в чергах стояли не за книгами, а за ось цими ознаками нового життя. Ми бігали, кричали, але ніхто й гадки не мав, що таке свобода.
Ніхто не знав, що свобода — це те, що напрацьовується сотнями років, як у Німеччині або Франції. Коли людина щодня щось робить для своєї свободи. І що, звісно, для свободи потрібні вільні люди, а не ми. Ми вийшли з табору, в якому сиділи 70 з гаком років. Не може раб вийти за ворота табору й одразу стати вільним. Що ця людина знає? Тільки психологію табору.
Зараз дуже складно з батьківщиною, з поняттям, що таке Батьківщина. Мої друзі в Росії кажуть: чим більше кричать про батьківщину, тим страшніші, значить, кепські наші справи. Нас хочуть знову використовувати в якихось таких хитрих економічних планах.
Я сама бачила, як духовий оркестр проводжав воювати добровольців. Я запитую: «Куди?» Вони кажуть: «В Україну». І молоді хлопці з попом на чолі їдуть воювати в Україну. Я з жахом дивилася на все це.
Коли я отримала Нобелівську премію, то перше запитання, яке мені поставили, це запитання про Крим. І ця відповідь мені дорого коштувала. Я відразу стала ворогом. Дмитро Пєсков, прес-секретар Путіна, наступного ж дня вийшов спростовувати мене. Тоді я сказала, що відбулася окупація Криму. А на Донбасі відбувається громадянська війна, яку розв’язала Росія. Я одразу стала русофобкою і бандерівкою.
Є таке гарне висловлювання художника Іллі Кабакова. Він сказав: були радянські часи, коли ми боролися з монстром-комунізмом. Це велике чудовисько, і ми його перемогли. Але потім ми озирнулися і побачили, що ще нам треба боротися зі щурами. Що раптом із людини вилізло багато такого, про що наша література навіть не попередила. І пацюки страшнішіші за монстра, оскільки їх неможливо проконтролювати. І людина вже не закручена ідеєю, і влада не має над нею такого контролю. Тож, я думаю, нинішній час ще страшніший.
Повне інтерв'ю зі Світланою Алексієвич читайте в журналі НВ від 5 грудня 2019 року