Те, що я ясно побачив із Києва кілька днів тому, — це разючий контраст: як Трамп, якщо так можна висловитися, «любить ізраїльську демократію до смерті», а українську — «відкидає до життя» — тобто по суті оживляє її своєю зневагою.
За останні роки українці створили власну індустрію дронів із системою, що дає змогу стрімко адаптуватися до нових умов на полі бою: тепер інженери української армії перепрограмовують свої дрони буквально від однієї атаки до іншої — щоб оперативно реагувати на російські контрзаходи. На конференції «Ялтинська європейська стратегія», у якій я брав участь, організатори продемонстрували типову складальну лінію дронів: одна людина збирала корпуси, інша — встановлювала пропелери, третя — плати управління. За два дні конференції, за моїми оцінками, просто в лобі вони зібрали приблизно сотню таких дронів.
Українці не чекають, що Трамп урятує їхню демократію.
Передплатіть, щоб прочитати повністю
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
За останні місяці президент США зайняв украй суперечливу позицію з приводу війни між Україною і Росією: в один день він звинувачує Україну в її початку, в інший — клянеться запровадити санкції проти експорту російської нафти, потім публікує в Truth Social: «Це не ВІЙНА ТРАМПА… Це війна Байдена та Зеленського», навіть не згадавши Путіна, а вже у вівторок — після зустрічі з президентом України Володимиром Зеленським на Генасамблеї ООН — заявляє, що Україна «перебуває в становищі, коли може битися й відвоювати назад усю свою країну в її споконвічних кордонах», водночас не запропонувавши жодної нової допомоги з боку США.
Невже це той шлях, яким ми хочемо йти?
Але чи можемо ми покладатися на те, що наші демократичні інститути нас урятують? Дивлячись на сьогоднішню Америку з Києва чи Єрусалима, особливо помітно, наскільки українці й ізраїльтяни, які щиро вірять у демократію, готові виходити на вулиці — навіть посеред гарячих війн — щоб протистояти своїм потенційним автократам, які зазіхають на основи демократії.
Тим часом, на тлі таких заяв Трампа, як те, що критикувати його має бути «незаконно», найбоягузливіші американці — особливо технологічні магнати з Кремнієвої долини і практично вся Республіканська партія — просто пливуть за течією. А ті, хто вважає себе активістами, хваляться тим, що написали твіт проти цього або натиснули кнопку «подобається» під постом улюбленого ліберального інфлюенсера. Це еквівалентно тому, щоб вистрілити з міномета в бік Чумацького Шляху і повірити, що ти щось змінив. Слава Богу, що в епоху боротьби за права жінок або за громадянські права не було соціальних мереж.
Для контрасту — одне з перших відкриттів, які я зробив, зустрівшись з активістами за демократію в Києві, — це те, що я не помітив, надто переживаючи за свою власну демократію. На початку літа провладна партія України «Слуга народу» проштовхнула закон, що позбавляє два незалежні антикорупційні органи — Національне антикорупційне бюро України (НАБУ) і Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру (САП) — повноважень самостійно вирішувати, кого притягати до відповідальності у справах про високопоставлену корупцію. Новий закон передавав ці повноваження Генеральній прокуратурі — відомству, очолюваному людиною, призначеною президентом. Це фактично давало змогу Офісу президента одноосібно закривати або перенаправляти розслідування щодо високопосадовців.
Погана новина полягає в тому, що цей закон просували Зеленський і впливовий голова його офісу Андрій Єрмак. А ось разюче хороша новина — у тому, що прості українці, здебільшого молодь, виступили проти нього. І вони не обмежилися емодзі у Facebook. Натомість, незважаючи на практично щоденні та смертельно небезпечні атаки дронів із боку Путіна, вони вийшли на вулиці з масовими протестами, вимагаючи від Зеленського та Єрмака прибрати руки від найважливіших антикорупційних інституцій. Ці протести змусили Зеленського призначити повторне голосування та скасувати закон усього через кілька днів після його підписання.
Як повідомила BBC 31 липня: «Лише за 10 днів до цього депутати підтримали спірний закон Зеленського, але вже в четвер проголосували 331 голосом проти 0 за його скасування. В обох випадках, схоже, вони просто дотримувалися вказівок Зеленського». Сам Зеленський тоді написав у соцмережах: «Україна — це демократія, і сумнівів у цьому бути не може».
Ті молоді українці, які домоглися цього, прекрасно розуміли: їм ніколи не потрапити до Європейського союзу — до центру вільних ринків, верховенства права і демократичних свобод, до якого вони так прагнуть, — якщо цей закон залишиться чинним.
Ось як мої колеги з Times описали день у Києві, коли закон було скасовано: «Натовп, який зібрався біля будівлі парламенту лише за кілька годин після вибухів» від дронів Путіна, «вибухнув оплесками, коли було оголошено про результати голосування… Зіна Аверіна, 23-річна консультантка у сфері зеленої енергетики, стала однією з ключових організаторів протестів. Для неї це був перший досвід активізму, але вона відчула, що було перетнуто „червону риску“ в бік автократії. Вона створила невеликий чат у Telegram, щоб координуватися з друзями. Той швидко розрісся до приблизно 3 000 учасників і став центром організації протестних акцій».
Марк Сантора, один із найдосвідченіших репортерів Times в Україні, назвав цей день «дивовижним»: він розпочався з «рою дронів і ракет» під час російської атаки, а завершився тим, що тисячі людей святкували перемогу, домігшись того, щоб Зеленський змінив свій курс. Марк і його колеги опублікували відеорепортаж, що передає ту ейфорію.
Дорогі мої співвітчизники-американці: ось ті самі люди, віддані демократії, яких Трамп зраджує — від нашого імені — на користь свого приятеля Путіна. Ось що я маю на увазі, коли кажу, що Трамп «відкидає українську демократію до життя». Підтримуючи Путіна і відмовляючись від допомоги Україні, він тим самим змушує українців подвоїти зусилля зі створення та зміцнення власної демократії.
Коли я перебував у Києві, один із найвпливовіших українських журналістів, Віталій Сич, у розмові сказав мені, що повернення антикорупційного законодавства «стало перемогою для України». Але, зізнався він, це лише посилило його «здивування з приводу американців», які, на його думку, «так швидко і без опору поступилися, розчистивши шлях некомпетентному, ексцентричному і руйнівному президенту».
Те саме я чую від ізраїльтян: десятки тисяч із них протягом дев’яти місяців щосуботи присвячували свій час боротьбі проти спроби прем'єр-міністра Беньяміна Нетаньягу позбавити Верховний суд Ізраїлю повноважень стримувати свавілля політиків — і їм удалося домогтися успіху, принаймні на цей момент. Сьогодні приблизно та сама коаліція ізраїльтян знову виходить на вулиці майже щосуботи — вимагаючи завершення війни в Газі та ставлячи на перший план повернення ізраїльських заручників.
Але їм протистоять двоє автократів, які діють спільно: Нетаньягу і Трамп.
Трамп фактично дав Бібі карт-бланш на військову окупацію всієї Гази — стираючи її з лиця землі, завдаючи величезних жертв серед цивільного населення — незважаючи на те, що головнокомандувач Армії оборони Ізраїлю назвав цей план нерозважливим, оскільки тут немає жодної стратегії виходу із ситуації. До того ж Трамп підтримав зусилля Нетаньягу з дискредитації Палестинської адміністрації на Західному березі, заборонивши її лідеру Махмуду Аббасу брати участь у засіданнях ООН у Нью-Йорку цього тижня, чим поставив під загрозу саме існування організації. Він також фактично дав Ізраїлю зелене світло на розширення поселень у районі E1 — крок, який попередні президенти США категорично відкидали, оскільки він, по суті, відрізає Східний Єрусалим від решти Західного берега й унеможливлює створення цілісної палестинської держави з безперервною територією.
Посол Трампа в Ізраїлі, християнський сіоніст Майк Хакабі, постійно надає повну підтримку поселенському рухові та з відвертою байдужістю ставиться до світських і ліберальних ізраїльтян, які все ще сподіваються на якийсь мирний поділ із Газою і Західним берегом. Тим часом Хакабі, на свій сором, поводиться так, наче він посол Ізраїльських поселенців в Америці, а не представник всієї Америки для всього Ізраїлю.
Ось що я називаю «любити Ізраїль до смерті» — тому що все це може закінчитися тільки постійною військовою окупацією Гази, на додаток до вже постійної окупації Західного берега. Це означає, у кращому випадку, ми отримаємо ситуацію, де орієнтовно сім мільйонів ізраїльських євреїв будуть нескінченно контролювати приблизно сім мільйонів палестинських арабів — від Йордану до Середземного моря. У гіршому випадку це призведе до масового вигнання мільйонів палестинців із Західного берега і з Гази, що дестабілізує двох найнадійніших арабських союзників Америки — Єгипет і Йорданію.
Обидва сценарії — це шлях до вічної війни, яку транслюватимуть у прямому ефірі на TikTok, налаштовуючи ціле молоде покоління в усьому світі проти Ізраїлю та сприяючи перетворенню єврейської держави на одного з великих ізгоїв сучасності. Уже цими вихідними ми побачили, як Велика Британія, Канада, Португалія та Австралія ухвалили рішення проігнорувати занепокоєння Ізраїлю та визнали палестинську державу — начебто на покарання за захоплення земель на Західному березі та військову окупацію Гази. Але байдуже — месіанське євангелічне бачення Хакабі щодо Ізраїлю буде реалізовано. Величезне спасибі.
Нетаньягу, схоже, побічно визнав, що саме до цього він веде країну, і — що абсурдно — спробував перетворити це на чесноту, заявивши з гордістю, що сила Ізраїлю зробить його новою «Спартою» Близького Сходу.
Минулого тижня Бібі заявив на конференції в Єрусалимі, що «Ізраїль перебуває в якійсь ізоляції». За його словами, країна «дедалі більше буде змушена адаптуватися до економіки з ознаками автаркії» — тобто до системи, орієнтованої на самозабезпечення і дедалі більш закритої від світової торгівлі.
Перед вибором між Афінами і Спартою Нетаньягу з хвастощами заявив: «Ізраїль буде „Афінами і супер-Спартою“. У нас немає вибору: принаймні найближчими роками нам доведеться справлятися зі спробами ізолювати нас».
Ось чому я кажу: коли дивишся на Америку з інших місць — із Києва чи Єрусалима — стає зрозуміло, що Трамп не горить бажанням рятувати демократію — ні їхню, ні американську.
Але, будь ласка, не розміщуйте цю колонку у Facebook і не тисніть кнопку «поділитися» в X. Не робіть вигляд, що ви щось зробили, — зробіть щось по-справжньому. Зареєструйте когось для участі в проміжних виборах у США 2026 року — будь-якого кандидата, який обіцяє захищати демократію: нашу, київську і єрусалимську — і ставити Конституцію вище за авторитарні амбіції Трампа або прибутки Кремнієвої долини.
В іншому разі ми самі перетворимося на Спарту — а якщо ви знаєте історію, для Спарти все закінчилося погано.
Як зазначив минулого тижня оглядач і економічний редактор Haaretz Девід Розенберг: «Спарта була надто нечисленною, щоб довго залишатися гегемоном, і, що ще гірше, постійно витрачала ресурси на придушення повстань серед усе численнішого населення ілотів (не-спартанських кріпаків, які перебували під її владою). Спарта зрештою втратила свою незалежність — спочатку здавшись Македонії, потім Риму. Місто формально вціліло, але було стерте з карти історії. … Невже це той шлях, яким ми хочемо йти?»
NV має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Томаса Фрідмана. Републікацію повної версії тексту заборонено.
Переклад NV