Епоха перемін

Аркадій Островський, багаторічний голова московського бюро журналу The Economist, попереджає: на Україну чекають нові випробування — популізмом і націоналізмом, а що стосується всього світу, то він вступає в непередбачувану фазу 

   Олександра Горчинська

Аркадій Островський, британський журналіст і голова московського бюро журналу The Economist, який читають інтелектуали половини світу, знає про виворіт російської політики практично все і не за чутками. Нащадок радянського композитора Аркадія Островського, він провів у Росії близько 20 років з тим, щоб писати про тутешній бізнес і політику спочатку для Financial Times, а потім і The Economist. Причому саме він одним з перших попереджав західний світ про відродження в Росії поліцейської держави під керівництвом Володимира Путіна.

У вересні 2015‑го в Лондоні Островський представив підсумкову книгу про свій російський період — Винахід Росії, в якій описав формування путінської держави з усіма його специфічними особливостями. Книга миттєво здобула скандальну популярність у РФ і незабаром отримала одну з головних книжкових нагород Великої Британії — премію Оруелла.

НВ зустрілося з Островським в Києві. Журналіст приїхав в українську столицю для участі у щорічній конференції Української школи політичних студій, спільного проекту Лабораторії законодавчих ініціатив і Ради Європи — освітній проект Ради Європи, спрямований на навчання, інтелектуальну підтримку і цінністну орієнтацію мережі молодих лідерів.

Розмовляючи з НВ в кулуарах конференції, Островський демонстрував жвавий інтерес до подій в Україні, проте в цілому він налаштований песимістично як щодо українського, так і російського майбутнього.

— Що означає назва вашої книги Винахід Росії?

— Росія — країна, зосереджена на ідеї, де ЗМІ не стільки описують реальність, скільки формують її. Як писав академік Павлов, російський розум не прив'язаний до фактів. Він більше любить слова і ними оперує.

Може бути, ще і тому в Росії так важливий наратив, тобто оповідання, яке створюють ЗМІ. Звідси і можливість конструювати реальність за допомогою слів і образів, що ми і спостерігали протягом всієї агресії проти України.

— На вашу думку, це особливість виключно Росії?

— У Росії це яскраво виражено, але це не тільки її особливість. Люди взагалі чіпляються не стільки чи не тільки за економічні вигоди, скільки об'єднуються навколо ідей і слів. На початку було слово.

В Європі ми спостерігаємо подібне зараз, але Росія часто виступала в ролі експериментального майданчика для різних ідей: марксистських, імперських, чого завгодно. І невипадково, що більшовики активно користувалися словом, — у першу чергу брали під контроль друк, бібліотеки. Невипадково і те, що в момент розвалу СРСР головні баталії розгорталися навколо телевізійних веж. Як казав Олександр Миколайович Яковлєв, щоб взяти Кремль, спочатку треба взяти телебачення. Союз тримався на двох головних стовпах: репресіях (а після смерті Сталіна — загрозі репресій) та пропаганді, або просто брехні. До середини 1980‑х років репресії ставали все більш точковими, а з приходом Горбачова і зовсім зупинилися. Гласність підірвала другий стовп — брехню.

— І що, по‑вашому, сталося потім?

— Люди, які прийшли на зміну горбачовському поколінню шістдесятників, були не менш ідеологізовані у своїй відмові від будь-якої радянської спадщини. Вони відмітали не лише громадянський пафос покоління своїх батьків, але і будь-які слова про етичні цінності і всю радянську культуру, яка, між іншим, виробляла в собі протиотруту, або "антитіла" сталінському режиму. Головним стає глум, а на висміхах далеко не заїдеш.

Соціалістичні ідеї відкидаються і приймається ідея про те, що ми капіталісти, а єдиним мірилом успіху є гроші. Михайло Ходорковський зі своїм бізнес-партнером Леонідом Невзліним пишуть книгу Людина з рублем, і це така сконцентрована, майже до карикатури доведена ідея західного суспільства.

У 90‑ті роки виданням, яке моделює цю епоху, стає газета Коммерсантъ. Закінчилася радянська утопія, і далі потрібно програмувати якусь іншу країну. Ще немає ніякого капіталізму в РФ, але вже є газета Коммерсантъ. Ще немає ніякого бізнесу, а газети про бізнес є. І вже відомо, як їх треба читати: вранці за кавою і склянкою свіжовичавленого апельсинового соку. Хоча ще й свіжовичавленого апельсинового соку ніде немає. Знову ми стикаємося з ситуацією, коли на початку було слово.

— Хто ж винайшов сучасну Росію?

— У 1993–1994 роках ТБ стає неймовірно потужним для Росії інструментом: в ефір виходить НТВ, перший приватний телеканал. Ті, хто його дивилися, мріяли про іншу країну. Але країни ще не було. У 1994‑му йшла війна в Чечні. А Коммерсантъ і НТВ описували країну, яку вони хотіли би бачити. Ідеалізм тривав недовго. До кінця 90‑х телебачення стає знаряддям боротьби за гроші і владу між різними групами. Особливої різниці з Україною тут немає. Тільки в Росії, на відміну від України, це призводить до запиту на державництво, виразом якого і стає Путін.

— Він теж використовує слово, щоб сформувати реальність?

— Так, Путін теж працює в основному за допомогою телевізійного пульта. Тільки тепер уже в інтересах Кремля і з військовими цілями. У тому ж Криму ми можемо це спостерігати: адже там немає ніяких правих ультранаціоналістів, але при цьому їх показують по телевізору. А раз вони є, то від них нібито треба захищати місцеве населення вже за допомогою справжніх військових, здійснюючи анексію.

— Яке майбутнє бачить Путін, на вашу думку, для Росії?

— Майбутнього немає. Тобто воно існує, але ось яке — вже питання. Його ніхто не може сформулювати. Раніше я думав, що з Україною якось вийде, але і в України, судячи з усього, теж немає картини майбутнього.

— Чому?

— Тому що все дуже складно. І картини світу немає спільної: раніше був Євросоюз, був Захід — як щось засноване на цінностях. Зараз що? Куди буде Україна вступати? У що?

Ми живемо в стрімкому мінливому світі, і для Путіна прихід Трампа може бути подарунком, а може і проблемою.

— Чому?

— Думаю, Путін не припускав, що Трамп виграє. Оскільки він упевнений, що весь світ чинить так само, як Росія, то ідея того, що адміністрація президента не зможе забезпечити перемогу Клінтон при всьому її адмінресурсі, здавалася неймовірною. А тут раптом перемагає Трамп, і начебто всі кремлівські надії збуваються. Але, як то кажуть, стережися здіснення своїх бажань. Якщо всі такі, як ми, з ким воювати? А без війни вже не виходить мобілізувати населення. Можна скільки завгодно розповідати, що тепер Росію поважають, але показувати що по телевізору? Антиамериканізм — один з головних елементів путінської пропаганди, а тепер що? Крім того, Трамп непередбачуваний. Раніше Путін міг грати непередбачуваного, а тепер у нього такий же з іншого боку сидить — і невідомо, скажений він чи ні. А якщо Трамп божевільний?

Легко було Обаму посилати — той передбачуваний, реаліст. Ти можеш що завгодно робити, знаючи, що він не буде з тобою воювати всерйоз. А цей може відповісти. Запросто. І що тоді Путін робитиме? Підірве ядерну бомбу? Якщо Трамп вирішить збити російський літак, наприклад? Ми вступаємо в непередбачувану фазу.

— А як це все може відгукнутися в Україні?

— Дуже ймовірно, що тут може прийти до влади будь-який лівий соціал-націоналіст. [Командир полку Азов Андрій] Білецький який‑небудь, чому ні? Або якийсь Зеленський з Кварталом-95. Цього лідера ще, можливо, навіть і немає й ми не знаємо його імені. Але хтось з'явиться. Будуть вибори, буде знову Петро Порошенко, Юлія Тимошенко, Опозиційний блок. А люди вийдуть і скажуть: “Так задовбали ви нас. Пішли ви всі на три букви". Смішно? Я б не сміявся. Ми теж так сміялися, коли нам про Трампа говорили.

— Яким ви бачите майбутнє України?

— Мені здається, у вас багато можливостей і дуже багато небезпек. Тому що є масштабна невідповідність подій, які відбувалися в 2014‑му, крові, яка там пролилася, рівню відповідальності в правлячому класі. Майдан, звичайно, був революцією, але він не призвів до зміни еліти, тому що, як з'ясувалося, еліти іншої немає. А та, що є, не еліта. Існує, звичайно потужне громадянське суспільство, яке за допомогою Заходу намагається вибудовувати паралельні інститути, але це довгий процес, а часу мало. І хто переможе в сутичці — незрозуміло. Це дуже небезпечно: нинішні правителі України поводяться так, ніби Майдану не було. І у мене є сильне побоювання, що влада досить слабка і Україна ще не пережила того самого моменту.

— Якого?

— Ваша країна пройшла практично все, але ще не пройшла випробування націоналізмом і популізмом. Тобто [випробування] популізмом почасти вже пройшла — та ж Юлія Тимошенко, але ось такого відчайдушного з'єднання популізму і націоналізму ще не було. І мені здається, що в цьому криється небезпека.

Я думаю, все, що відбувається в Україні, Росії, Європі, Америці — це все частина якогось одного великого процесу з варіаціями і відступами. Мені здається, що Україна зараз перебуває у слабкому становищі, і справа тут не тільки в російській агресії. Як не дивно, російська агресія дійсно згуртувала Україну, тому що інакше внутрішньополітична криза була би сильнішою.